Дві паралельні події, присвячені одній історії — облозі Львова військами Богдана Хмельницького та московського царя Олексія в 1655 році — демонструють протистояння українського і польського суспільства в тогочасному Львові. 11 листопада 1905 року Рада міста Львова урочисто відзначала річницю "оборони Львова від козаків та росіян". А вже 12 листопада українці влаштували віче на честь гетьмана Богдана Хмельницького, яке закінчилося сутичками з поліцією.
Зважаючи на сам привід для відзначення, порозуміння між поляками та русинами не передбачалося в принципі. Єдиним способом уникнути протистояння могло б стати хіба що ігнорування цієї дати, але так не сталося. Слід пам'ятати, що на кінець 1905 року в Австро-Угорщині відчувалися впливи російської революції. Отже, немає нічого дивного в тому, що у Львові відбулися масові заворушення і сутички з поліцією. Додатковим фактором напруженості була інформація про єврейські погроми в Росії — тому відзначення річниці облоги Львова козаками підкреслювало і факт присутності євреїв у місті.
Організація та підготовка відзначення оборони Львова
Польська частина суспільства святкувала звитягу міщанства, яке проявило "вірність Короні". Євреї мали нагоду відзначити річницю "порятунку від козаків". Для русинів ця дата була нагадуванням про невдалу спробу "звільнення від лядської неволі".
Ідею відзначення обговорювали в Раді міста з жовтня 1905 року, коли почав збиратися організаційний комітет на чолі з президентом Львова Міхалом Міхальським (Michał Michalski), до якого увійшли ще п'ятеро міських депутатів. Програму заходів, яка передбачала богослужіння в костелах і синагогах, історичну лекцію в Ратуші та серію лекцій в школах, а також друк відповідної брошури, Рада міста підтримала з великим ентузіазмом. До заходів запрошували долучитися існуючі у Львові товариства, організації та корпорації. Невдоволення українців ніякого ефекту на цьому етапі не спричинило.
Хоча варто відзначити, що спроби відвести фокус уваги від сучасних українців, своїх співгромадян, все ж таки робилися. Навіть через формулювання "облога міста москалями та козаками", в якому не були згадані ані українці, ані русини. Натомість згадувалися "міщани Львова, які у скрутні для Польщі часи показали мужність та вірність Вітчизні, королю і костелу".
Святий Ян з Дуклі захищає Львів від облоги Богдана Хмельницького. Настінний образ у бернардинському костелі Львова
Перебіг урочистості
Субота 11 листопада розпочалася із урочистого богослужіння в Латинській катедрі, де співав хор товариства "Лютня", та у Вірменському соборі.
О 18:00 розпочалися урочисті збори в Ратуші, на які, крім членів Ради міста, були запрошені представники духовенства, зокрема єпископ-помічник Юзеф Вебер (Józef Weber), депутати Галицького сейму та члени патріотичних організацій. Музичну програму забезпечував хор товариства "Ехо", годинну лекцію про облогу Львова 1655 року виголосив керівник львівського архіву Александр Чоловський (Aleksander Czołowski). Присутнім роздали історичну брошуру про події 250-літньої давності авторства Францішека Яворського (Franciszek Jaworski), а також пам'ятну картку, видану коштом єврейської громади міста.
О 18:00 — спеціальна програма в Міському театрі. Тут також роздавали згадану історичну брошуру, а закінчили захід співанням гімну "Jeszcze Polska nie zginęła".
Українське віче та сутички з поліцією
Наступного дня, у неділю 12 листопада, в Народному Домі зібралося українське віче. Офіційно — для вшанування пам'яті гетьмана Богдана Хмельницького, а не як реакція на польські заходи напередодні. Ініціаторами зустрічі була частина народовців, хоча прийшли не лише їхні прихильники, а й симпатики соціал-демократичної партії. Загалом було, за різними оцінками, від 2000 до 4000 осіб: багато учнів, студентів, робітників. Були також жінки і представники інтелігенції.
Відкривав збори архітектор Василь Нагірний, головував на них депутат Галицького сейму священник Теодор Богачевський, а доповідав редактор "Діла" Євген Левицький. У своїй доповіді останній пов'язав становище українців у Львові із історією боротьби козаків проти Речі Посполитої, а відзначення Радою міста оборони Львова назвав прикладом польського шовінізму. Українським товариствам в краї рекомендували провести тематичні заходи, присвячені історії походів Богдана Хмельницького. Окремо постановили надіслати телеграму в Київ і привітати тамтешніх українців із обіцяними демократичними перетвореннями (тобто вплив революції 1905 року був відчутний). Закінчилися збори виконанням гімну "Ще не вмерла Україна".
Після доповіді учасники вийшли з Народного Дому з бажанням організувати демонстрацію під Ратушею. Лунали навіть заклики "закінчити те, що розпочав Хмельницький". Однак по дорозі на площу Ринок, а саме на вулиці Трибунальській, дорогу демонстрантам перегородив відділ поліції.
Тут відбулася сутичка, при цьому польська та українська преса подавала діаметрально протилежну інформацію про причини конфлікту. З точки зору поляків, українці, побачивши поліцію, вирішили проривати кордон і почали стріляти з револьверів. Тоді поліцейські застосували шаблі, а до розгону долучився і кінний відділ. Українська преса писала про те, що поліцейський кордон на вузькій і слабо освітленій вулиці був провокацією, що пострілів з револьверів не було, а були петарди ("стріляючі жабки"), і що демонстрантам просто не дали можливості зупинитися. Тим більше, що подібні заходи за участі польських активістів поліція не розганяла.
В результаті по медичну допомогу звернулося п'ятеро поліцейських: двом травмували голову камінням, одного поранили ножем. Серед демонстрантів було близько 20 поранених, проте тільки один з них наважився звернутися до лікарів офіційно (хоча писали і про рубані рани від шабель, і про переломи через кінну атаку). Цього вечора затримали шестеро осіб за порушення громадського порядку, незаконне зібрання та опір представникам влади, двох із них заарештували.
Частині демонстрантів таки вдалося дістатися до Ринку з боку вулиці Галицької, але і тут їх чекала поліція. Тому близько сотні мітингарів, співаючи руських пісень, вирушили на площу Марійську. В пасажі Міколяша вони розбили вітрини кіоску газети "Słowo Polskie", і лише через пів години, близько 19:00, поліції вдалося їх остаточно розпорошити.
Польська точка зору на український захід
Польська преса протиставляла заходи Ради міста (нібито спокійні і не політизовані) та українське віче. Зокрема, писали про те, що ще під час зібрання в Народному Домі комісар поліції втручався з вимогами припинити вигуки "на погибель ляхам" та "хай щезають". Логічно, що польські часописи не підтримували і тези про те, що Хмельницький двічі намагався визволити Львів з неволі.
Рішення йти під Ратушу польські журналісти вважали прикладом анархії, коли організатори перестали контролювати натовп. Писали про те, що голосні співи "Ще не вмерла" і "Не пора", а також вигуки "під Ратушу!" спричинили паніку на навколишніх вулицях. Терміново закривалися єврейські крамниці та брами довколишніх будинків.
Українська версія подій
Найповніше ситуація висвітлював народовецький часопис "Діло". Тут віче трактувалося як "поважна народна маніфестація і достойна відповідь на провокативну поведінку міської ради". Наводилися цитати із реферату Євгена Левицького, наприклад про "польсько-католицькі воюючі ордени" чи про те, що "львівських русинів віддано на поталу латинських ксьондзів". Хмельницького називали визволителем України, який просто пожалів місто, тому ні про яку героїчну оборону мова не йшла. Не обійшлося і без впливів російської революції — в "Ділі" зазначали, що "на Сході світає, і на галицьку Русь падають перші проміння свободи".
Виконання гімну "Ще не вмерла" на вулиці Театральній в "Ділі" називали "нагадуванням польським шовіністам, що столиця «єдиної вільної частини» (очевидно, йшлося про австрійську частину розділеної Речі Посполитої) лежить на споконвічній руській землі".
У випусках "Діла" кожного номера протягом кількох тижнів після розгону демонстрації публікували або свідчення учасників, або інформацію про потерпілих, врешті-решт підвівши риску прозорою погрозою вуличним протистоянням. Мовляв, якщо поляки продовжуватимуть провокувати русинів подібними ювілеями, то дочекаються "відповідної розправи руського елементу з польськими маніфестантами в столиці краю".
Дуже колоритними були повідомлення в русофільському часописі "Галичанинъ". Починаючи з того, що "провокацію з ювілеєм" організувала "городская дума", і закінчуючи порівнянням Хмельницького зі Суворовим. Останнє було доволі ризикованим кроком, зважаючи на роль Суворова в придушенні польського повстання 1794 року. В газеті, щоправда, цю згадку подали не як авторську позицію, а як частину репортажу — нібито хтось із учасників віча зробив це порівняння в Народному Домі. Богдана Хмельницький описувався як "славний русский герой" і давався прогноз, що "русский народъ произведетъ еще нового Богдана-мстителя". Писали також і про те, що крім українофільських гімнів "Ще не вмерла" та "Не пора" демонстранти співали "радикальний гімн" "Якій то шумный вҍтеръ играетъ".
Навіть в ультралояльному часописі "Руслан" йшлося про те, що ідея з ювілеєм оборони Львова спричинила непотрібне напруження і була сприйнята українцями як виклик. До речі, це єдиний часопис, який спромігся на критичне осмислення впливу російської революції на ситуацію в Галичині. І не лише в контексті активізації політиків чи радикалізації вуличних маніфестацій. Але й стосовно міжнаціональних конфліктів, які за цим слідують. Поляків звинувачували в тому, що в епоху самовизначення народів (яке потроху почалося навіть в Росії), вони обґрунтовують свої претензії на землі на основі "старих пергаментів" — тобто банально інструменталізують історію.
Наслідком проведення ювілею стало подальше міжнаціональне загострення. Очевидно, під впливом революційних подій в Росії градус напруги лише зростав, а вуличне протистояння виглядало як реальний вихід із тупикової ситуації. Ще й позиція місцевих політиків була далекою від поміркованості чи бажання знайти компроміс.
