1912 року у Львові вирішили відзначити "250-ліття існування університету", беручи за точку відліку 1661 рік — дату заснування єзуїтської академії.
Питання освіти, і університету як важливого її елемента, було наріжним для національної політики початку ХХ століття. Поряд із проблемою виборчого законодавства та "справедливого представництва".
В цей період тривало одне із найбільш принципових протистоянь між польськими та українськими активістами за право відкриття українського університету у Львові. І хоча пік конфлікту був позаду, однак суперечки тривали, періодично збиралися мітинги і віча, депутати представляли свої аргументи на засіданнях Державної ради.
Тому це був не просто ювілей навчального закладу, а радше черговий аргумент в ширшій дискусії про національну приналежність міста Львова. В якій заяви про "бастіон національної освіти і культури" чи "зв'язок зі старими часами" були не просто красивими фразами, а реальними аргументами в суперечках про право українців на власний університет у Львові.
Напередодні святкування
Будинок, в якому містилася Єзуїтська колегія
На сторінках преси точилася запекла полеміка про те, чи є підстави вважати заснування у 1661 році Єзуїтської академії початком Львівського університету. З одного боку, офіційним засновником вважався австрійський цісар, про що не забували нагадувати в українських газетах. З іншого боку — була історія львівської єзуїтської академії, до якої апелювали поляки. Ця історія, з точки зору організаторів ювілею, сягала періоду ще Гадяцької угоди 1658 року між козацьким гетьманом Іваном Виговським та королем Речі Посполитої Яном Казимиром. За цією угодою передбачалося відкриття двох православних академій, і щоб одна з них не появилась у Львові, монахи-єзуїти вирішили перетворити на академію свій колегіум. Адже для двох академій "місця у Львові не було". Попри те, що Сейм не затвердив королівський привілей, навчальний заклад продовжував функціонувати. У 1759 році король Август ІІІ надав новий привілей, а папа Климентій ХІІІ — відповідну буллу, після чого потреба в затвердженні Сеймом нібито відпала.
Пам'ятна медаль з зображенням короля Речі Посполитої Яна Казимира, виготовлена до святкування
Відповідно, з точки зору прихильників святкування "250-ліття Львівського університету", австрійський уряд у 1784 році створив навчальний заклад не на пустому місці. Адже крім "історії" була ще й відповідна матеріальна база — приміщення та бібліотека. А головне — ця історія підтверджувала не просто "польськість", "спадкоємність" та "вік" Львівського університету, а спроможність та "історичне право" саме поляків на університет у Львові. Адже, з точки зору польських активістів, суспільство не має права забувати минулого, навіть якщо це минуле не має юридичної сили. Як, наприклад, "шлюби Яна Казимира" (про "передачу Польщі під опіку Матері Божої") чи конституцію 3 травня.
Кость Левицький
З іншого боку, українці активно протестували проти такої інструменталізації минулого. Кость Левицький на засіданні парламенту заявив, що не існує і не існувало ніякого "польського університету Яна Казимира". Є Львівський університет, заснований австрійцями, в якому мовами навчання є офіційні мови краю — польська та руська. Тому не слід, поки не вирішене питання заснування українського університету, ані трактувати існуючий університет як польський, ані приписувати вчинки австрійського цісаря польському королеві. Подібна політика, на думку українського депутата, шкодила міжнаціональним стосункам у краї та підштовхувала до нового силового протистояння.
Тим не менше, розлогу розповідь про "250 років з дати першого заснування Львівського університету польським королем Яном Казимиром" організатори ювілею розіслали в різні університети і академії світу. Разом із нагадуванням про "становище на самих кордонах західної культури". Останнє формулювання, адресоване закордонним читачам, було видозміненим твердженням про "твердиню духу на східних рубежах Польщі", яке регулярно публікували в місцевій пресі.
Не забували і про особливу роль Львова — міста, яке "має працювати за решту польських земель". Адже умови для національного розвитку в Російській та Німецькій частинах колишньої Речі Посполитої були значно гіршими, ніж становище поляків в Австро-Угорській імперії. Відповідно, ставився знак рівності між долею Львівського університету та польської науки загалом.
Не забули організатори згадати і про конкуренцію між Львовом та Краковом. Зокрема, пригадали спротив професорів краківського Яґеллонського університету відкриттю університету у Львові в XVII столітті. Однак зараз, в умовах австрійського панування, а тим більше в час протистояння з українцями, мовляв, ця "давня ворожнеча" була відкинута, що підтверджувалося участю делегатів з Кракова на львівських святкуваннях.
З огляду на потребу продемонструвати свідомість широких мас населення, значну увагу організатори ювілею приділили мобілізації своїх прихильників. Президент міста Юзеф Нойманн (Józef Neumann) підписав відозву до мешканців (її текст розклеїли на стінах і парканах), в якій закликав прикрасити будинки "національними барвами" та брати активну участь в заходах. Товариство "Сокіл" наказувало своїм членам прибути на святкове богослужіння в одностроях.
Перебіг події
28 травня 1912 року о 9:00 відбувся раут у Міському касині, яке професори організували для гостей (головно вчених з російської частини Польщі та представників місцевої еліти, а також частини студентів, всього близько 500 осіб). Зали були прикрашені пальмами і квітами з львівського ботанічного саду. Об 11:00 гостей запросили до столу, а після цього подарували присутнім брошуру Францішека Яворського (Franciszek Jaworski), присвячену річниці Університету.
-
- Францішек Яворський за роботою в Міському архіві / Franciszek Jaworski at work in the City Archives
-
- Титульна сторінка брошури Яворського / The title page of Yavorsky's brochure
Урочистості в середу 29 травня розпочалися о 9:00 із архієпископського богослужіння в Латинській катедрі. Храм був святково прикрашений квітами, членів сенату Університету в "тогах" розмістилися на почесних місцях. Поруч із ними сиділи маршалок Станіслав Бадені (Stanisław Badeni), професори з Кракова, Будапешта, Чернівців, ректори львівських Політехніки та ветеринарної академії. Також в костелі були присутні депутати Державної ради, Сейму, Ради міста, представники різноманітних організацій, "соколи", академічна молодь. Після богослужіння та проповіді архієпископа Юзефа Більчевського (Józef Bilczewski) відбувся концерт студентського хору та виступ відомої оперної співачки Яніни Королевич-Вайдової (Janina Korolewicz-Waydowa).
Після богослужіння, орієнтовно з 10:00, почав формуватися святковий похід, маршрут якого проліг вулицею Театральною, площею Святого Духа, вулицями Карла Людвіґа, Академічною та Хоронщизни до будинку Музичного товариства. Тут об 11:00 годині розпочалася урочиста академія. Проходячи повз пам'ятник Адаму Міцкевичу, біля якого зібралося найбільше глядачів, учасники викрикували "нехай живе польський університет!"
В самому залі Музичного товариства розмістилися професори Університету і "гості", тоді як "панни" зайняли місця на балконі. Після виконання спеціальної кантати на честь Університету виступили ректор Людвік Фінкель (Ludwik Finkel), який був автором ідеї про "250-ліття заснування", президент Львова Юзеф Нойман, запрошені професори зі Львова, Чернівців, Кракова. Наприкінці була музична програма, а також оголошення нових почесних докторів Львівського університету.
-
- Людвік Фінкель / Ludwik Finkel
-
- Титулка "Історії львівського університету" співавторства Фінкеля / The title of the History of Lviv University, co-authored by Finkel
О 18:00 відбувся обід в архієпископа Юзефа Більчевського.
Наприкінці дня відбувся ще один похід. Цього разу — з маніфестацією на свіжому повітрі. Після восьмої години вечора почали формуватися групи людей на вулицях 3 травня, Маршалковській, Словацького і Карла Людвіґа. На вулиці Карла Людвіґа процесія виглядала так: на чолі колони йшли студенти зі штандартом та кількома смолоскипами, трохи збоку від них — загін пожежників (вони ж згодом стежили за порядком), далі — організації, товариства зі штандартами, студенти зі смолоскипами, два оркестри і прості перехожі. Всього — декілька тисяч осіб. З вулиці Карла Людвіґа люди вирушили на Академічну і до будівлі Університету. Тут співали патріотичних пісень, оркестри виконували народні мелодії, періодично лунали гасла в стилі "хай живе польський університет", "хай живе сенат", "хай живе президент Нойманн". Промови на цьому мітингу, в тому числі і ректора, по суті повторювали тези, виголошені під час урочистої академії та висловлені до цього в пресі. Йшлося про польський характер Університету, про національний характер освіти і науки, а також про "оборону польськості".
Аналогічна програма відбулася і під стінами Ратуші, куди після виступів біля Університету вирушила частина публіки. З тією лише різницею, що під Ратушею було чітко сказано, що ніякого іншого університету, окрім польського, у Львові бути не може.
Близько 22:00 масові заходи в центрі міста закінчилися. Глядачі розійшлися, а студенти перемістилися на Стрільницю на "академічний комерс" — святкову зустріч членів студентських товариств. Тут влаштували прийняття для професорів та студентів, загалом близько 1000 осіб, яке закінчилося приблизно опівночі. Далі святкування перемістилося в кав'ярні "Рома" та "Шкоцьку".
Трактування та наслідки
Організатори — а це були місцеві політики: члени Ради міста та президент Юзеф Нойманн — не приховували того, що "відкривають забуту історію", тобто актуалізують минуле до 1772 року, коли Львів став частиною імперії Габсбурґів. Складовою такого переосмислення власне і було зміщення акцентів з Йосифінського університету на "університет Яна Казимира". Який, хоч і не мав права присуджувати наукові ступені, а його ректор не визнавався ректором в інших університетах, однак "займався наукою та передав науковий дух".
Демократичний "Kurjer Lwowski" відкрито писав, що йде боротьба за львівський університет. І саме тому ювілейні заходи можна трактувати як мобілізацію сил.
Обережну позицію намісництва, яке не брало активної участі у святкуваннях, критикували і українці, і поляки. Попри те, що урядова "Gazeta Lwowska" подавала інформацію цілком в дусі польських патріотичних кіл. Наприклад, польські демократи вважали, що намісник Міхал Бобжинський (Michał Bobrzyński) "вчергове виїхав з міста на час масових урочистостей", залишивши чергувати біля будівлі намісництва відділи поліції і військових. Відзначали і те, що на мітингах під Університетом і Ратушею лунали вигуки проти самого Міхала Бобжинського. Хоча слід зауважити, що в ці дні Львів відвідував архикнязь Карл Франц Йосиф. Тому, закономірно, увага намісника була зосереджена на високому гостю, а не на черговій патріотичній маніфестації.
З української точки зору "уявне 250-річне існування" було частиною польської політики, аргументом у боротьбі проти створення українського університету. За яку відповідали представники всіх гілок влади. А враховуючи непрості стосунки з єзуїтами, які займалися реформою василіанського монашого ордену, за що їх неодноразово звинувачували в злому умислі проти "рідної віри", вся ця історія теж трактувалася як "єзуїтські підступи".
