Львів був центром трьох митрополій: римо-католицької, греко-католицької та вірмено-католицької. З кінця ХІХ століття дві з них стають виразно "національними", що відображається в тому числі і через церемоніал інтронізації ієрархів. "Руських" та "польських" архієпископів сприймали як "національних поводирів", а ритуали, пов'язані з ними, поєднують церковні та патріотичні елементи.
Через реакцію преси, залученість адміністрації (державної та місцевого самоврядування) ми можемо зрозуміти місце духовенства в системі влади. Масовість заходів свідчить про популярність чи непопулярність духовних лідерів серед населення. А перелік присутніх говорить про міжнаціональні стосунки чи спроби їх налагодження.
1885 рік. Інтронізація Сильвестра Сембратовича та Северина Моравського
Офіційний вступ на посаду греко-католицького митрополита Сильвестра Сембратовича відбувся 5 травня 1885 року. Від 8:00 уранці "представники всіх військових і цивільних влад", Ради міста, Університету, корпорації, цехи з хоругвами, церковні братства, процесії з усіх парафіяльних церков і костелів Львова та передмість, відділ піхоти з оркестром, духовенство і віряни обох обрядів, а також багато селян зайняли вулиці Руську, Підвальну і площу Ринок, очікуючи прибуття митрополита до Успенської церкви. Вони вишикувалися біля будинків і на хідниках, залишаючи проїзд для карети.
Сильвестр Сембратович прибув о 8:15. Попереду на коні, який вели два конюхи, їхав канонік з митрополичим хрестом. За ним каретою в супроводі уланів їхав сам митрополит. Після короткого богослужіння процесія рушила до собору Святого Юра (на 9:00), попри Латинську катедру, Єзуїтський костел і через вулицю Яґеллонську. Попереду рухалася військова капела і відділ піхоти. Далі — згадані вище "корпорації, цехи та парафії". Митрополит Сембратович пересувався каретою в компанії латинського та вірменського ієрархів Северина Моравського (Seweryn Morawski) та Ісаака Ісаковича (Izaak Mikołaj Isakowicz). Процесію замикали відділи уланів та піхоти. Похід супроводжували церковні дзвони в усіх храмах міста.
Сама процесія стала можливою завдяки хорошій погоді — у пресі зазначали, що на випадок дощу ті самі учасники мали зібратися одразу на Святоюрській площі.
Перелік присутніх на бенкеті, який розпочався о 18:00 і тривав до 21:30, свідчить про аристократизм, порозуміння з поляками взагалі і владою зокрема. І загалом дуже нагадує перелік осіб, яких зазвичай запрошували на зустріч цісаря. Були намісник, маршалок Сейму, архієпископи, каноніки, Рада міста, представники Університету та Політехніки, військове командування і так далі. При чому йшлося про "всі стани і всі обряди", як писали в урядовій газеті. Митрополит Сембратович традиційно говорив про вірність Риму та монархії, дякував наміснику і крайовому маршалку "за опіку над руським народом", виголошував тости за військових, за президента Львова, за духовенство всіх обрядів. Музичний супровід вечері забезпечували хор та оркестр, які виконали в тому числі і спеціальний гімн на честь нового митрополита. Будівлі на горі Святого Юра в цей вечір були прикрашені ілюмінацією.
Менш ніж через два тижні, 17 травня 1885 року, відбулася інтронізація латинського архієпископа Северина Моравського. Сама церемонія, хоч і повторювала в загальних рисах інтронізацію Сильвестра Сембратовича, була скромнішою. На 7:30 ранку духовенство та віряни (у тому числі з провінції) зібралися біля Домініканського монастиря зустрічати нового архієпископа. Він прибув о 7:45, і після короткого богослужіння процесія перейшла до Латинської катедри на урочисту месу. Тут традиційно були представники влади, корпорацій та товариств.
Вже перед полуднем митрополит Моравський повернувся до свого помешкання на вулиці Галицькій, потім прислуговував на обіді для убогих в монастирі Сестер Милосердя, тоді відвідав семінарію і приймав делегації.
О 17:00 вечора розпочався бенкет на 250 осіб у великій залі Домініканського монастиря. Перелік запрошених, в принципі, повторював список гостей бенкету на честь митрополита Сембратовича.
Не менш урочистою була зустріч митрополита Сембратович у 1895 році, коли він прибув до Львова з Риму вже в статусі кардинала, наданого йому папою римським. На вокзалі, окрім духовенства і членів руських товариств, його зустрічали представники Ради міста і Крайового виділу на чолі з маршалком. Митрополит поїхав до собору Святого Юра у запряженій шістьма кіньми кареті, в супроводі інших екіпажів і під вигуки натовпу та церковні дзвони. Під собором митрополита зустрічали члени ремісничих цехів, товариств, церковних братств і прості глядачі. На богослужіння та гостині після нього були присутні намісник, крайовий маршалок, президент міста Львова, ректори Університету і Політехніки, латинський та вірменський архієпископи, вищі офіцери армії.
1899 рік. Митрополит Юліан Куїловський та єпископ Андрей Шептицький
Інтронізація митрополита Куїловського у вересні 1899 року, за наполяганням самого номінанта, відбулася дуже скромно, а зекономлені кошти спрямували на благодійність. В церемонії, яка відбулася на площі Святого Юра, взяли участь духовні особи, церковні братства і прості віряни. А також представники кількох українських товариств (Юліана Куїловського вважали полонофілом, тому масової підтримки з боку активістів не було). Не було ані бенкету, ані делегатів від влади.
В той же час хіротонії (рукопокладення, інтронізацію провели через тиждень у Станіславові) графа Андрея Шептицького в сан єпископа Станиславівського (яка теж відбулася у вересні 1899 року, і теж обмежилася територією біля собору Святого Юра) була пишною, велелюдною і сповненою символів. Молодий граф, з яким уже тоді пов'язували майбутнє Греко-католицької церкви, і чиє походження (польське аристократичне, але й "з давнього руського роду") давало широке поле для фантазій та інтерпретацій, викликав величезну зацікавленість в суспільстві. В хіротонії брав участь, наприклад, селянин із Станиславівської єпархії, який ніс хліб. Батько Андрея, граф Ян Шептицький, був одягнутий в "боярський одяг", а його орден тримався на синьо-жовтій стрічці. Це мало символізувати "руську шляхту і народ", які об'єднувалися під час цієї церемонії і яких об'єднувала постать нового єпископа.
1901 рік. Інтронізація митрополита Андрея Шептицького та архієпископа Юзефа Більчевського
Традиція продуманих та символічних кроків продовжилася і під час церемонії інтронізації Андрея Шептицького в сан митрополита Галицького, яка відбулася 17 січня 1901 року. Впадає у вічі повторення багатьох елементів, притаманних для приїзду до Львова цісаря. Ще по дорозі поїздом зі Станіславова (це був рідкісний випадок, коли новоіменований митрополит мав добиратися до Львова, а не перебував тут на момент інтронізації) на всіх станціях, через які проїжджав митрополит, його вітали делегації місцевих парафій. А під час прибуття на вокзал о 12:30 Андрея Шептицького зустріли на пероні місцеві духовні особи, семінаристи та делегати з довколишніх сіл. При виході з вагону співав хор, а в церквах били у дзвони. В коротких привітальних промовах згадали про обряд і традицію, які треба берегти, і про "добро для церкви і народу".
Далі, орієнтовно до 15:00, тривав переїзд каретою до собору Святого Юра, урочиста зустріч, святкове богослужіння, читання папської булли українською мовою, благословення з балкону.
Наступного дня, у п'ятницю 18 січня, митрополит приймав делегації та влаштував званий обід. Серед відвідувачів були намісник, маршалок Сейму, президент Крайового суду, надвірні радники, представники Крайової шкільної ради, залізниці, пошти, вищого військового командування, Університету і Політехніки.
Церемонія інтронізації латинського архієпископа Юзефа Більчевського (Józef Bilczewski) 20 січня 1901 року була не менш символічною. Її одразу анонсували як важливу подію в історії "костелу і народу", а президент Львова просив членів Ради міста прибути на урочистості в національних костюмах.
Розпочалося все традиційно біля Домініканського костелу, який на той час був також місцем відзначення "національних ювілеїв". Тут на 7:45 ранку зібралося духовенство. Перед 8:00 прибув сам Юзеф Більчевський. Під час процесії до Латинської катедри били дзвони усіх костелів міста, а живий коридор формували військові 80-го піхотного полку. В самій катедрі місця були заброньовані передовсім для представників влади, крайової та львівської еліти. Якщо в церемонії інтронізації Андрея Шептицького наголос робився на участі селян ("народу") та сім'ї ("з давнього боярського роду"), то в цьому випадку задіяли еліту галицької автономії. Наприклад, запалені свічки несли крайовий маршалок та ректор Університету, а президент Львова ніс посріблений хліб. З описів в пресі відчувається більший розмах урочистості, аніж у 1885 році.
Більчевський, як і Шептицький напередодні, теж окреслив напрямок своєї діяльності в інавгураційній промові. Зокрема, згадав про справедливість та потребу соціальної роботи духовенства, про молодь та убогих, пожертвував кошти на благодійність.
О 17:00 розпочався обід в палаці архієпископів на 130 осіб (де побіжно навіть згадували про гармонійне співжиття обох народів краю). Для нижчого духовенства в той самий час був обід в Домініканському монастирі.
Сприйняття, трактування, враження
На сприйняття події сильно впливали стосунки в трикутнику "влада — політичні активісти — ієрархія". Наприклад, сприяння з боку центральної влади означало залучення військових та присутність "високих гостей". А позиція політиків впливала на чисельність учасників, велелюдність урочистих заходів.
Інтронізації того часу сприймали та описували в категоріях "урочисто", "скромно", "велично" і так далі. І навіть коли конфесію трактували в національних категоріях, взаємна участь поляків та русинів на інтронізаціях не обмежувалася лише духовенством.
Впадає в око, що греко-католицькі урочистості за участі митрополита Сембратовича були пишніші, а участь у них влади — більша. Ймовірно, це відображало ситуацію, коли ієрархи ГКЦ вважалися єдиним "національним проводом" русинів Австрії, або ж могло відображати політичну кон'юнктуру моменту, зокрема призначення митрополитом лояльного і прозахідного Сембратовича після судового процесу над русофілами.
Традиційною для римо-католицьких ієрархів була демонстрація смирення і скромності — таку модель поведінки показали в день своєї інтронізації і Северин Моравський, і Юзеф Більчевський. Серед греко-католицьких митрополитів подібно вчинив лише Юліан Куїловський, який взагалі відмовився від урочистостей на користь благодійності.
Із часом (а це якраз період автономії) греко-католиків в міському просторі загалом стає "менше". Це можна побачити на прикладі інтронізації митрополита Шептицького, коли не проводиться урочиста процесія через усе місто від Успенської церкви до собору Святого Юра, натомість митрополита вітають у його подорожі через увесь край. Тоді як інтронізація латинського архієпископа, порівняно з 1880-ми, стає більш помпезною.
Виглядає на те, що з 80-тих років ХІХ століття греко-католики та римо-католики неначе помінялися місцями, якщо йдеться про сприяння з боку влади — принаймні так можна припустити з огляду на участь військових, підпорядкованих не місцевій, а центральній владі.
В обох випадках стає більше "національного" та "політичного" — через різноманітні дрібні деталі (як от колір стрічки ордену), присутність чи відсутність гостей і запрошених, а головне — через слова самих ієрархів, які вмонтовують в свої промови відверто політичні послання (наприклад, про "ворогів церкви, які впливають на робітників"). Помітною стає і підтримка чи відсутність підтримки греко-католицьких ієрархів з боку політичних активістів, оскільки вони відкрито підтримують "національно свідомих" митрополитів та ігнорують тих, кого вважають "латинізаторами".
Ще більше матеріалів для аналізу дає позиція тогочасної преси. Наприклад, "Kurjer Lwowski" про інтронізацію Андрея Шептицького повідомив трьома рядками тексту. Натомість у випадку з Юзефом Більчевським підготував редакційну статтю, складену із патріотичних очікувань та політичних застережень. З цього матеріалу випливає, що польські демократи, з одного боку, вітали призначення архієпископом особи нешляхетського походження. З іншого — насторожено сприйняли ідею "організувати католицьких робітників для захисту приватної власності". Разом із тим, від архієпископа Більчевського чекали "виконання обітниць Яна Казимира", тобто діяльності в масштабах загальнопольського національного руху.
У випадку сприйняття особи митрополита Андрея Шептицького у 1901 році, то все було ще складніше. Його походження інтерпретували насторожено, бо хоч і "з давнього боярського роду", але ж граф фактично належав до "польської" аристократії. Крім того, ще свіжими були перипетії із реформуванням Василіанського монашого ордену.
