Місто як сцена. Коли політика вийшла на вулиці

"У нашому національному і суспільному житті не було жодної важливої події, на яку Львів не відреагував би одразу. Чи йдеться про східне чи західне пограниччя, про політику чи національну економіку — Львів першим дає сигнал до боротьби чи оборони. Ці гасла жодним чином не монополізовані в руках якоїсь однієї партії чи групи. Навпаки, вони всі більше чи менше проявляють життєздатність, адже вони виростають в життєдайній атмосфері".

"Żywotność Lwowa", Kurjer Lwowski, 1912, Nr. 227, s. 1

 

Протягом ХІХ століття у Європі в процесі демократизації зароджувалось нове явище — масова політика. Політика все більше виходила з урядових кабінетів та залів парламентів на вулиці та площі міст, а збори у приміщеннях різних товариств поступово замінювали відкриті вуличні демонстрації.

Будучи політичним центром австрійської Галичини, Львів не став тут винятком. У місті діяли такі ключові інституції як сейм, намісництво та університет. Тут зосереджувалися політичні і національні протистояння. "Королівське столичне місто" коронного краю імперії вважалося водночас і "столицею найвільнішої частини Польщі", і давньою "столицею руського князя Лева". Хоча населення Львова у той час складалося з поляків (52%), євреїв (30%) і аж потім українців (18%), визначальною була саме конкуренція українців та поляків. Вони декларували свої виключні права на місто і провінцію як фундаментальні для своїх національних проєктів.

І поляки, і українці користувалися всіма доступними їм політичними свободами. Австро-Угорщина кінця ХІХ – початку ХХ століття — це монархія, в якій існувала конкуренція політичних партій та національних проєктів. Ця конкуренція стала можливою після впровадження конституції 1867 року та подальших ліберальних реформ. Вони запозичували практики політичної мобілізації з Західної Європи, а звичні релігійні та імперські публічні ритуали адаптовували до нових потреб модерної масової політики.

За час автономії "вулиця" стала значним фактором політичного життя. Важливим стало не лише те, скільки виборців проголосує за конкретного політика, а й скільки людей цей конкретний політик може вивести на мітинг чи демонстрацію. Чим радикальнішими ставали вимоги "вулиці", тим радикальніші заяви повинні були робити політики. Ця взаємна радикалізація, яку підштовхувала політична конкуренція, врешті вилилася в мілітаризацію молодіжних товариств і "готовність до боротьби", яку декларували практично всі громадські об'єднання — від партій до професійних клубів.

 

Масові заходи у міському просторі

Цей проєкт фокусується на подіях в публічному просторі міста, під відкритим небом. Значно більше подій — від загальноміських патріотичних концертів до зборів офіціантів — аж до кінця імперії проводилися в приміщеннях, як-то зали чи театри. Однак "вуличні" акції є більш показовими. Вийти на вулицю, щоб висловити свою думку, і щоб це автоматично не вважалося бунтом, все ще залишалося новинкою. 

Після силового придушення "Весни народів" 1848 року і до прийняття конституції 1867 року єдиними легальними шляхами виходу назовні були релігійні ритуали та імперські відзначення. Місцеві еліти та патріоти при цьому намагались показати себе, своє місто та свій край в "дозволених" рамках. З прийняттям конституції люди почали виходити на вулиці під національними, а згодом й соціальними гаслами.

Це відображено в структурі проєкту, коли тексти згруповані у великі розділи, що демонструють місто в імперії,  місто національне та місто соціальне.

Це не означає, що поміж національним, соціальним та імперським існувала чітка межа. Все перепліталося, і коли цісарю демонстрували успіхи Львова як міста, йому показували успіхи польської адміністрації. Коли соціалісти організовували мітинг на знак солідарності з робітниками в Російській імперії, вони солідаризувалися з польськими робітниками. Тож у кожному тексті може бути присутнім конфлікт на різних рівнях: між робітниками і працедавцями, між правими і лівими, між українцями і поляками, між національним проєктом та імперською владою.

Натомість розділ, присвячений подіям під час Великої війни є водночас і підсумковим. Він покликаний показати, до чого зрештою привела діяльність місцевих політичних активістів, і як національне взяло гору над соціальним та імперським. Це добре ілюструє вислів з передовиці демократичної львівської газети на початку війни у 1914 році: у тих умовах "потрібно працювати виключно для батьківщини, а червоні прапори — замінити на національні".

Організатори більшості описаних у проєкті подій черпали натхнення в існуючих практиках масових заходів. Перш за все — в церковних ритуалах та ритуалах імператорського двору. До цього додавалися приклади вуличних маніфестацій в країнах Західної Європи — і на цьому фундаменті місцеві активісти розгортали власну політичну діяльність.

З часом форма цих подій змінювалася — якщо спершу були поширеними віча як збори активістів, де кожного учасника можна зареєструвати та проконтролювати, то невдовзі набули популярності політичні маніфестації та мітинги, в яких окрема особа могла загубитися у натовпі. Змінилася форма зібрань, а слово "віче" залишилося на позначення обох типів подій: камерних і масових. Це, в свою чергу, означало, що участь в політиці могла бути анонімною, а учасники — поводитися більш радикально та менш законослухняно.  Учасники віча в залі Народного дому, тим більше делегати, ще й у присутності комісара поліції, не могли дозволити собі вигукувати гасла на кшталт "Закінчимо те, що Хмельницький не встиг". А учасники масових зборів, ще й на вулиці — могли. 

На ці процеси мав значний вплив простір міста. У проєкті згадуються архітектура, маркування простору, як-то пам'ятники чи символізм певних місць. Проте головний акцент зроблений на тому, як простір ставав місцем комунікації: як влада у ньому "говорила" з громадянами, а ті, в свою чергу, могли звернутися до влади. А також, як владу здобували місцеві еліти, які цей простір використовували. Якщо цісар міг вітати містян з балкону палацу намісника, то під цей самий балкон могли прийти маніфестанти, щоб висловити невдоволення прем'єр-міністру, який перебував у місті з візитом. 

Але не слід механічно переносити сучасні уявлення про маніфестації на тодішні події. Наприклад, поняття про права людини дещо відрізнялися, а це впливало на дії поліції. Наприклад, використання шабель (т.зв. "білої зброї") проти мітингувальників не було чимось екстраординарним, а от стрілянина по натовпу вже могла стати причиною звернень до уряду. Ще сильніше впливав вільний обіг вогнепальної зброї, тому, наприклад, студентські демонстрації з використанням револьверів не були рідкістю. Про емансипацію говорили як про процес із ще невідомим результатом.

Розширення міста і збільшення кількості населення, а також політичні зміни, спричинили до переосмислення географії Львова. З'являлися нові локації і по-новому використовувалися старі. Наприклад, площа Фердинанда, де для зустрічі молодого Франца Йосифа у 1851 році змонтували тріумфальну арку, згодом стала ключовим місцем зборів польських націоналістів та соціалістів — "під пам'ятником Міцкевичу". Виокремилися звичні місця зборів робітників, такі як вулиця Шайнохи (сучасна Банкова), чи студентів (поблизу Політехніки). Неподалік пам'ятника Міцкевичу постав Міський театр, біля якого було зручно проводити мітинги, що зробило площу Ринок менш популярним місцем для маніфестацій. Личаківський цвинтар, стадіони "Сокола", Гора страт і навіть Чортові скелі поблизу Винник стали місцями політичного паломництва.

 

Влада та роль "вулиці"

Внаслідок ліберальних змін в імперії, у 1860-х роках політичну владу в Галичині отримали польські землевласники. Зміни в місцевому самоврядуванні політики сприймали як зелене світло для розбудови національної спільноти. Польська мова стала офіційною, фактично витіснивши німецьку. У містах формувалися політичні середовища, що були або переважно польськими, або орієнтувалися на польський національний проєкт.

За Львовом закріпився образ "демократичного міста" (або, словами консерватистів — "розсадника соціалізму"), а йому протиставлявся Краків, де в політиці домінувала більш консервативна провінційна шляхта. Хоча вибори у тогочасному Львові не можна вважати зразково демократичними, адже існувало багато майнових і правових обмежень для тих, кого могли і хто міг вибирати, все ж вони відбувалися не за куріальною системою.

Ці "свобода і демократія" одразу почали працювати у польському національному ключі і проявлялися у перейменуванні вулиць та в заміні вуличних вказівників, у встановленні пам'ятників та організації різноманітних з'їздів. Галичина, як австрійська провінція, перестала протиставлятися "Вітчизні".

Становище українців у Львові було куди скромнішим. Теоретично, вони могли претендувати на пропорційну кількість мандатів у Раді міста. На практиці, на початку ХХ століття українці потрапляли в Раду радше у складі "загального міщанського списку кандидатів", оскільки дуже мало виборців голосували за "національний список". У такій ситуації про проведення якоїсь окремої української політики в Раді міста говорити не доводилося. Сейм та намісництво теж не були надто проукраїнськими, тому львівська "вулиця" була місцем, де українці могли заявити про себе не лише на рівні міста, але й краю.

Участь в місцевому самоврядуванні давала полякам можливості для "великої політики". Наприклад, дозволяла фінансово долучитися до реставрації королівського замку Вавелю в Кракові, чи на правах "господарів міста" виступати перед урядом проти заснування у Львові українського університету. Або фінансувати такі будівельні проєкти, як Міський театр, що фактично були проєктами національними.

 

Вплив "вулиці" давав про себе знати, і на національних почуттях намагалися зіграти все більше популістів. Під час передвиборчої кампанії 1911 року йшла мова про "загрозу для польськості в столиці краю", яка виходила від "германізаторів, сіоністів та нащадків Хмельницького".

Тож "вулиця" є важливим поняттям для процесів, описаних в проєкті. Напередодні Великої війни у пресі окремо сформулювали твердження, що саме вплив так званої вуличної політики і був специфічною рисою Львова, завдяки якій місто зайняло друге місце в "загальнопольській політиці" поступаючись лише Варшаві. У таких умовах, коли вулиця стала політичним чинником, ставало важливим не тільки кого обрали до парламенту, але й скільки людей політик міг вивести на маніфестацію. Це, своєю чергою, давало шанс впливати на Відень — не лише полякам, а й українцям, які були практично позбавлені традиційних інструментів впливу. Яскравими прикладами можна вважати смолоскипні ходи за часів Францішека Смольки, демонстрації з приводу виокремлення Холмщини з Королівства Польського, або виступи українців проти політики прем'єр-міністра Ернеста фон Кьорбера.

 

Протистояння через історію

Ще одним простором протистояння стало трактування історії: хто мав владу у місті та краї в минулому, вважалося, і мав право писати історію. Поляки вважали Річ Посполиту "золотим віком", а завдяки демократичній Конституції 3 травня соціалісти тут не були виключенням. Прихід австрійців у 1772 році вони вважали окупацією, тоді як українці та євреї сприймали це як визволення і початок емансипації.

Завдяки автономії Львів став центром польської історичної політики. Тут відзначали перемогу під Ґрюнвальдом, провели "національне антинімецьке віче" у 1903 році. Завдяки ліберальному законодавству українці також могли вшановувати свою історію, наприклад масово відзначити сторіччя Маркіяна Шашкевича у 1911 році або Тараса Шевченка у 1914. Не обійшлося і без відверто конфліктогенних випадків. 1905 рік серед іншого, відзначився тим, що поляки святкували річницю порятунку Львова від козаків Хмельницького, а українці в цей час провели віче, після якого частина учасників вирішила пройти до ратуші і висловити "панам" свої думки з цього приводу. Тому, коли у польській пресі йшла мова про "гайдамаків" — це не суто літературний прийом, часто це відображення реального протистояння українців з поляками, свідчення загрози "польському стану посідання".

Львів програвав Кракову в "історичному" плані. Оскільки у ньому не було королівського замку та поховань визначних історичних постатей, у Львові робили акцент на історії міщанства — зрештою, це було навіть перевагою в епоху зростання ролі буржуазії. "Історичну карту" пробували розігрувати і в намісництві — наприклад, відзначати річницю перемоги "австрійської зброї" над Наполеоном.

 

Протиставлення міста і села

Українці часто описували Львів як "польський анклав" серед "руського моря". Зрештою, провести у місті помітну акцію без залучення селян було практично неможливо. Їх, в свою чергу, доводилося мобілізовувати через греко-католицьке духовенство. Тож коли йдеться про національне протистояння з поляками, українці боролися переважно не у Львові, але за Львів, за "давню столицю князя Лева", що виглядало як своєрідне політичне паломництво.

Для поляків Львів був динамічним середовищем модерної нації, головним містом "єдиної вільної частини Польщі". Такий погляд контрастував з сільським патріотизмом їхніх старих еліт, адже політична активність землевласників зосереджувалася довкола їхніх родових маєтків. Таке позиціонування накладало певні обов'язки, а також зробило Львів центром польської еміграції з Російської імперії та Німеччини. Усвідомлення "руського моря" довкола "польського міста" штовхало польську пресу підкреслювати кожну подію, в якій фігурували польські селяни — від з'їзду товариства сільських театрів до приїзду сільських філій "Сокола-Матері". Адже присутність в селах — це підтвердження "права на землю", а отже і на край, не лише місто.

Проте з точки зору патріота, ще до середини ХІХ століття у місті не було чого робити "порядному чоловіку". По-перше, в містах не було "народу" в популярному тоді романтичному розумінні. По-друге, місто "псувало" людей. З часом, цей погляд змінився і поляки стали розглядати Львів як "польську фортецю на кресах", але також і як центр демократичних рухів, місто, "вулиці" якого задають тон решті Польщі.

Уявлення про те, що місто погано впливає на "народ", натомість набагато довше протрималося в українському середовищі. Причина полягала в тому, що русини-українці досить швидко полонізувалися, попри те, що становили близько 18% населення, займали непогане соціальне та фінансове становище, були членами національних товариств. Асиміляція в містах посилювала стереотип, що українці є нацією селян і священиків.

*

Головним джерелом для дослідження в рамках цього проєкту є преса. Вся вона була так чи інакше заангажована і суб'єктивна. Проте через неї, якщо порівнювати повідомлення різних газет між собою та звіряти із загальним контекстом, можна чітко простежити пріоритети кожної політичної групи. Що політичні лідери хотіли сказати своїм прихильникам, про що не говорили, і яким було послання "назовні" — адже завдяки часопису можна було говорити від імені цілого міста з авдиторією далеко за межами Львова. Зрештою, на шпальтах газет друкували те саме і часто навіть ті самі, що хотіли донести через вуличні маніфестації. Таким чином, якщо про подію написали урядова "Gazeta Lwowska", демократичний "Kurjer Lwowski", націоналістичне "Słowo Polskie", народовецьке "Діло", русофільський "Галичанинъ" та консервативний "Руслан" — то з цих повідомлень можна сформувати більш-менш об'єктивну картинку.

Зображення і фотографії у проєкті використані здебільшого з ілюстративною метою. Зважаючи на більше поширення польської ілюстрованої преси, польські національні події часто більш висвітлені, аніж будь-які українські, пошук ілюстрації для яких є більш ускладений і не завжди успішний. Окремий наголос в проєкті зроблений на пов'язаних особах та локаціях в місті. Ми користувалися здебільшого відкритими джерелами — цифровими архівами і бібліотеками насамперед Польщі та Австрії. Окремо висловлюємо подяку Дому Франка за люб'язно надані фотографії з архіву музею.