У сперні 1904 року до Львова мав завітати прем'єр-міністр Австро-Угорщини Ернеста фон Кьорбера (Ernest von Koerber). Загалом тло для його візиту в Галичину було не найкращим. По-перше, тривала затяжна економічна криза, а порозуміння українців з поляками було в минулому. Економічні проблеми накладалися не лише на національні, але й на соціальні — свіжими в пам'яті були і селянський страйк, і криваві заворушення 1902 року. Українці, крім того, нагадували про давно невирішені питання: невідкриту українську гімназію в Станіславові, проблему університету, вживання української мови в провінційному діловодстві.

Паралельно різні політичні групи і групи впливу намагалися вирішити свої питання. Рада міста Львова, наприклад, просила перенести цитадель з центру міста за рогатки і отримати гроші на каналізування. А соціал-демократи з нагоди подорожі прем'єра по Галичині організували зібрання в залі на вулиці Шайнохи, де в присутності двох комісарів поліції заявили, що нічого доброго від цього прем'єра вже не чекають. І що всі покращення треба буде "не чекати, а виборювати".

Ще наприкінці 1903 року українські народовці звернулися до прем'єра Кьорбера з проханням вплинути на крайову владу, яка ігнорувала національні прагнення українців. Прем'єр відповів, що краще за діючого намісника Анджея Потоцького (Andrzej Potocki) проблеми українців не вирішить ніхто. Звісно, така постановка питання українських політиків не задовольнила і вони відразу звинуватили Відень у змові з поляками: "нас Русинів пожертвував д-р Кербер самоволї краєвих верховодів, щоби тілько купити собі прихильність і голоси «польского кола»".

Сам приїзд в серпні 1904 року, вдруге за короткий час, офіційно був продиктований "інспекцією провінційної адміністрації". Насправді ж дійсно йшлося про підтримку уряду з боку парламентського Польського кола, і не обійшлося без дружніх стосунків намісника Потоцького і прем'єра Кьорбера.

Польські еліти, які організовували прийом, робили все, щоб показати себе з найкращого боку. Тоді як українців спробували взагалі "сховати" з-під очей високого гостя. Саму подорож по Галичині преса описувала до найдрібніших деталей, дуже схоже на опис візитів цісаря. Які теж, до речі, вважалися суто інспекційними.

Але порівняно із останнім приїздом Франца Йосифа у вересні 1903 року, українців чи соціалістів не стримувала постать цісаря-благодійника, тому реакція та прийом були геть іншими.

31 серпня 1904 зранку прем'єр прибув до Львова. Зустрічати його на пероні вокзалу зібралося небагато як львів'ян, так і чиновників. Були крайовий маршалок Станіслав Бадені (Stanisław Badeni), президент Львова Ґодзімір Малаховський (Godzimir Małachowski), віцепрезиденти  міста Міхал Міхальський (Michał Michalski) та Станіслав Цюхцінський (Stanisław Ciuchciński), а також чиновники нижчого рангу. З вокзалу високого гостя повезли до намісництва, а потім — інспектувати крайовий суд. В принципі, програма була типовою — прем'єр приймав делегації від товариств і організацій, говорив з місцевою світською та духовною елітою. Відрізняло її від цісарських візитів те, що до прем'єра потрапили і такі відвідувачі, які навряд чи змогли б особисто побачити цісаря, наприклад члени українського гімнастичного товариства "Січ", представники бориславських робітників, львівські шевці і шинкарі, незадоволені політикою Ради міста в сфері продажу алкоголю.

Але головною подією дня несподівано стало віче, організоване українськими народовцями в залі філармонії. Газети подавали різну кількість його учасників — від кількох сотень до 4 тисяч. Головував на ньому Кость Левицький, а більшість промов зводилися до того, що "уряд віддав русинів і цілий край на поталу полякам". Коли на це віче після зустрічі з прем'єром Кьорбером прийшов Юліан Романчук і доповів, що прем'єр повністю довіряє наміснику Потоцькому, присутні почали вимагати походу під намісництво. І він почався відразу після того, як присутні заспівали "Не пора!", а також згадали битви під Жовтими водами та Берестечком.

На підході до будинку Намісництва демонстрантів очікувано зустріла кінна і піша поліція, яка застосувала зброю. В пресі потім яскраво описували, як Потоцький і Кьорбер дивилися з балкону на побиття українців і "доточували руську кров до шампана". Крім початку Личаківської, конфлікт спалахнув і з боку вулиці Руської, оскільки частина українців вирішили прориватися до намісництва з боку площі Ринок. Були заарештовані і поранені, серед них брати Січинські, один з яких згодом застрелив Анджея Потоцького.

Українські політики згодом говорили про цю сутичку як про перемогу. Адже прощальну промову у Львові прем'єр Кьорбер присвятив саме національній політиці. А крім того Юліан Романчук, Кость Левицький та Михайло Король змогли впевненіше почувати себе на рауті, на якому, щоправда, Ернест фон Кьорбер знову дав зрозуміти, що відповідальність за край повністю покладає на Анджея Потоцького. Хоча гімназію в Станіславові згодом таки відкрили — в листопаді Сейм проголосував "за" це рішення. А в кінці 1904 року уряд Кьорбера пішов у відставку. 

* * *

Протягом свого перебування у Львові прем'єр ще взяв участь в урочистому відкритті Промислового музею, проінспектував кілька державних установ і виїхав зі станції Підзамче до Тернополя. А у Львові ще протягом березня-травня 1905 року тривали суди над учасниками сутички з поліцією 31 серпня 1904 року. Попри те, що звинувачені відбулися переважно штрафами, українська преса вважала вироки несправедливими, адже демонстранти і так постраждали від рук поліції.