Убивство одного з лідерів українського студентського руху Адама Коцка під час заворушень у Львівському університеті 1910 році. Криваві студентські сутички стали кульмінацією українсько-польського протистояння за відкриття українського університету, після якої боротьба перейшла в більш легальне політичне русло.
Напередодні події
Стосунки політично активної молоді, яка зараховувала себе до польського чи українського національного руху (таких як товариство "Молода Україна"), визначалося питанням заснування українського університету у Львові. Окрім цього, питанням виборчої реформи до Крайового сейму, адже представництво у ньому поляків та українців було далеко не на користь останніх. Ще з кінця ХІХ століття українці організовували студентські віча і мітинги. У 1901-1902 році була спроба "виходу" (т. зв. сецесії) з університету, в якій взяли участь близько 440 студентів-українців. Цей крок підтримав навіть греко-католицький митрополит Андрей Шептицький. Тоді був створений спеціальний "сецесійний фонд", аби студенти-українці мали можливість продовжити навчання в інших університетах Австро-Угорської імперії. Всі ці дії, однак, бажаного результату не принесли.
Революція 1905 року справила значний вплив на настрої молоді. Втікаючи від переслідувань, багато студентів з Російської імперії осіли у Львові. Ситуація у місті після вбивства галицького намісника Анджея Потоцького у 1908 році, яке скоїв Мирослав Січинський, стала взагалі вибухонебезпечною.
У 1906 і 1907 роках українські студенти вже організовували подібні віча в стінах університету, які переростали в масові бійки з пораненими та заарештованими. Так, у 1907 році студенти вивісили на даху університету український національний прапор, побудували барикади, а емігрант з "російської України" Павло Крат одягнув ректорську мантію та порізав портрети ректорів.
Локалізація і перебіг
Як повідомляла львівська преса, 1 липня 1910 року, о 8:30 ранку, українські студенти в ІІІ залі Університету організували віче, на якому були присутні близько 300 осіб. Причиною стало те, що австрійський уряд через блокування польських парламентарів вкотре не розпочав процедуру виокремлення українських кафедр Львівського університету в окрему установу.
Студенти-поляки, які в цей день перебували в меншості, але сподівалися перешкодити перетворенню віча на ходу вулицями міста, почали зводити барикади. Частина українців вирішила їм завадити. Розпочалася бійка з використанням палиць та меблів, стрілянина з обох боків. Поліція прибула на місце подій через 15 хвилин після початку перестрілки. В результаті — один загиблий (21-річний студент права, третьокурсник Адам Коцко) та 28 поранених з обох боків.
Поліція заарештувала 128 студентів-українців, яких засудили до короткотермінового ув’язнення (від двох тижнів до 7 місяців).
Міська влада дозволила вибрати довільне місце для похорону загиблого, однак призначила похорон на понеділок, 4 липня. Організацією займався спеціально створений комітет під керівництвом Володимира Бачинського, а директор "Народної лічниці" Євген Озаркевич мав відповідати за медичну допомогу в разі нападу на похоронну процесію з боку поляків. Сам похорон на Личаківському цвинтарі 4 липня 1910 року перетворився на справжню національну маніфестацію тривалістю 6 годин за участі численного духовенства, парламентських і сеймових депутатів, інтелігенції, і закінчився виконанням гімну "Ще не вмерла". Крім того, було організовано спеціальний фонд, що займався збором коштів в Галичині та Америці на спорудження надгробного пам’ятника.
Трактування події
Польська преса переважно підтримувала версію, що Адам Коцко міг загинути в тому числі від кулі, випущеної з українського боку. А його смерть вважалася трагічним нещасним випадком.
Кардинально іншою була позиція українських газет та політичних середовищ.
З точки зору радикалів, насильницька боротьба студентів за університет була виправданою і справедливою. Той факт, що студенти були озброєні вогнепальною зброєю, редакція "Громадського Голосу" пояснювала потребою самооборони. Смерть Адама Коцка радикали вважали загибеллю за правду, а тих студентів, які отримали поранення чи були затримані поліцією — кращими представниками покоління.
Реакція клерикалів була менш патетичною. Причиною кривавих подій стало те, що польська преса "розігрівала" молодь для захисту "польського стану посідання". І хоч вимоги студентів-українців були справедливі, а Кость Левицький та митрополит Андрей Шептицький робили реальні кроки для вирішення проблеми, молодь не послухала порад старших і не втрималась від проведення маніфестацій. Польська молодь, на думку редакції клерикального "Руслана", прагнула захистити польські інтереси, що і стало причиною вбивства. Після стрілянини поліція заарештувала підозрюваних — виключно українських студентів (127 із 299 осіб), тоді як польські студенти проходили у справі як свідки.
Русофіли в університетських подіях 1910 року традиційно звинувачували українофілів. Мовляв, українська молодь занадто багато надій покладала на провідників українофільського напрямку, тому була впевнена в перемозі. Українські "вожді", йшлося у русофільському "Галичанині", використовували університетську справу для поборювання "русских" і розраховували на підтримку уряду. Разом з тим польські студенти були заохочені підтримкою університетських викладачів. Тому винними у студентських сутичках русофіли вважали польських професорів та українофільських політиків. Також русофіли відзначали, що серед учасників університетських подій 1910 року було багато слухачів богослов'я — учнів духовної семінарії. Після втручання віце-ректора їх відпустили (в тому числі і студента, в якого поліція вилучила пістолет).
Національні демократи перебували в своєрідному "шпагаті", балансуючи між лояльністю та легальністю з одного боку, та все радикальнішими настроями своїх прихильників — з іншого. Тим більше, що після років боротьби за український університет, після того, як партія підтримала "сецесію", потрібно було зберігати лице.
Врешті-решт Адам Коцко став для українців героєм та мучеником, закатованим за національну справу.
Адам Коцко
Адам Коцко (у мундурі гімназиста)
Адам Здислав Коцко (24.12.1884, с. Шоломия Бібрецького повіту, тепер Пустомитівський р-н Львівської обл. — 1.07.1910, м. Львів). У зв’язку з переїздами сім’ї навчався в Бережанах, Бучачі, Львові. Батько Андрій – переписувач документів страхового товариства "Дністер", українець. Мати Соломія (Salomea) — домогосподарка, полька. За неперевіреними даними — онука учасника повстання Костюшка.
Після закінчення Академічної гімназії у Львові став студентом Львівського університету (1905 року). Активний учасник громадсько-політичного життя, член молодіжного товариства "Вільна громада", товариства робітників "Воля". 1906 року брав участь в сутичках між українськими і польськими студентами, отримав поранення в голову. У 1907 році — один із найактивніших учасників демонстрацій за відкриття українського університету, які закінчилися арештами та голодуванням.
Був не лише лідером студентського руху, а й агітатором серед селян з приводу виборчої реформи. Був заарештований за підбурювання до страйку та агітацію на користь трудової еміграції, звільнений після оголошення голодування.
Натхненний революційними подіями в Росії нелегально перейшов кордон і мандрував селами Наддніпрянської України. Згодом вирушив у подорож Америкою, про що опублікував матеріали в "Громадському Голосі" (1910 рік).
Помер 1 липня 1910 року через 9 годин після вогнепального поранення в голову.
