Демонстрація з приводу Холмщини, сутички з поліцією та спалення портрета російського царя (1912)

"Напередодні" заворушень. Травневі протести 1909 року проти виокремлення Холмщини.

Ситуація в Королівстві завжди цікавила львівських політиків. Тому навіть розмови чи плани щодо виокремлення Холмщини ставали приводом для політичних виступів у Львові. Наприклад, у травні 1909 року, коли у Львові традиційно відзначали першотравень і  річницю конституції 3 травня, відбулися і заходи, присвячені політичним подіям в Російській імперії.

2 травня 1909 року о 18:00 у дворику ратуші зібралися люди "всіх соціальних станів та політичних груп", багато охочих слухали промови через відкриті вікна в самій будівлі ратуші. О пів на сьому депутат Ради міста Войцех Бєхонський (Wojciech Biechoński) звернувся до "співвітчизників" зі словами про те, що російський уряд, потураючи найдикішим інстинктам російського суспільства, вирішив відірвати "від тіла польської Речі Посполитої" територію Холмщини. Тому завданням усього польського суспільства є дати відповідь на подібні спроби. В тому ж дусі звучала промова віцепрезидента Львова Тадеуша Рутовського (Tadeusz Rutowski). Останній, крім того, апелював ще й до міжнародної спільноти і права народів на розвиток власної національної ідентичності. Після зачитування резолюції віча натовп пройшовся до пам'ятника Адаму Міцкевичу і розійшовся по домівках. Так само і сокільські травневі урочистості того року закінчилися зверненням до Польського кола в австрійському парламенті стосовно справи Холмщини. Згодом подібні звернення прийняли і різні студентські організації.

Тобто проблема виокремлення Холмщини в окрему губернію обговорювалася протягом декількох років, а рішення Думи від 1912 року стало лише каталізатором заворушень.

Маніфестація 11 травня 1912 року і сутички з поліцією

У суботу 11 травня, коли стало відомо, що Дума таки прийняла рішення про виокремлення Холмщини зі складу Королівства Польського, в центрі Львова зібрався багатотисячний мітинг, який закінчився походом до російського консульства і кривавими сутичками з поліцією.

Люди почали збиратися о 19:00 біля пам'ятника Адаму Міцкевичу. Ядро мітингувальників складали студенти. Станом на 19:30 кількість протестувальників, за різними оцінками, сягнула від 1 до 8 тисяч осіб. Вони зосередилися на площі Марійській і вулиці Карла Людвіґа, почали співати "Jeszcze Polska nie zginęła", а також розгорнули транспарант з написом "Niech żyje niepodległa Polska".

Тут слід відзначити дві промови. Співредактор газети "Kurjer Lwowski" Ян Домбський (Jan Dąbski) говорив про те, що пів мільйона "поляків на етнографічно польських землях відтято від Королівства Польського і віддано на поталу попам та чиновникам". І що "повторюється "польська Голгофа" 1875 року", коли було скасовано Унію. Тому в Галичині, де поляки почуваються вільніше, треба підтримувати тих, хто живе на Холмщині. В тому числі — матеріально. І, що найважливіше — готуватися до боротьби за незалежну Польщу, яку в майбутньому створять перш за все свідомі робітники і селяни.

Після виконання гімну "Z dymem pożarów" від імені соціалістичної академічної молоді говорив один зі студентів. Його промова була ще радикальнішою, зокрема він сказав, що пора займатися реальною військовою підготовкою для "майбутньої відсічі царату".

Далі ситуація почала виходити з-під контролю влади. Під спів пісні "Oto dziś dzień krwi I chwały" натовп зайняв всю вулицю, так що рух по ній був фактично перекритий. Студенти з пурпуровим штандартом очолили колону і рушили в сторону вулиці Яґеллонської. Тут їх зустріла поліція (близько 50 осіб), але зупинити натовп не змогла, оскільки командування наказало не застосовувати шабель.

Мітингувальники (а їх, знову ж таки за максимальною оцінкою, налічувалося вже до 10 000 осіб, в той час як поліція через лояльну пресу заявляла про 1000 чоловік) пройшли попри вулицю Яґеллонську, тоді на Маршалковську і Словацького. Вулиця Коперника була надійно перекрита поліцією, тому колона завернула на Оссолінських, Хоронщизни, Академічну і повернулася під пам'ятник Міцкевичу. Звідти вони повернули на Карла Людвіґа і Коперника таким чином, що поліція залишилася позаду колони. Тоді демонстранти швидким кроком змогли піти вгору, в напрямку до будинку російського консульства. Вулиця Анджея Потоцького, за кількадесят метрів від консульства, була перекрита іншим кордоном поліції, підсиленим кінним відділом з 10-тьох кавалеристів.

Не дійшовши до російського консульства, демонстранти почали скандувати "ганьба", "на ліхтар" та інші образливі речі. При цьому, за версією патріотичної преси, не атакували поліцію і ніяк її не провокували. Тим не менше, кавалеристи з оголеними палашами рушили на натовп, рубаючи мітингувальників. За ними пішли піші поліцейські (близько 50 осіб), теж з оголеними шаблями. В результаті 30 осіб було поранено, трьох відвезли до шпиталю з важкими травмами. Демонстранти відступили і ще близько години не розходилися, викрикуючи образливі гасла тепер уже не лише на адресу консула Росії, але й в бік поліції.

До місця сутички приїхали лікарі, пораненим допомагали в приміщенні аптеки Брюкнера (на сучасній вулиці Степана Бандери, 21) та у вестибюлі Політехніки. Особливо звертали увагу на той факт, що чимало травмованих було із ранами на спині, що свідчило про зловживання поліцейськими владою. На місце події зі Стрільниці терміново прибув президент Львова Юзеф Нойман (Józef Neumann), який оглянувши калюжі крові та розкидані капелюхи і капелюшки, гарантував студентам свою підтримку і пообіцяв звернутися до директора поліції Юзефа Райнлендера (Józef Reinlender).

Часопис "Kurjer Lwowski" відзначив прикре явище: під час заворушень сторожа навколишніх кам'яниць позамикала брами і не лише не допомагала студентам тікати від поліції, а й відмовляла в допомозі пораненим. Навіть у Варшаві, як писали газети, немає такого нелюдського ставлення, хоча сторожі часто співпрацюють з царською поліцією.

Окремий епізод вечора — спроба погрому редакції русофільського часопису "Прикарпатская Русь" на вулиці Оссолінських, 11. Під час сутички біля російського консульства частина студентів перебувала на вулиці Оссолінських. Редакціярозташовувалась в дворі, студенти вже повибивали вікна, коли з'явилася поліція. Побоюючись, що поліцейські закриють браму і вони опиняться в пастці, протестувальники вибігли на вулицю. І навіть відбили свого одного товариша, якого затримала поліція.

Близько 22:00 ситуація на вулицях заспокоїлася, квартал навколо російського консульства контролювала поліція.

"Після масакри" — враження і пояснення

Очевидно, силовий розгін польського патріотичного мітингу справив сильне враження на львів'ян. Навіть преса, лояльна до центральної влади, спочатку написала про надужиття сили поліцією, і лише згодом перейшла на більш "офіційну" версію. А вона полягала в тому, що близько 1000 агресивних молодиків спровокували сутички з поліцейськими. Комісара поліції, який був на мітингу, вони запевнили, що не мають наміру пікетувати російське консульство. Але, покружлявши центром, раптово почали бігти в напрямку консульства, аж поки не зустріли інший відділ поліцейських. Останні ж діяли "без спеціальних вказівок керівництва", а виключно в межах своїх повноважень. І використали холодну зброю лише тоді, коли серед них з'явилися поранені і контужені. 13 працівників поліції було поранено в голову камінням, інші отримали легкі травми. Стосовно ж відбитого товаришами студента біля редакції газети "Прикарпатская Русь", то йшлося про звичайну перевірку документів, тому студента й відпустили.

Із тридцяти травмованих мітингувальників троє потрапили до шпиталю. Преса писала, що один (студент Політехніки) був поранений шаблею в лице, але око не постраждало. Іншому багнетом пошкодили коліно, проте обійшлося без зараження крові. Третьому ж довелося робити операцію під загальним наркозом, з декількох його ран найзагрозливіше виглядає рана на руці і її, можливо, доведеться ампутувати.

Наступного дня, в неділю, до президента міста зібралася "депутація" від патріотичних і робітничих організацій, всього 20 осіб. Говорили про "польських громадян Львова, пролиту польську кров і поліцію, яка тої крові не цінує". А також про те, що терпіння міщан не вічне, тому місту загрожують серйозніші заворушення. З приблизно таким повідомленням президент Львова після цієї зустрічі мав іти на розмову до намісника.

Крім того, польські депутати австрійського парламенту підняли питання адекватності поліції на рівні Державної ради та уряду. Зрештою, постраждалі оголосили про намір вимагати матеріального відшкодування.

Більш глобальними були наслідки конфлікту на рівні ідеології. Завдання привернути увагу Відня до справи Холмщини було виконане. Крім цього, львівські поляки продемонстрували співвітчизникам з Королівства і Холмщини свою солідарність і готовність допомогти.

Більш того — націоналістичні польські політики почали говорити не просто про захист "польського стану посідання", а про "нову польську експансію на Сході". І в цій майбутній експансії провідна роль відводилася Львову — місту "на кресах", де "громадянська честь" вимагає переглянути свої стосунки з тими, "хто керує поліцією" — тобто завуальовано почали висувати претензії австрійській адміністрації. Єдине, що псувало ідилічну картину "всенародного повстання" — несвідома позиція власників і сторожів будинків в районі російського консульства.

Дія друга: студенти, парламентарі, Рада міста.

Протести студентів, тепер уже і проти свавілля поліції, поширилися в інших містах. Краківські студенти, наприклад, теж зібралися біля пам'ятника Міцкевичу і теж побили вікна в редакції газети. Цього разу — поміркованого часопису "Czas", за "необ'єктивний" матеріал про львівські сутички з поліцією.

У Львові в середу, 15 травня, недавно створений "Холмський комітет польської молоді" ("Komitet chełmski młodzieży polskiej") організував чергову маніфестацію. До "Комітету" увійшли студенти різних ідеологічних вподобань: націоналісти з Академічної читальні ("Czytelnia akademicka"), прихильники незалежності з "Кузниці" ("Kuznica"), поступовці та соціалісти-незалежники з товариства "Життя" ("Życie"). Зранку у всіх навчальних закладах вони розповсюдили листівки проти російської політики. А вже о 12:00 студенти Університету, Політехніки, Ветеринарної академії, Школи лісового господарства і Рільничої академії в Дублянах заповнили подвір'я Політехніки. Тут, у вестибюлі, вони відкрили віче і сформували колону з близько 2000 учасників для походу до пам'ятника Міцкевичу. Ідучи вулицями Коперника, Словацького, 3 травня, Яґеллонською, Карла Людвіґа, вони співали патріотичних пісень. Попереду несли два штандарти: пурпуровий товариства "Kuznica" з написом "Niech żyje niepodległa Polska" ("Хай живе незалежна Польща") та червоний — від соціалістичної молоді.

Промови лідерів студентських товариств, з огляду на цензуру, не увійшли в пресові публікації. Вони говорили про потребу готуватись до війни з росіянами, а також про безперспективність угодовської політики.

Після мітингу біля пам'ятника Міцкевичу близько 500 студентів зібралося біля товариства "Кузниця" на вулиці Оссолінських, де ще трохи поманіфестували. Російське консульство в цей час охороняли 30-тий полк піхоти та відділ уланів.

Пікантність ситуації полягала в тому, що приміщення "Кузниці" розташовувалося поруч із редакцією часопису "Прикарпатская Русь". Тому поліція заздалегідь замкнула браму і не впустила студентів у двір. Останні вдовольнилися тим, що відірвали з фасаду інформаційну табличку редакції.

Тим часом польські депутати парламенту звернулися до міністра внутрішніх справ. Вони нагадували, що кордони Королівства Польського були визначені у 1815 році, в тому числі з погодження Відня, тому самовільний їх перегляд Росією порушує міжнародні домовленості. Нагадали і про роль російського консульства у Львові як "розплідника" шпигунів та русофілів. Зрештою, не забули і про неадекватність поліцейських стосовно мирних протестувальників.

На фоні конфлікту повною мірою проявилася політична сутність Ради міста. Президент Юзеф Нойманн, крім заяв про брутальність поліції, наговорив багато цікавого. Наприклад, що в часи поразок і втрат багато хто не може контролювати власні емоції (і тут варто згадати, що описувані події відбувалися на тлі гострого протистояння з українцями за долю Львівського університету). І що польські патріоти знаходять вихід у походах та маніфестаціях. Що поляки Львова відчувають себе пригніченими, оскільки ніяк не можуть вплинути на рішення російської Думи. В такій ситуації Рада міста просить уряд, щоб поліція замість "військової" стала "міською", якщо іншим чином неможливо зробити її більш гуманною.

Український часопис "Діло" спочатку взагалі обмежився передруком офіційного повідомлення, таким чином наче і не критикував, і не схвалював дій протестувальників. В повідомленні коротко описали сам захід "очима поліції". Що на заклик зібралося близько 800 студентів, що виступив редактор газети "Kurjer Lwowski" Ян Домбський, що учасники мітингу, коли їхня кількість зросла до 1000 осіб, рушили в похід. Але запевнили комісара поліції, що не планують пікетувати російське консульство. Що кинулися в атаку на кордон поліції, яка змушена була захищатися і так далі. Згодом у "Ділі" відзначили, що подальші протести у Львові та Кракові почалися  вже не з приводу Холмщини, а через дії львівської поліції.

Офіційну позицію підтримували і русофіли, і християни-суспільники з часопису "Руслан". Але тут справа дійшла аж до засудження маніфестантів —  за втягування в бійку шкільної молоді, а також за вандалізм над редакцією русофільської газети.

Позиція українських політиків стосовно Холмщини полягала в тому, що це не лише російсько-польський конфлікт, але в першу чергу — українсько-польський. Адже з російського на цих теренах — лише церква, тоді як "етнографічно" Холмщина вважалася українською. А тому слід говорити не про "виокремлення Холмщини", а про її "приєднання" до території "підросійської України". А значить — вітати рішення російської Думи, попри те що русифікація не є чимсь кращим за полонізацію.

З русофілами все було простіше — вони раділи "возз'єднанню руських земель" і писали, що "русское населеніе Холмщины можетъ смҍло смотрҍтъ в будущее".

Дія третя. Спалення портретів царя і наступника російського престолу.

У неділю 19 травня відбулося два віча, які згодом злилися в одне. Зранку соціалістична молодь зібралася біля Політехніки, звідки на 10:30 підійшла до ратуші. Віче, на яке закликали з'явитися "робітників і робітниць, товаришів і товаришок", пройшло на подвір'ї ратуші. На ньому обговорювали майбутні дії щодо "виокремлення Холмщини і проти антипольських ініціатив пруського уряду", тобто воно торкалося ширших питань національної політики. Виступали на ньому польські політики Юзеф Гудец (Józef Hudec), Отто Гауснер (Otto Hausner), а також український соціал-демократ Теофіл Мелень.

В цей же день о 12:00 зібралося віче в залі "Сокола-Матері" на вулиці Зиморовича. Його анонсували як "зустріч делегатів всіх польських товариств, маніфестацію столиці краю і перший голос", що мав стати початком протестів в цілій Галичині. На цю зустріч прибули і представники польського національного руху з Холмщини. Приїхали навіть селяни з навколишніх сіл, а з середовища політиків були згаданий уже Юзеф Гудец, професори Львівського університету Евґеніуш Ромер (Eugeniusz Romer) та Станіслав Ґломбінський (Stanisław Głąbiński). Останній згодом брав участь в поході до пам'ятника Міцкевичу.

Головний реферат про ситуацію на Холмщині зачитав поет і доктор наук Ян Каспрович (Jan Kasprowicz). Він звинувачував росіян — "православних чорносотенців", що вони "виривають шмат з тіла Речі Посполитої". Говорив про уніатів, яких силою русифікували і перевели на православ'я. Не проминув нагоди згадати і галицьких українців, які на цьому фоні вирішили очищати греко-католицький обряд від латинських нашарувань (це був камінь в город митрополита Андрея Шептицького і його політики "візантинізації" Греко-католицької церкви).

Однак на цьому доповідачі не зупинилися і підняли питання куди глобальнішого масштабу. Наприклад, звично говорили про Львів, який тепер уже назвали "сторожею Польщі на Сході" та "вулканом польського патріотизму". Обговорювали майбутнє Польщі після поділу між імперіями. Заявили, що річка Буг після виокремлення Холмщини з Королівства перестала бути кордоном між Росією та Польщею, тому слід спрямовувати свою діяльність на дальші східні терени.

Виявилося, що польське "Товариство опіки над уніатами", яке діяло на Холмщині, розширює профіль своєї діяльності і стає "Товариством оборони східних кресів". При цьому Львів, користуючись ліберальним австрійським законодавством, має стати легальною штаб-квартирою для всіх польських діячів з Росії та Німеччини. Тут буде засновано благодійний фонд ("Dar Chełmski") для підтримки польського підпілля в Росії, що мав би акумулювати кошти від поляків з усього світу. Одразу ж вирішили утворити комітет майбутнього фонду і звернутися до львівського римо-католицького "єпископа-патріота" Владислава Бандурського (Władysław Bandurski), аби він підтримав своїм авторитетом таку ініціативу.

Тим часом учасники соціалістичного віча перейшли з-під ратуші до будинку "Сокола-Матері". Поспівали патріотичних пісень, а коли віче в будівлі закінчилося — всі разом, співаючи "Jeszcze Polska", рушили вулицею Академічною до пам'ятника Міцкевичу. Попереду — незалежницька молодь з пурпуровим штандартом. Далі звичайні львів'яни, а тоді соціалістична молодь під червоним штандартом. На площі біля пам'ятника Міцкевичу заспівали "Пісню легіонів", пролунало декілька промов, одну з яких закінчили словами "Куйте зброю" ("Kujcie broń"). 

Коли мітингувальники співали гімн "Z dymem pożarów", "з'явилися" портрет російського царя і портрет спадкоємця престолу, які "хтось" підпалив під аплодисменти натовпу. Патріотична польська преса особливо підкреслювала, що це відбулося на наступний день після дня народження царя Миколи ІІ.

Російське та німецьке консульства в цей час охороняли посилені військові відділи, багато військових патрулювали вулиці в середмісті. Тому після спалення портрету натовп мирно розійшовся.

Наслідки

Закономірно, що мітинги на підтримку неподільності Королівства Польського ніяк не змінили плани російського уряду. Однак на політичну ситуацію в польському русі Галичини вони вплинули доволі серйозно.

По-перше, Львів хоч і залишався "твердинею польського духу в найвільнішій частині Польщі", однак його "місія" почала змінюватися. Бо почали змінюватися самі завдання польських націоналістів. Замість "оборони стану посідання" вони заговорили про "експансію" (принаймні культурну) ще далі на Схід, а Львів, який відтепер розташовували на "кресах", мав відіграти важливу роль у цьому.

Зазнало змін і уявлення про поліцію. Зовсім не так, як під час силового розгону української маніфестації в 1905 році, писала польська преса про "пролиту польську кров". Тепер ідея "громадянської варти" набула нової актуальності — і президент Львова заговорив про потребу реформ, про підпорядкування поліцейських Львова не віденському уряду, а Раді міста. Студенти почали заявляти про "російські методи роботи" львівської поліції, яка вербує інформаторів з середовищ патріотичної та соціалістичної молоді. І просили розголосу та допомоги в керівництва навчальних закладів.

Спалення портретів допомогло досягнути головної мети акції — розголосу. Тепер до справи була прикута увага міністрів та консулів, тому і питання Холмщини (а в ширшому сенсі — всього польського руху) знову вийшло на перший план.

Очевидно, все це стало наслідком активної участі молоді в політичних процесах "на вулиці". Завдяки чому вдалося не лише мобілізувати широкі маси, а й підвищити градус напруги під час протистояння.