Похорони за участі великої кількості людей відбувалися у Львові навіть у час жорсткої централізації після придушення Весни народів 1848 року. Вони були нагодами провести легальні демонстрації у той час, коли всі масові заходи, крім імперських та релігійних, були заборонені. Такий вид маніфестації не втратив актуальності після лібералізації та отримання автономії у 1870-х роках.
Як і інші церковні ритуали, похорони у габсбурзькому Львові з часом все більше набували виразно національного характеру, не менш, ніж "класичні національні" свята як Йордан чи Божого Тіла. У них важливо побачити не лише масовість, маршрут чи залученість представників влади, а й трактування та інтерпретації, якими супроводжували дійства.
Наприклад, коли ховали президента міста Міхала Міхальського у 1907 році, мова йшла про новий тип місцевого політика — підприємця (промисловця) нового покоління, який досяг успіху завдяки своїм здібностям, а не походженню. Водночас, говорили про роль Міхальського у загальнопольському національному проєкті, а також про Львів як центр польського патріотизму. Францішека Смольку вшановували як суто національного польського політичного лідера.
Похорони католицьких ієрархів
У другій половині ХІХ століття в Галичині конфесійна приналежність майже завжди визначала й національну. Тож римо-католицькі ієрархи вважалися "польськими", а греко-католицькі — "руськими / українськими" національними лідерами. Особливо це стосувалося українців, оскільки ці ієрархи, принаймні спочатку, були чи не єдиними представниками "народу". Те саме стосувалося архієпископів Вірменської церкви, які брали активну участь у польському національному проєкті. Таким чином, похорони архієпископів перетворювалися на національні демонстрації, в яких мобілізація своїх прихильників дозволяла підняти престиж конфесії, тобто народу.
-
- Сильвестр Сембратович
-
- Северин Моравський
-
- Юліан Куїловський
-
- Ісак Іссакович
7 серпня 1898 року у Львові ховали греко-католицького митрополита Сильвестра Сембратовича, 7 травня 1900 року — римо-католицького архієпископа Северина Моравського (Seweryn Morawski) та греко-католицького Юліана Куїловського, а у травні 1901 — вірменського архієпископа Ісаака Ісаковича (Isaak Isakowicz). У всіх цих випадках демонструвалася єдність та солідарність католицького духовенства трьох обрядів: заупокійні служби щоразу відправляли священики усіх конфесій, а участь в похоронних процесіях брали представники усіх церков.
Аналогічно діяли і представники влади. Намісництво та Рада міста так чи інакше були присутніми. Проте все-таки помітна й різниця — між тим, як з римо-католицьким ієрархом прощалася "Рада міста в повному складі" і тим, як до греко-католицького собору Святого Юра делегували "представників Ради міста".
Попри високий соціальний статус (поруч із тілами ієрархів клали їхні ордени і відзнаки), а також роль перш за все церковного очільника, кожен з архієпископів був політичною фігурою, а отже — викликав симпатію чи антипатію активної частини суспільства. А це впливало і на перебіг похорону.
Так, на похороні кардинала і митрополита Греко-католицької церкви Сильвестра Сембратовича, прихильника "Нової ери" і порозуміння з поляками, в якого були неприязні стосунки з українськими народовцями та русофілами, виникли непорозуміння з представниками народовецьких організацій. Останні хотіли зайняти окремі місця, тож втрутилася поліція. Ще до того відбулися суперечки з приводу вінків — товариства хотіли покладати вінки, очевидно, з написами, від кого саме, тоді як сам покійний в своєму заповіті просив цього не робити. Тож товариства довелося переконувати віддати гроші на вінки на благодійність. Загалом, заповіт Сильвестра Сембратовича передбачав скромний похорон. Маєток кардинала мали розподілити переважно на благодійність — на робітничу бурсу, василіанські монастирі, різні допомогові інституції, вдовам, сиротам, меншу частину — сестрі покійного, її дітям і далекій родині, а також двом особистим слугам. З іншого боку, Сильвестр Сембратович був кардиналом та користувався каретою, запряженою трьома парами коней. Карета була задіяна на похороні, підкреслюючи високий статус митрополита, як і срібний вінок від намісництва, однак домовину з тілом несли священики, виконуючи заповіт.
Поруч з домовиною римо-католицького архієпископа Северина Моравського несли орден Залізної Корони І ступеня. За домовиною греко-католицького митрополита Юліана Куїловського, теж непопулярного в українському політикумі — лише один вінок із написом "Руське село — своєму доброчинцеві", адже митрополит Куїловський довгий час був парохом села Руське. На катафалку вірменського архієпископа Ісаака Ісаковича, крім орденів та герба, були вінки від парламентського Кола польського, Оссолінеуму та вірменського наукового інституту. А в прощальній промові його наступник Юзеф Теодорович назвав покійного "найпопулярнішим громадянином краю", попри те, що той не був "ані землевласником, ані політиком чи лицарем, а вбогим і тихим священиком".
Крім атрибутів, очевидно, багато важила присутність на похоронах політичних активістів, еліти та місцевого населення. Намісники краю, маршалки Сейму, президенти міста Львова та єпископи були присутніми завжди. Але були і суттєві відмінності. На похорони греко-католицьких митрополитів з'їжджалися парафіяльні священики з усього краю на чолі з групами парафіян. Тому більшість учасників "українських" похоронних процесій були селянами. Тоді як "польських" ієрархів проводжали в останню дорогу переважно міщани, мешканці Львова.
Загалом урочисті походи очолювали, як правило, вихованці шкіл або сиротинців, далі йшли монахи, церковні братства, товариства та організації зі штандартами (і тут національні особливості були чітко видимі), представники Університету та Політехніки. Порядок забезпечувала, крім поліції, почесна варта з військових. За катафалком йшли родичі померлого і представники влади, а також вище військове командування.
Для похоронів вищих церковних ієрархів не було усталеного місця. Відповідно й на карті міста ці заходи кожного разу відбувалися по-різному. Спільним було вивішування траурних прапорів та жалобні дзвони в церквах чи костелах. Процесія на похороні Сильвестра Сембратовича пройшла за маршрутом: собор Святого Юра — греко-католицька духовна семінарія — собор Святого Юра. Для цього перекривали рух на вулицях Міцкевича, Яґеллонській, Карла Людвіґа, Коперника, Леона Сапєги, Липовій, а також обмежили рух трамваїв.
Тіло Северина Моравського переносили з архієпископського палацу до Латинської катедри вулицями Чарнецького, Руською, площами Ринок і Капітульною. Звідти і до крипти в костелі римо-католицької семінарії рухалися площами Галицькою, Марійською, Бернардинською та вулицею Чарнецького.
Юліана Куїловського та Ісаака Ісаковича ховали на Личаківському цвинтарі, відповідно маршрути пролягали від Вірменської катедри і собору Святого Юра через центр (площу Марійську) та вулицю Пекарську
Окрім "видимих" ознак, які зрозумілі з опису церемоній, про національні відмінності говорилося і в тогочасній пресі. Наприклад, газета "Діло" відмітила, що оголошення про смерть Северина Моравського були надруковані лише польською мовою, а Юліана Куїловського — лише українською. У "Kurjer Lwowski" митрополита Куїловського назвали лідером усього "руського народу та першим громадянином", і саме тому його тіло на цвинтар несли селяни.
На похороні Ісаака Ісаковича, крім звичного переліку товариств та організацій, суспільство було представлене також членами парамілітарного "Сокола" та групою учасників повстання 1863 року. Над могилою лунали промови про його "працю на благо Польщі і нації".
Похорони представників польської світської еліти
Похорони світської еліти в період автономії так само наочно ілюструють зміни, які торкнулися міста та уявлення про місто в цей час.
Коли 18 липня 1876 року ховали видатного польського літератора Александра Фредра (Aleksander Fredro), територія довкола його палацика — і аж по костел Святого Миколая була вщерть заповнена людьми: молоддю, школярами, членами товариств, "товаришами по зброї" (покійний брав участь у Листопадовому повстанні). Похоронна процесія від костелу вирушила через площі Галицьку, Марійську, вулиці Коперника і Новий Світ до Городоцької рогатки. Там міщани попрощалися з тілом, яке далі повезли в Рудки до сімейного гробівця.
Похоронна процесія на початку сучасних вулиць Грушевського і Драгоманова. Рисунок за фотографією Юзефа Едера, 1876
З часом формування пантеону на Личаківському цвинтарі стало важливішим, і визначних громадян не тільки намагалися не ховати в родових маєтках, а навпаки — їх спеціально привозили до Львова.
Наприклад, у листопаді 1905 році церемонія прощання з учасником Січневого повстання, "полковника польського війська" Яна Рудовського (Jan Rudowski) відбулася у Львові. Його поховали поруч з іншими повстанцями для яких на Личаківському цвинтарі було виділене окреме поле. Національна капела та ветерани Січневого повстання на чолі процесії пройшли від вокзалу вулицями Колійовою, Сапєги, Коперника, площами Марійською та Бернардинською, а тоді вулицею Пекарською до Личаківського цвинтаря.
Вацлав Домбровський
Похорон президента Львова Вацлава Домбровського (Wacław Dąbrowski) у 1887 році показав як патріотизм міста, так і високий статус покійного, і нову вагому роль місцевого самоврядування, яке теж стало "владою". До церемонії запросили католицьке духовенство трьох обрядів, вистави у театрах були скасовані, а крамниці — зачинені. Скасували також і традиційній суботній базар на площі Ринок. Сам похорон проводили коштом міста, а з тілом прощалися в ратуші. Будинки в середмісті прикрасили жалобними прапорами.
2 квітня, в суботу, о 10:00 ранку тіло винесли на площу Ринок. У церквах і костелах міста залунали жалобні дзвони, на спеціальній трибуні виступив віцепрезидент міста Львова Фелікс Ґризецький (Feliks Gryziecki). Труну обнесли навколо Ринку, пронесли вулицями Трибунальською і Театральною і занесли до Латинської катедри. Несли домовину восьмеро радних міста у "жалобних національних костюмах".
Перелік учасників похорону свідчив про те, наскільки важливою в час автономії була посада очільника міста Львова. Тут були представники намісництва, Сейму, вище армійське командування. З Кракова прибули президент міста Фелікс Шляхтовський (Feliks Szlachtowski) і кардинал Ян Пузина (Jan Puzyna). У колоні йшли також вихованці сиротинців, члени церковних братств, товариств і організацій, школярі, "соколи", робітники — усього, як писала преса, кілька тисяч осіб. Лише вінків нарахували більше п'ятдесяти. Музичну програму забезпечили хори товариства "Лютня", товариства "Гармонія" та хор греко-католицької семінарії.
Процесія пройшла від Латинської катедри через площі Марійську, Галицьку, Бернардинську і вулицю Пекарську. Катафалк, як "вияв скромності покійного", тягнула лише одна пара коней. Порядок під час походу забезпечували міські чиновники, оскільки добровольці-пожежники, ветерани і члени "Сокола" перебували в колоні.
Ще більш "національним" був похорон письменниці Марії Конопніцької (Marya Konopnicka) 10 листопада 1910 року. Спеціальний комітет для підготовки церемонії створила Рада міста, а до прощання долучилися численні польські товариства та організації.
Коли тіло винесли з костелу Бернардинського монастиря, то з тимчасової трибуни виступив віцепрезидент міста Львова Тадеуш Рутовський (Tadeusz Rutowski). Далі процесія пройшла до пам'ятника Міцкевичу, який на 1910 рік вже став обов'язковим пунктом кожного патріотичного заходу, тоді через вулиці Академічну, Фредра, Кам'яну і Пекарську на Личаківський цвинтар.
Перелік учасників так само підкреслює важливість події і стан розвитку громадянського суспільства: вихованці сиротинців, школярі, студенти Університету, Політехніки, ветеринарної і рільничої академії, робітничі та жіночі товариства, ветерани Січневого повстання, "соколи", добровільні пожежні дружини, професійні і творчі об'єднання, Стрілецьке товариство, а також посли Сейму, парламенту та Ради міста. Була і почесна "громадянська варта", і живий коридор, утворений школярами.
Біля пам'ятника Міцкевичу грав театральний оркестр, перед костелом — товариство "Лютня", на цвинтарі — "Ехо". Промови виголошували, окрім депутатів Сейму і Державної ради, делегати з Кракова, Варшави і Познані.
Фактично, це був загальнонаціональний захід, який можна порівняти з похоронами архієпископів. Різницею було те, що замість священиків з усього краю прибули представники національного руху.
Похорони діячів українського руху
Краще зрозуміти практики, які існували під час похоронів українських діячів, можна на кількох прикладах. Перепоховання Маркіяна Шашкевича, як і похорон Володимира Барвінського, перетворилось на українську національну маніфестацію. У цих подіях проглядаються риси, притаманні всім українським маніфестаціям того часу: мобілізація селян та провідна роль духовенства. Похорон Івана Франка, натомість, у 1916 році, попри відсутність селян через війну та незалученість священників через питання з Франковим атеїзмом, став наймасовішою українською акцією у Львові.
В статті приуроченій похорону Анатоля Вахнянина 12 лютого 1909 року газета "Діло" описувала Львів, у якому Вахнянин мешкав, як чужину — на відміну від рідного йому Стрия, де покійного справді любили та шанували. Зі Стрийщини на похорон приїхало близько 40 представників різних українських товариств. Вінки були прикрашені синьо-жовтими і червоними (які вважалися жалобними) стрічками.
У "поході вулицями нашої столиці", за даними "Діла" (ймовірно, завищеними), взяли участь кілька тисяч осіб. Серед них були члени церковних братств, депутати зі Стрийщини, оркестр стрийської гімназії та хор "Боян", учні, греко-католицькі семінаристи, духовенство. Також були присутніми представники українських товариств і організацій, тобто не лише селяни під проводом парохів, а члени значно розвиненішого суспільства. Над могилою на Личаківському цвинтарі промовляв депутат Євген Олесницький.
Похорон соціалістичного діяча
Казімєж Мокловський
Траплялися похорони, які мали і досить далеке відношення до традиційного тоді уявлення про цей ритуал. Архітектора і діяча соціалістичного руху Казімєжа Мокловського (Kazimierz Mokłowski) у травні 1905 року проводжали в останню дорогу львівські соціалісти (тут важливо розуміти, що в Галичині був поширений австромарксизм, а не той варіант соціалізму, до якого ми звикли), архітектори та "шанувальники таланту". При винесенні труни із дому на вулиці Мілковського, 11 (тепер вулиця Гулака Артемовського) поруч на вулиці Кохановського (тепер вулиця Костя Левицького) зібралися робітники, яких покійний "вів до боротьби за краще майбутнє і людські права", а також архітектори та консерватори пам'яток. Співали робітничий хор, хор товариства "Зоря", а також хор техніків. Пісні виконували польською та українською мовами — такий мовний паритет був характерний для соціалістів Львова. Від імені львівської організації ППСД (Польська соціал-демократична партія) з балкону промовляв Юзеф Гудец (Józef Hudec).
У поході вулицями Кохановського, Баторія і Пекарською на Личаківський цвинтар взяли участь робітники і члени соціалістичної партії. Попереду несли "робітничий герб", а замість вінків, прикрас і орденів використали декорації з плакучої верби і берези. Серед промов на цвинтарі, а говорили і від імені мулярів, і від імені соціалістів Перемишля, і від УСДП, найбільш цікавою була промова одного з лідерів соціалістів Іґнація Дашинського (Ignacy Daszyński). Він згадав про те, що "на Сході сходить криваве сонце" (очевидно, російської революції), яке покійний уже не побачить. При опусканні труни співали робітничі пісні і гімн "Червоний прапор".
***
Таким чином, похорони у Львові періоду автономії були справжніми політичними маніфестаціями. Їхня масовість та помпезність мали свідчити про успішність "своєї справи", або свідчити про актуальні політичні процеси — як-от похорони Адама Коцка чи Анджея Потоцького.
Політичні активісти перейняли багато чого з церковних ритуалів. Аналогічно копіювали й ритуали імперські, використовуючи окремі елементи з візитів цісаря під час своїх заходів, такі як почесні варти, смолоскипи, арки.
Натомість похорони навіть церковних осіб набували відверто національного характеру. Замість телеграми з Ватикану зі співчуттями з приводу смерті архієпископа, можемо бачити телеграми з Варшави і Познані від відомих діячів національного руху. Замість монахів і священиків головну роль відігравали представники патріотичних чи політичних товариств, а замість військової варти — міські чиновники та школярі.
Українці поступалися полякам в організаційних спроможностях, маючи менше інституцій, через необхідність приїжджати на похорони до Львова тощо.
Але, як демонструють масові похорони у Львові, і українська, і тим більше польська громада в часи автономії — це вже набагато розвиненіше громадянське суспільство, спроможне провести мобілізацію своїх членів. Прогрес за останню третину ХІХ століття був колосальним.
