img

Католицьке віче до 300-ліття Берестейської унії (1896)

facebook icon twitter icon email icon telegram icon link icon whatsapp icon

Масовий захід, приурочений до 300-ліття Берестейської церковної унії, проведений у Львові в липні 1896 року.

Історія

Хоча захід був приурочений 300-літтю Унії, головною причиною активності Католицької церкви була реакція на поширення соціалізму та зменшення впливу церкви на суспільні процеси. Саме львівське католицьке віче було другим, перед тим аналогічний захід відбувся в Кракові у 1893 році. Учасники декларували вірність Апостольському престолу, говорили про українсько-польське порозуміння на основі приналежності до Католицької церкви. А також наголошували на потребі "вибити ґрунт з-під ніг" соціалістів за допомогою соціального вчення церкви. До чого їх, зрештою, спонукала активна політика Апостольського Престолу щодо лівих ідеологій, описана в папській енцикліці Rerum Novarum 1891 року.

Перебіг подій

Преса повідомляла, що інформаційне бюро і каса попереднього продажу квитків на віче розташовувалися в готелі "Імперіал". У дні проведення акції (з 7 до 9 липня 1896 року) квитки можна було придбати в промисловому і музичному павільйонах Крайової виставки, де і відбувалися всі заходи. На вокзалі діяло інформаційне бюро, яке займалося розміщенням учасників в готелях, платних та безкоштовних помешканнях. Безкоштовне харчування і проживання пропонувало товариство католицької прислуги (челяді) "Скала" на вулиці Міцкевича (сучасна Листопадового чину, 28), платні обіди для учасників секційних засідань — ресторан Кремера в парку Кілінського (тепер Стрийський парк). Окремими заходами були демонстрація панорами "Голгофа" на виставковій площі та завершальний благодійний бенкет в приміщенні Міського касино.

Програма віча передбачала, серед іншого, вітальну промову греко-католицького митрополита кардинала Сильвестра Сембратовича, урочисті відправи в храмах трьох католицьких конфесій Львова, секційні засідання в промисловому павільйоні Крайової виставки, та урочисті — в музичному. Основною темою нарад було соціальне питання. Але загалом тематика була дуже широкою і охоплювала питання Унії, християнської родини, життя села, економіки на засадах християнського солідаризму (взаємодопомога, страхування, соціальне забезпечення робітників). Говорили про кредитування, еміграцію, професійну реставрацію храмів, пресу та шкільну освіту. А також про опіку над сиротами і заборону дуелей.

Хоча "Gazeta Lwowska" писала про віче як про "зібрання католиків русинів і поляків", участь українців не була, м'яко кажучи, масовою. Хоча і до повного ігнорування, про яке писало "Діло", теж було далеко. Наприклад, сеньйор Ставропігійського інституту Ісидор Шараневич був обраний віце-маршалком заходу, Кирило Студинський — секретарем, з доповідями виступали, зокрема, Олександр Барвінський та Анатоль Вахнянин (тобто були присутні українські консерватисти: "старорусини" та "західники"). Та все ж абсолютну більшість із близько тисячі осіб, присутніх в музичному павільйоні на відкритті, становили духовні особи та "шляхта і представники перших родин краю", зокрема римо-католицький архієпископ Северин Моравський, вірменський архієпископ Ісаак Ісакович, крайовий маршалок Станіслав Бадені, президент парламентського Польського Кола Філіп Залєський, президент міста Львова Едмунд Мохнацький, обраний маршалком віча князь Адам Сапєга та інші.

Оцінки та значення події

Оцінки заходу з боку польської та української преси дуже розбіжні. Так, польська Gazeta Lwowska писала про віче як про приклад єдності між католиками різних обрядів (попри "політичні і національні відмінності"), про важливість соціальної роботи Католицької церкви в умовах зростання впливу соціалізму. Про роль католицьких організацій і товариств, про енцикліки папи Леона ХІІІ і соціальну політику церкви. Українська газета "Діло" на перший план вивела національне питання. 300-ліття Берестейської унії трактувалося не просто як дата, яка збіглася з католицьким соціальним заходом, а як власне причина заходу. Відповідно, віче мало бути, на думку редакції "Діла", українським, на яке могли би бути запрошені і поляки. Натомість вийшло щось "утраквістичне", а фактично — польське, ще й аристократичне, де поляки змогли вчергове продемонструвати свою провідну роль на фоні лояльних і пасивних русинів. Це логічно лягало в народовецький наратив про "винародовлення" (денаціоналізацію) Греко-католицької церкви, поряд із латинізацією, намаганнями впровадити целібат і реформою Василіанського чернечого ордену єзуїтами. Зрештою, восени цього ж року Греко-католицька провела свої окремі урочистості (але не віче) до 300-літнього ювілею Унії.

Логічно, що, виходячи з таких оцінок, різними були і описи самого віча. "Gazeta Lwowska" описує павільйони Крайової виставки як "чудово прикрашені, заповнені кращими представниками обох народів", "Діло" — як "пустий зазвичай майдан виставки з кількома ще не розібраними павільйонами", де зібралися священики, аристократи, де було мало селян, а самі приміщення були прикрашені "в папських і польських національних барвах". Декорування було доповнене розп'яттям, бюстами папи, цісаря і цесаревої, іконою Ченстоховської Матері Божої.

Діло цікаво потрактувало малу кількість селян: щоб ксьондз Стояловський (відомий прихильник лівих ідей, згодом позбавлений священичого сану) і йому подібні не використали акцію для пропагування своїх лівих ідей  та "не влаштували хлопського віча".

Спільним для обох видань був хіба що детальний переказ промови греко-католицького митрополита Сильвестра Сембратовича. Однак і тут були розставлені "правильні" акценти. З польської точки зору збереження східного обряду в Греко-католицькій церкві гарантувало лояльність до церкви і опір "соціалістичним та ліберальним впливам", а з української — обряд сам по собі був цінним як маркер національної ідентичності.

Але, оскільки віче було заходом перш за все консерватистів, промовці робили відповідні заяви. Президент міста Львова Едмунд Мохнацький — про Львів як бастіон християнства і одвічно католицьке місто. Архієпископ Северин Моравський — про шкідливі західні ідеологічні впливи. Говорили про "повернення до старопольського звичаю молитися з родиною і прислугою", про свята "не в корчмах, а в християнських установах". Про потребу заборонити юдеям виробляти і продавати християнські предмети культу. Про те, що соціалізм руйнує інститут сім'ї, робить працівника заздрісним. Лунали побажання, щоб школи знову стали конфесійними, а екзамени з релігії — обов'язковими. Головною причиною еміграції вважали не нужденне матеріальне становище емігрантів, а "підступну діяльність недобросовісних агітаторів".

Ідилічну картину (пані на галереях, достойні мужі в партері, група селян в народних костюмах на окремому балкончику) завершило фінальне благословення трьома львівськими митрополитами "католиків різних верств обох народів". Після чого свято (для близько двохсот осіб) продовжили в Міському касино.

Католицьке віче було одним із перших масових заходів, де відкрито проявилися протиріччя між українцями та поляками. І де роль церкви, а точніше конфесійної приналежності як національного маркера, відіграватиме ключову роль. І хоч до протистоянь початку ХХ століття ще далеко, однак головні тенденції чітко окреслені. Це, передовсім, підпорядкування релігійного національному, відкрита критика духовенства, яке не відповідає запитам модерної політики. І головне — кожна зі сторін-учасників вже має своє трактування подій і залишається на початкових позиціях незалежно від дій опонентів.