Питання українського університету у Львові

Те, що наприкінці ХІХ століття виглядало як вимоги студентів-русинів Львівського університету навчатися рідною мовою, за декілька років еволюціонувало до загальнонаціональної боротьби за відкриття українського університету. Так само стрімко зріс і асортимент політичних практик: від мітингів і петицій – до організованого бойкоту, захоплення приміщень, вуличних боїв і переговорів з міністрами. Ситуація ускладнювалася тим, що мова йшла про університет саме у Львові – місті, символічно важливому як для українців, так і для поляків.

Передумови

Наприкінці ХІХ століття у Львівському університеті існувало чотири факультети (богословський, філософський, правничий і медичний), навчалося понад 3000 студентів, з яких близько 600 були українцями. Мовою викладання, іспитів, адміністрації, незважаючи на утраквістичний (двомовний) статус, була польська. Українською мовою читалися лекції лише з української історії, літератури та окремих правничих і богословських дисциплін.

Михайло Грушевський, сучасник та очевидець багатьох подій, що стосувалися українського університету у Львові, один із чільних діячів українського національного руху, коли йшлося про університетську справу, писав про неї як про питання "національної справедливості". На його думку, з 1890-х років польський статус львівського університету (йшлося про мову викладання і адміністрації, кадри, сприяння з боку польських політиків у Відні), підсилений університетською автономією і підтримуваний місцевою владою, перестав задовільняти запити і можливості українців. А вони наприкінці ХІХ століття суттєво зросли. Наукове товариство імені Тараса Шевченка готувало кадри, які могли б зайняти місця на університетських кафедрах, велися переговори з українцями-викладачами з Російської імперії. Львів вважався центром культурного і національного життя українців Галичини.

До цього спричинилися, зокрема, доволі скромні успіхи українців, досягнуті в рамках українсько-польського порозуміння кінця ХІХ століття — "Нової ери".  Так, у 1894 році було відкрито кафедру "Всесвітньої історії зі спеціальним ухилом на історію Східної Європи" з українською мовою викладання, яку очолив історик, громадянин Російської імперії Михайло Грушевський. У 1900 році почала діяти кафедра мови і літератури під керівництвом Кирила Студинського.

Початкові вимоги і початок організованого протистояння

Першими висловлювати невдоволення існуючим станом справ розпочали студенти. Однак тут слід зауважити, що коли ми говоримо про студентський рух того часу, то маємо справу радше з політичним та національним явищем, а не зі "студентським" в сучасному розумінні.

Студентське товариство "Академічна громада", засноване у 1896 році, спочатку організовувало бойкоти польських кафедр університету студентами-українцями. А 19 травня 1898 року, на урочистих зборах студентів "з нагоди 100-ї річниці українського національного відродження", члени товариства постановили боротися за українську мову в університеті. 1899 року відбулося перше віче українських студентів Австро-Угорщини.

 

 

Оскільки вимоги студенів не виконувалися, а сама проблема загалом не вирішувалася ні на чию користь, загострення конфлікту стало питанням часу. У березні 1900 року відбулася перша сутичка між польськими та українськими студентами у Львівському університеті на ґрунті вимог стосовно української мови. 20 польських і 3 українських студентів були поранені. Студентський рух все більше виходив за рамки мовних вимог. 14 липня 1900 року відбулося студентське віче, учасники якого підтримали тезу про самостійність українського народу. Влада у Відні ніяк офіційно не відреагувала на меморіали ані цього віча, ані попереднього (1899 року). Студенти ж продовжували влаштовувати мітинги, наприклад 3 і 8 жовтня відбулися зібрання орієнтовно з 300-400 учасників.

Справа вийшла на загальнодержавний рівень, оскільки українські парламентарі взялися просувати її в Державній Раді та уряді. 20 грудня 1898 року в парламенті з цього приводу виступив депутат Данило Танячкевич. 13 липня 1899 року відбулося віче українських студентів австрійських університетів, на якому депутат Лонгин Цегельський виголосив меморіал вже про окремий український університет, а не лише про українські кафедри в існуючому. 19 листопада 1901 року депутат Юліан Романчук виступив в австрійському парламенті з пропозицією, щоб уряд подав проект закону про заснування українського університету у Львові, а до заснування — про утворення паралельних кафедр з українською мовою викладання.

В той же час в середовищі польських викладачів та студентів все більш популярними ставали крайні праві ідеї польських національних демократів (ендеків), отже про поступки українцям не могло бути й мови. На їхню думку, українізація існуючого університету, а тим більше — створення окремого українського, загрожували "польському стану посідання" в Галичині. Для поляків університетська справа так само перейшла зі суто освітнього в національно-політичний вимір.

Сецесія

Оскільки ситуація не вирішувалася ані на рівні самого університету, ані на рівні Уряду, конфронтація набувала дедалі гостріших форм. 19 листопада 1901 року, коли Юліан Романчук виступав в парламенті, студенти-українці провели загальне віче в стінах університету попри заборону ректорату. Воно закінчилося співанням гімнів "Ще не вмерла" та "Не пора", а пізніше — відрахуванням з навчання п'ятьох студентів.

 

1 грудня цього ж року відбулося наступне віче, на якому було ухвалено рішення залишити Львівський університет та перейти на навчання до інших університетів імперії. 3 грудня 1901 року Львівський університет покинули 440 студентів-українців. Оскільки Чернівецький університет відмовився приймати цих студентів, вони продовжили навчання у Відні, Празі, Кракові. Вихід студентів з університету ("сецесія") отримав значний розголос, було утворено спеціальний фінансовий фонд для підтримки студентів, щоб вони могли продовжити навчання поза межами Львова. Акцію морально і матеріально підтримав греко-католицький митрополит Андрей Шептицький, який власним коштом утримував студентів-богословів. Попри те, що ніяких конкретних результатів (окрім широкого розголосу) досягнути не вдалося, на молодіжному з'їзді, який відбувся у Львові 25-27 липня 1902 року, було прийнято рішення припинити сецесію і повернутися до Львівського університету. Тим більше, що уряд у Відні не розпочинав діалогу до її припинення.

Разом із тим, досвід сецесії багато у чому визначив напрямок розвитку українського руху наступних років.

По-перше, український національний рух, завдяки самій сецесії і подальшому збору коштів, продемонстрував непогані мобілізаційні можливості. Питання українського університету обговорювалося на вічах навіть у найвіддаленіших селах.

По-друге, відбувалася подальша політизація студентського життя. Історик Іван Крип'якевич писав у своєму щоденнику, що саме під впливом студентських заворушень і сецесії 1901 року багато учнів гімназії, де він тоді навчався, відчули себе українцями. Він сам формував свої політичні погляди під враженням від сецесії і під впливом діяльності "Академічної громади". Але він же критикував тоді студентський часопис "Іскра" за невиправданий антиклерикалізм, критиканство та відсутність конкретики. Студентське життя, стверджував Іван Крип'якевич, повністю поглинула політика, не залишивши місця для науки.

По-третє, українці почали активніше розвивати альтернативні офіційним інституції. 4 грудня 1901 року студенти Станіслав Дністрянський, Олександр Колесса, Євген Озаркевич подали до австрійського парламенту петицію про утворення у Львові приватного українського університету, кошти на який могли б збиратися з добровільного податку. 20 березня 1902 року Михайло Павлик на засіданні філологічної секції НТШ виголосив доповідь "Вільний український університет". Але ідею приватного університету підтримали не всі, бо він не мав би офіційного статусу. Були і приклади реальної праці: влітку 1904 року Михайло Грушевський організував у Львові курси українознавства, а навесні 1905 року з його ініціативи відновила свою роботу Археографічна комісія НТШ.

Подальша радикалізація і силове протистояння

Незважаючи на те, що частина польських та єврейських студентів були солідарними з українцями, і що українців спочатку підтримала польська соціал-демократія, головна польська студентська організація Львівського університету "Академічна читальня" (під впливом таємного союзу польської молоді "Зет") працювала на те, щоб закріпити за університетом статус польського закладу. Збори польських студентів 28 листопада 1901 року засудили акції українців, а університет було проголошено "надбанням польської культури". Польська преса вбачала в діях українських студентів "політику", а не вимогу дотримання законних прав. Не виступаючи, в далекій перспективі, проти українського університету, говорилося про загрози для статусу вже існуючого, фактично польського.

У березні 1902 року польська преса гостро відреагувала на незначні поступки міністерства освіти стосовно вживання української мови. Тоді ж Станіслав Гломбінський видав брошуру під промовистою назвою "Замах на польський університет у Львові". Вивівши питання на загальнонаціональний рівень, подаючи вимоги українців як спробу "знищення польського університету" та "наступ на польський характер краю", поляки провели 30 травня 1903 року перше загальнонаціональне віче у Львові. Примітно, що польське суспільство відмовлялося прийняти пропозицію заснувати український університет саме у Львові, настільки це було символічно важливо. Українці так само не розглядали можливості відкриття свого закладу десь на периферії.

Після нападу українських студентів на ректора Яна Фіалека 16 жовтня 1903 року польські соціал-демократи (єдині в польському таборі, хто ставився з розумінням до вимог українців) засудили подібні методи боротьби, назвавши їх "націоналістичним кретинізмом". Польська "Академічна читальня" відповіла на напад "чисткою університету від гайдамаків", тобто силовими акціями польських студентів проти українських.

Після революційних подій в Росії 1905 року ситуація знову загострилася, частково під впливом новин, частково – через переїзд багатьох революційних елементів з Російської імперії до Львова. Наприкінці жовтня 1905 року в університеті була утворена "Організація для університетських справ" в складі 74 студентів, секретарем обрали Івана Крип'якевича. Збори відбувалися один раз на місяць, існувала система членських внесків.

25 лютого 1906 року в приміщенні "Академічної громади" обговорювали заборону ректора на вживання української мови для спілкування з адміністрацією. Річ в тім, що студенти під час аудієнції подали ректору подання українською мовою, той вимагав польською, виник черговий конфлікт. Примітно, що окрім перспективи репресій проти студентів за плановані маніфестації та справи сеймової реформи, на зборах мова йшла і про більш практичні речі. Наприклад, чим доцільно кидати в опонентів.

1907 року питання щодо вживання української мови, а також про право на збори студентів в будівлі університету знову стояло на порядку денному. 22 січня студенти-українці вирішили протестувати, влаштувавши одну з найбільших "буч". 23 січня вони побили секретаря університету Алоїза Віняжа, захопили перший поверх корпусу університету на вулиці Святого Миколая (сучасна Грушевського), звели 5 барикад, знищили 20 портретів ректорів, пошкодили великий зал засідань, побили вікна, бюсти і портрети цісарів та польських діячів. З вікна першого поверху вивісили синьо-жовтий прапор.

Одним з найактивніших учасників цієї "бучі" був студент Павло Крат — уродженець Наддніпрянщини, соціаліст, який переїхав до Львова у 1905 році. Навчався в університеті разом із Мирославом Січинським, Адамом Коцком, Іваном Крип'якевичем. Саме Павло Крат, вдягнувши ректорську мантію, порізав портрети ректорів.