11 червня 1913 року студент вчительської семінарії Ілля Джегала застрелив вчителя Кароля Бутковського (Karol Butkowski). Ця подія, а також маніфестації, які вона спровокувала, не лише засвідчила радикалізацію молоді та бажання вирішувати проблеми з допомогою пістолета, але й показала, по якій траєкторії рухалося українсько-польське протистояння.
Перебіг подій можна відтворити за повідомленнями польської патріотичної преси. А ця преса одразу "поставили правильний діагноз" — звісно, з націоналістичної точки зору. Цей діагноз виглядав так: учень-українець вбив поляка-вчителя. Хоча сам вбивця заперечував будь-який національний мотив свого вчинку.
Вбивство і затримання
Із 9:00 ранку, згідно з розкладом, 32-річний викладач польської мови Кароль Бутковський проводив заняття у міській вчительській семінарії імені Пірамовича на вулиці Набєляка (сучасна Котляревського). 19-річний учень Ілля Джегала в цей раз сидів не на своєму місці, а біля дверей. О 9:45, коли урок закінчився, а вчитель виходив з класу, учень тричі вистрелив йому в потилицю і спину, так що тіло жертви впало в коридор. Тоді повернувся до однокласників, які начебто хотіли його затримати, скомандував "до класу" і здійснив ще один постріл в стіну, легко поранивши двох однокласників. Після цього сховався в кухонному приміщенні на цьому ж четвертому поверсі.
Тим часом хтось з учнів зніс пораненого, як виявилося — смертельно, на перший поверх, а в навчальному закладі почалася паніка. Частина учнів вибігли на двір і покликали кінного поліціянта, що патрулював на вулиці Анджея Потоцького (сучасна Генерала Чупринки), частина тримала двері кухні, в якій сидів Джегала. Поліціянт спочатку відкрив двері, а побачивши вбивцю з револьвером в руках, сховався, витягнув свій пістолет, а тоді почав вимагати здатися і віддати зброю. Джегала спокійно віддав і вони вийшли в коридор, в якому зібралися учні.
Преса передавала, що в цьому хаосі ніхто не викликав поліцію телефоном. Іншу групу поліціянтів, яка прибула на місце події, викликали взагалі за іншою адресою і за іншим викликом — нібито хтось вчинив самогубство. Тому розбиралися на місці.
За деякий час перед будівлею навчального закладу зібрався натовп, обговорюючи обставини трагедії. Коли вбивцю виводили на вулицю, присутні хотіли вчинити самосуд. Вигукували, серед іншого, "другий Січинський", кидали камінням, поранили затриманому ніс та обличчя. Влучили в голову одному з поліціянтів, а комісарові погрожували, що якщо Джегала захочуть вивозити, то поліцію почнуть бити. Натовп вимагав пішки провести його через місто. Тому його вели посеред натовпу до відділку на вулиці Садівничій (сучасна Антоновича), тут посилили охорону, а вже після цього відвезли його в інспекцію.
Допит
Ілля Джегала після затримання
На допиті, який тривав три години, 19-ти річний Ілля Джегала аргументував свої дії особистою помстою. Казав, що викладач ставився до нього упереджено, тому його оцінки на 3-ому курсі навчання погіршилися. Відповідно, семінариста Джегала могли начебто відрахувати, а сьогодні був вирішальний день. Якби вчитель його опитав, а він би добре відповів, то все було б добре. Хоча пістолет був куплений ще півтора роки тому, на вбивство Джегала нібито наважився лише минулого тижня. Відповідно він сів поближче до викладача, щоб той його зауважив і опитав, а біля дверей — щоб можна було вбити, якщо не запитає. Зрештою вбивця висловив жаль, що не застрелився сам, коли сидів в кухні.
Крім того, Ілля Джегала стверджував, що не мав друзів, своїх однокурсників вважав "матеріалістами", нікому не розповідав про свої плани. Справді ходив до українського "Сокола", але лише на танці. Шевченка читав з не меншим інтересом, аніж Сенкевича. Тому заперечував, що вбивство професора було помстою на національному ґрунті.
Тим не менше, поліція проводила обшуки в родичів та знайомих, розробляючи версію "страти польського професора українцями", в якій Джегала був лише виконавцем.
Мотиви і преса
Після першого допиту навіть польська преса визнавала, що Ілля Джегала не виглядає на цілком здорову в ментальному плані людину. Він здавався відчуженим від родини та однолітків одинаком, травмованим перспективою відрахування з навчання.
Попри це, як головний мотив вбивства польські газети все одно просували тему "українського тероризму". По-перше, це зручно лягало в ряд поряд з іншими прикладами національного протистояння як чергова "нова стрілянина в навчальному закладі". По-друге — психічно нездоровий вбивця начебто не міг діяти цілком самостійно, тим більше продумати такі деталі, як сісти біля виходу і чекати, поки жертва повернеться спиною.
На користь того, що не все було так просто, як описував Джегала, свідчив його вік. Людині, що не досягла 20-ліття, не загрожувала страта. Максимум — тюремне ув'язнення. З якого, як писали газети, йому можуть допомогти втекти, як до цього допомогли втекти Мирославу Січинському.
Зрештою, оскільки версія побутового вбивства не влаштовувала патріотичну громадськість, а прямих доказів змови українців з метою страти польського викладача не було, газети наповнилися оглядовими статтями на тему українсько-польського конфлікту. В них йшлося, що до смерті вчителя польської літератури нібито спричинилася українська література, преса, політична агітація, промовці на вічах та зборах, система шкільної освіти. Крім того, польська преса вимагала від українських політиків назвати цей інцидент вбивством з політичних та національних мотивів. Українці, логічно, робити подібні заяви не поспішали.
В польській пресі, після обов'язкових згадок вбивства Січинським Потоцького, лякали майбутнім терором проти духовенства та шкільних вчителів. "Хто впевнений в безпеці свого життя на схід від Сяну?", — риторично запитували публіцисти, коли українська "пропаганда чину" веде прямо в анархію "часів Гонти і Залізняка". Хоча це було або незнанням, або свідомою маніпуляцією — навіть радикальна українська риторика не містила закликів до анархії.
Тим часом Ілля Джегала послідовно заперечував свій зв'язок з українським рухом. В товариствах не був, на віча не ходив. До "Сокола" приходив виключно на танці, при чому востаннє — аж минулого року. І навіть не чув про свіжий конфлікт українофілів з русофілами біля бурси на вулиці Курковій, коли теж була стрілянина. Про вбитого Кароля Бутковського з іншими учнями не говорив, хоча погоджувався, що той ставився до українців упереджено.
Всі ці покази преса добросовісно публікувала, однак з тону статей на кшталт "вбивця заперечує" стає зрозуміло, що вбивці вірити газети не радили. Вже на другий день з'явилася версія, за якою Джегала міг мститися за іншого учня — Чорнія. Останній минулого року наклав на себе руки, після того як його відрахували з навчання. Це сталося тому, що він розповсюджував листівки з Січинським, а Бутковський його викрив. Відповідно, українські студенти винесли вирок професору, а Джегала став його виконавцем. На підтримку цієї версії начебто були непрямі докази: хтось зі студентів говорив, що не боїться поганих оцінок з польської літератури (що інтерпретували як "покійний не зможе поставити оцінку"), хтось нібито чув, як Джегала говорив, що револьвер "чекає своєї справи, то буде велике діло".
Після вбивства
Студенти-поляки оголосили жалобу за "улюбленим вчителем", який, на їхню думку, "ставився до русинів справедливо". І вже факт вживання терміну "русин" студентами у 1913 році говорить, що справа була не лише в любові до вбитого професора.
Замість навчання наступного дня поляки зібралися перед будинком семінарії з метою не впустити всередину українців. Між двома групами молоді вишикувалася поліція, щоб не було нового конфлікту. Мітинг польської молоді закінчився лише тоді, коли студенти-українці пішли геть, дирекція оголосила перерву в навчанні на тиждень, а чиновники пообіцяли заснувати для українців окремий навчальний заклад.
Тим часом виявилося, що навіть погана оцінка з польської літератури не могла стати причиною для відрахування Іллі Джегали, тоді як з інших предметів ситуація дійсно була загрозливою. Здавалося, що все таки мотивом була змова українців, але обшуки в українській бурсі на вулиці Мохнацького знову нічого не дали.
Український Академічний дім на вулиці Мохнацького (сучасна Коцюбинського). Джерело: Музей етнографії та художнього промислу
Подальша політизація
Закономірно, після вбивства у пресі з'явилося багато матеріалів про проблеми співжиття народів, про помсту, про радикалізацію молоді. Яка, на думку польських публіцистів, "занадто часто вдається до стрілянини". Не обійшлося і без узагальнень в стилі "здичавіння", "політизація освіти", "молодь не слухає професорів" тощо.
Очевидно, найкомфортнішою була ситуація для тих, хто одразу став на позицію "вбивця-українець проти молодого польського професора". В цьому випадку все було зрозуміло і логічно. Складніше було тим, хто намагався зберегти можливості для порозуміння з українцями. А також самим українцям.
Українські газети, по-перше, не могли писати про Джегала надто критично, щоб не відвернути від себе свою аудиторію. По-друге, на відміну від вбивства Потоцького, цього разу можна було дійсно списати все на одиничний випадок і легко відмежувати "український загал" від "чину одиниці". Тоді проблемою ставали вже не українсько-польські стосунки, а недоліки системи освіти, діагностика психічного стану учнів, поведінка окремих викладачів і тому подібне.
Погрози польської молоді
У четвер, 12 червня 1913 року, близько півтори тисячі польських студентів зібралося в Академічній читальні. Хоча дозволу на проведення студентського віча не було, і поліція припинила проведення заходу, студенти "встигли проголосувати" за засудження "бестіарного вчинку українця Джегала" та запросити громадськість на похорон свого викладача — тобто сказали загалом все, що мали на меті сказати. Крім того, цікавим було звернення до української молоді: в разі, якщо українці рішуче не засудять вбивцю, поляки вважатимуть це виявом солідарності зі злочинцем.
Польський Академічний дім імені Адама Міцкевича, де у 1913 році містилася Академічна читальня
Вихованці вчительської семінарії були ще відвертішими — вони публічно пообіцяли "боротися проти українських провокацій" та "захищати від українців польських викладачів".
Тому не дивно, що поліція в ці дні перебувала в режимі повної бойової готовності, стежачи за порядком і під час похорону, і в місцях скупчення студентів.
П'ятниця, 13 червня: похорон
"Велетенська маніфестація в честь вбитого на посту" — такими словами описували подію у польських газетах. Писали про кільканадцять тисяч осіб лише перед домом загиблого, не рахуючи тих, хто приєднався згодом. Крім освітян, які вшановували свого колегу, був присутній віцепрезидент Львова Тадеуш Рутовський (Tadeusz Rutowski), співали хори, лунали промови. Тобто масово, помпезно, але майже без участі представників політичної влади.
Від вулиці Кохановського на вокзал (адже Бутковського ховали у Кракові, звідки він і приїхав до Львова) процесія ішла майже 5 годин. Маршрут пролягав через Панську, Баторія, площі Галицьку і Марійську, вулиці Коперника, Сапєги та Городоцьку.
По дорозі зупинялися біля пам'ятника Міцкевичу, традиційного пункту для патріотичних маніфестацій. Друга зупинка — біля повороту на вулицю 29 листопада (сучасна Коновальця), біля інтернату (гуртожитку) вчительської семінарії імені Пирамовича. Третя зупинка — костел Єлизавети, звідки духовенство вийшло назустріч процесії на площу Більчевського.
Серед вінків, які несли за домовиною, був і терновий. Такий символ мучеництва носили, наприклад, на могилу загиблих страйкарів-будівельників, а також на Гору страт до пам'ятного знаку польським повстанцям. Це не залишало жодних сумнівів у тому, що застрелений професор загинув "за польську справу".
З костелу на вокзал домовину несли на плечах. У промовах викладачів та студентів йшлося про служіння нації і батьківщині, про життя на вівтар справи, про суспільні ідеали та дикунство, героїчну смерть задля кращого майбутнього народу. І навіть про посаду вчителя як мало не воєнну позицію.
Після похорону
В цей же день відбулося повторне молодіжне віче, яке тривало до 22:00. З одного боку, учасники ніби зверталися до влади, а з іншого — обіцяли (чи погрожували) самі захищати національні інтереси в навчальних закладах. І для цього просили в суспільства "моральної підтримки".
Наступного дня, в суботу, на 9:00 ранку провели жалобне богослужіння, знову в костелі святої Єлизавети.
Навчання у вчительській семінарії відновили у вівторок, 17 червня. Але польська молодь, зібравшись перед будинком, вимагала не впускати українців, поки триває слідство. Новопризначений директор погодився на суттєві поступки — студенти-українці 3-го курсу змушені були залишити заклад.
Комітет студентів оголосив про створення фонду імені Кароля Бутковського з метою надавати стипендії, але виключно полякам. Тобто інструменталізація події ішла повним ходом.
З іншого боку, влада, в особі Крайової шкільної ради, хоч і симпатизувала полякам, пробувала залагодити конфлікт. Було оголошено, що українці, які проживають в гуртожитку, відмежувалися від вбивці, тоді всі "помирилися" та "повернулися за спільний стіл". Також до громадськості донесли, що викладачі-українці, як і їхні польські колеги, жодним чином не зважають на національність студентів.
Це було дуже доречно, адже червень у Львові був не лише часом екзаменів, але й періодом, коли сокільські товариства проводили в місті тренування, збори і виступи. Тому загроза зіткнень між молоддю різних організацій була дуже високою.
Суд був запланований на осінь, а до того часу ще вирішили провести психіатричне обстеження, щоб не затягувати розгляд.
Інші оцінки
Звісно, тон в оцінці вбивства Бутковського задавала польська патріотична преса. Але урядова "Gazeta Lwowska" цього разу була демонстративно стриманою. Повідомила про вбивство викладача вона без оцінок та емоцій, не вказавши національності і навіть не описавши похорону.
Українська преса, а це перш за все "Діло", на яке потім посилалися інші газети, намагалася одночасно підтримати версію обвинуваченого і самого Джегала, не пропускаючи при цьому нагадати про ворожнечу українців та поляків. Писали, що мотиви вбивства були виключно особисті, що вчитель був несправедливий та упереджений. Але разом з тим — що викладач-поляк знущався з бідного студента-українця. Який не належав до українського руху і не підтримував його, але треба пам'ятати про доведення до самогубства студента Чолія роком раніше.
Вбивство в учительській семінарії показує, якого рівня станом на 1913 рік сягнула радикалізація і мілітаризація молоді у Львові. Навіть якщо вбивство не було "виконанням вироку", воно демонструє, як загальний фон конфлікту і ненависті впливав на окремих осіб.
Красномовним є і те, наскільки просто і зрозуміло для загалу було звинуватити всіх студентів-українців у співвідповідальності. Молодь в навчальних закладах, викладачі і поліція наче були готові до подібного розвитку подій.
А також добре видно, наскільки в 1913 році все було відпрацьоване в плані політичної мобілізації: збори, рішення, віча, процесії, маршрут і точки для зупинки. При цьому поліція за мінімального втручання, якщо порівнювати із попередніми роками, змогла втримати ситуацію під контролем.
