На початку травня 1900 року у Львові відбулися поховання ієрархів двох найбільших релігійних спільнот краю: римо-католицького архієпископа Северина Моравського та греко-католицького митрополита Юліана Куїловського. Поховальні церемонії за участю представників влади, громадських організацій, навчальних закладів та великої кількості віруючих продемонстрували ставлення до конфесій та їхніх лідерів з боку держави і суспільства.
Львів, головне місто коронного краю, було центром трьох католицьких архієпархій: римо-католицької, греко-католицької та вірменської. Римо-католицький архієпископ та греко-католицький митрополит, крім того що були духовними лідерами найбільших релігійних спільнот Галичини, фактично репрезентували дві найчисельніші національні групи провінції: поляків та українців. Тому урочистості, пов’язані із вшануванням церковних ієрархів, слід вважати не суто релігійними, а радше національно-релігійними заходами. Особливо це стосується українців греко-католиків, для яких церква на той час була єдиною національною інституцією.
Розгортка з варшавської газети Biesiada literacka про похорон двох митрополитів у Львові
Архієпископ Северин Моравський помер 2 травня 1900 року. У четверговій "Gazeta Lwowska" від 3 травня було розміщено повідомлення про смерть, а також розлогу біографію покійного та оголошення про проведення поховальної церемонії у найближчий понеділок. 5 травня в "Gazeta Lwowska" було надруковано аналогічний матеріал стосовно греко-католицького митрополита Юліана Куїловського, який помер 4 травня. До цього у львівській пресі регулярно з'являлися повідомлення про стан здоров'я ієрархів.
До 5 травня тіло Северина Моравського перебувало в архієпископському палаці на вулиці Чарнецького (сучасна Винниченка). Тут священнослужителі всіх трьох католицьких конфесій (римо-католики, греко-католики і вірмено-католики) провели заупокійні богослужіння.
5 травня о 16:00 під жалобний дзвін усіх львівських церков, тіло архієпископа перенесли до Латинського катедрального собору. На чолі жалобної процесії йшли священики і монахи всіх трьох католицьких конфесій. За катафалком йшли родичі померлого і представники влади, громадських установ, навчальних закладів тощо (зокрема, намісник Леон Пінінський (Leon Piniński), краєвий маршалок Станіслав Бадені (Stanisław Badeni), депутати Сейму, представники Ради Міста, університету і політехніки, німецький консул у Львові). Маршрут пролягав вул. Винниченка (Чарнецького), Руською, пл. Ринок, пл. Катедральною (Капітульною) до римо-католицької Катедри. Протягом трьох днів священики католицьких конфесій відправляли богослужіння в Латинській катедрі. 5 травня – греко-католицькі, 6 травня – вірменські, 7 травня – римо-католицькі.
Похорон Северина Моравського. Домовину виносять з палацу латинських архієпископів
Похорон римо-католицького архієпископа відбувся 7 травня. О 12:00 похоронна процесія вирушила з Латинської катедри. Біля костелу, на пл. Галицькій, Міцкевича (Маріацькій), Соборній (Бернардинській), на вул. Винниченка зібралися представники багатьох товариств і організацій, кілька сотень священиків і монахів різних конфесій зі Львова та провінції, представники міської влади та навчальних закладів. Поруч із домовиною несли Орден Залізної корони І ступеня, який належав покійному. Серед родини йшли представники інтелігенції та крайової влади.
Близько 12:30 відбулося поховання у костелі Cтрітення Господнього на вул. Винниченка біля архієпископського палацу.
Цього ж дня після обіду відбулися заупокійні богослужіння над тілом греко-католицького митрополита Юліана Куїловського у вірменському, римо-католицькому та греко-католицькому обрядах у соборі св. Юра.
Наступного дня священики трьох конфесій провели похоронну службу. В соборі св. Юра були присутні намісник Леон Пінінський, краєвий маршалок Станіслав Бадені, представники міської влади, професори університету і Політехніки, військового командування, велика кількість духовенства з цілої Галичини, члени парохіальних братств, українських і польських товариств.
Початок похоронної процесії Юліана Куїловського біля церкви св. Юра
Маршрут жалобної процесії пролягав вул. Листопадового Чину (Міцкевича), Університетською (Маршалковською), Січових Стрільців (3 Мая), Гнатюка (Ягелонською), просп. Свободи (вул. Кароля Людвіка), пл. Міцкевича (Маріацькою), Галицькою, Соборною (Бернардинською), вул. Пекарською.
Близько 14:45 по обіді розпочалося поховання на Личаківському цвинтарі у гробниці Львівської капітули. Вхід до цвинтаря охороняли поліція та солдати 15-го і 80-го полків, тому потрапити на місце поховання вдалося небагатьом. За домовиною принесли лише один вінок із написом "Руське село – своєму доброчинцеві" – митрополит Куїловський довгий час був парохом с. Руського. Церемонія закінчилася близько 3 години пополудні.
Трактування
Підтвердженням "національного" характеру цих подій церковної історії є повідомлення "Діла" про те, що оголошення (афіші) про смерть Северина Моравського були надруковані лише польською, про смерть Юліана Куїловського – лише українською мовами. Таким чином, конфесійність фактично ототожнювалася із певною мовою.
Загалом трактування подій толерантне з боку і польськомовної, й україномовної преси. Спільне проведення поховань мало створити образ єдності всіх католиків провінції. Щоправда, національна преса не відображала це єднання так ідеалістично, як урядова "Gazeta Lwowska". Ставлення державної влади можна вважали паритетним стосовно римо- і греко-католицької громад.
З архієпископом Моравським прощалися переважно львів'яни і приїждже з провінції духовенство. До тіла митрополита Куїловського багато людей "приїхало до Львова", тобто були українськими селянами з навколишніх сіл. Різним був і процес поховання. Домовину з тілом римо-католицького архієпископа було розміщено на чотирикінному ридвані. Тоді як тіло греко-католицького митрополита з церкви на цвинтар несли селяни. Редакція польського "Kuriera Lwowskiego" так трактувала цю відмінність: митрополит Греко-католицької церкви не був звичайним церковним достойником, а керівником усього "руського народу" не лише Галицької Русі, а й Києва і Наддніпрянщини, політичним діячем, "першим громадянином". Уніатське духовенство загалом вважалося політичною елітою, що більше за римо-католицьке працювало у нецерковній сфері.
