У період галицької автономії у Львові діяло багато різноманітних товариств, в тому числі і жіночих.
Жінки активно брали участь в загальнонаціональних акціях, в різних соціальних виступах і тематичних заходах, які проводилися у просторі міста, але майже завжди як "допоміжна сила". Так відбувалося навіть під час благодійних акцій, і навіть тоді, коли благодійність стосувалася такої ніби-то жіночої справи, як допомога нареченим.
На чолі цієї діяльності стояли переважно освічені жінки, які до того ж мали достатньо коштів, щоб не проводити весь свій час на малооплачуваних роботах. Водночас жінки, які діяли в публічному просторі міста, представляли всю "соціальну палітру" свого часу. Вони брали участь в робітничих демонстраціях у Львові, зокрема серед п'яти жертв розгону поліції у 1902 році була й одна безробітна жінка. Робітниці організовували страйки і долучалися до страйків робітників (наприклад, у 1905 році). Вчительки проводили т. зв. додаткові заняття з фізкультури для дівчат в школах міста, коли метою національного виховання стала здорова молодь. Дружини аристократів патронували благодійні акції, жінки були присутні в студентських товариствах (з 1890-х років) і в молодіжних патріотичних організаціях.
Разом із тим становище жінок на законодавчому рівні було нерівноправне — від виборчих прав чи освіти, і до оплати праці. Вважалося, що жінки повинні "допомагати" чоловікам і що вони об'єктивно менш продуктивні. Це все призвело до появи жіночого руху як руху за емансипацію та рівноправність жінок. Насамперед, жінки вимагали для себе рівних з чоловіками можливостей у сфері освіти та виборчих прав. З цього часу жінки почали не лише брати участь у "чоловічих" національних чи соціальних акціях та подіях, але й організовувати власні, де головною повісткою стали їхні права.
Таких суто "жіночих" за змістом акцій у габсбурзькому Львові відбулося лише кілька: віча з вимогами розширити права жінок, а також так званий День жінок у 1912 році. При цьому остання — чи не єдина виключно жіноча акція, яка дійсно відбувалася не камерно, а в просторі міста.
Жіноче та національне
Жіноча активність у Львові формувалася на національній основі, а їхня діяльність — а це переважно видавнича справа, благодійність, лекції, товариства за інтересами — проходила у фарватері національних політик. Навіть ті організації, які декларували "понадпартійність", так чи інакше тяжіли до якоїсь політичної сили, яка, в свою чергу, була в тій чи іншій мірі національною.
З іншого боку, рух за права жінок, який йшов паралельно з цією активністю, хоч проголошував себе понадпартійним, все-таки співпрацював тісніше з лівим рухом — обидва вважали себе понаднаціональними.
Проте для Львова жіночі акції — тобто спільна діяльність польок, єврейок та українок — були радше винятками. Нормою вважалося "працювати в національних товариствах". І навіть незважаючи на те, що вимоги щодо виборчих і освітніх прав були загальноавстрійськими, за короткий час національне все одно брало гору над соціальним.
Тож емансипація в підсумку відбувалася ніби паралельно для польок, українок та єврейок.
При цьому активність жінок у товариствах не завжди означала їх включеність у емансипаційний рух. Більшість учасниць жіночих благодійних чи харитативних організацій не пов'язували свою діяльність з емансипацією і не хотіли бути марковані "емансипантками". Та попри це вони все ж докладались до неї емансипації чи користувалися її здобутками, як-от доступом до освіти.
Жіночі віча у 1890-1910 роках
У загальноавстрійський жіночий рух львів'янки активно включилися практично відразу. Цей рух в часі збігся з ширшою тенденцією проводити віча та підписувати петиції.
Навесні 1890 року львівські жіночі організації збирали підписи під петицією до Державної ради з пропозицією надати жінкам доступ до вищої освіти. У грудні 1890 року в львівській ратуші провели віче, на якому обговорювали вимоги рівних з чоловіками виборчих прав. На ньому були присутні жінки, але суто "жіночим" воно не вважалося.
10 квітня 1892 року в залі ратуші відбулося "Перше загальне жіноче віче". Головною вимогою віча було запровадження загального виборчого права для жінок та їхньої рівноправної участі в політичних організаціях. Подію відвідали близько 200 жінок та 200 чоловіків, серед яких представниці польських, руських та єврейських організацій, в тому числі Феліція Носсіґ (Felicia Nossig), Ольга Франко та Наталія Кобринська. Як кореспондент газети "Kurjer Lwowski" на вічі був присутнім Іван Франко. На вічі прозвучали доповіді, учасники голосували за рішення, підтримували звернення і петиції до влади, велося багато розмов про єдність та солідарність.
Після цієї події жіночі віча відбувалися відносно регулярно і почали відігравати помітну роль у передвиборчих процесах. Їх організовував Комітет рівноправності жінок. Паралельно відбувалися й менші збори та акції. У 1907 році право голосування на виборах до парламенту імперії отримали всі чоловіки віком з 24 років (тодішній вік повноліття). У той же час почалися обговорення виборчої реформи і до Галицького сейму. Усе це знову актуалізувало питання прав жінок, які залишались позбавленими голосу як на виборах до парламенту, так і до крайового сейму чи міської ради.
4 жовтня 1908 року в ратуші за ініціативи письменниці Марії Конопніцької (Maria Konopnicka) зібралося жіноче віче, щоб висловитися за пряме, рівне і таємне право голосу для жінок під час виборів до Сейму.
20 травня 1909 року провели жіноче віче в справі зміни статуту міста Львова і виборів до Ради міста, на якому реферат зачитувала активістка і художниця Марія Дулембянка (Maria Dulębianka). У березні 1908 року вона вже висувала свою кандидатуру на вибори до Галицького сейму, що було радше "перформативним актом", адже було наперед відомо, що з формальних причин її відкинуть, а голоси тих, хто голосуватиме за Дулембянку, будуть анульовані. Оскільки це вже були далеко не перші кроки жіночого руху, а всі загальні гасла і лозунги про єдність чи природні права давно було сказані і почуті, то тут уже цікаво подивитися на те, як жінки обґрунтовували своє право в конкретній ситуації.
Зокрема, говорили про те, що жінки несуть всі тягарі національного будівництва, активно залучені в громадське життя, навіть брали участь в польських повстаннях — тому заслуговують на рівні з чоловіками права. Оскільки однією з головних тем того року була Холмщина, то польські жінки теж виступили проти її виокремлення з Королівства Польського, про що і ухвалили спеціальне звернення до польських депутатів австрійської Державної ради та російської Думи. Зрештою в пресі опублікували відкритого листа до комісії, яка займалася оновленням Статуту міста Львова (тобто від якої залежало, чи буде в тому Статуті рівноправність жінок). В цьому листі жінки, вимагаючи рівних із чоловіками виборчих прав, апелювали до стандартів міжнародної Ліги прав жінок, яка стежить за ситуацією, а також до польського патріотизму, бо "польки заслужили".
У результаті реформ, в процесі демократизації виборчих прав, Львів і Краків у своїх статутах визнали права тих жінок, які платити податки з нерухомості чи бізнесу. У Львові права надали ще й вчителькам, жінкам на державній службі чи з науковими ступенями. Взагалі, ситуація у Львові була "прогресивнішою", бо, на відміну від Кракова (де сильні позиції залишалися в консерватистів), багато політиків, особливо соціалістів, почали змагатися за підтримку жінок.
Жіноче віче восени 1909 року (теж у ратуші) стало помітною подією під час обговорення сеймової реформи. Жіночі організації перед цим зібрали підписи "селянок" під петицією за розширення виборчих прав.На саме віче прийшли члени Ради міста та президент Станіслав Цюхцінський (Stanisław Ciuchciński), депутати Сейму і Державної ради, головною доповідачкою була Марія Дулембянка. Лейтмотивом присутніх на вічі політиків-чоловіків, таких як депутат парламенту Юзеф Гудец (Józef Hudec), було те, що процес емансипації гальмують консерватисти, тому на виборах слід підтримувати лівих.
Зрештою, ситуація склалася таким чином, що соціалісти декларували підтримку прав жінок на освіту, на участь в політиці, на рівну з чоловіками оплату праці. Вони відвідували жіночі віча, де закликали жінок переконувати своїх чоловіків голосувати за лівих. Як це було, наприклад, на зборах, організованих 3 червня 1911 року Комітетом рівноправності жінок в залі школи імені Міцкевича (на вулиці Театральній).
Школа імені Міцкевича на вулиці Театральній
Все це привело жіночий рух у Львові до того, що у 1910 році "жіноча" політика вперше "вийшла на вулицю". Це сталось завдяки співпраці жіночих організацій, які діяли в руслі національної політики. 12 жовтня 1910 року українки, польки та єврейки провели спершу свої віча, після яких організували похід до будівлі Сейму. Тут вони оголосили свої вимоги, а саме — надання жінкам права голосу на майбутніх сеймових виборах. Делегатки від трьох віч навіть потрапили на зустріч із маршалком Станіславом Бадені. Свої вимоги озвучили Марія Білецька, Ядвіґа Томіцька також від соціал-демократок [Кароліна (?)] Райцес (Karolina Reizes) .
Опісля жінки пішли спільним походом вулицею Третього травня (тепер — Січових стрільців) до пам'ятника Міцкевичу, співаючи по дорозі "Червоний штандар" руською і польською мовами. Після промов депутата сейму й соціаліста Семена Вітика і Кароліни Райцес розійшлися. Ймовірно, це був не лише перший публічний виступ жінки у Львові на мітингу під відкритим небом, де йшлося про права і свободи жінок, а й перший жіночий похід вулицями міста.
"Діло" писало, що поліція намагалася зупинити похід, але "демонстрантки обійшли поліцію і добились до мети". Польських жінок розкритикували представників правих сил (Słowo polskie), мовляв, не гоже водитися з русинками і лівачками. Ядвіґа Томіцька у "Kurjer lwowski" написала у відповідь: "не дозволимо зірвати нашого союзу, ділити себе на групи" .
День жінок 12 травня 1912
Плакат Дня Жінок у Відні авторства Маріанни Саксль-Дойч. Джерело: Wikimedia Commons
Неділя 12 травня 1912 року була проголошена "Днем жінок" у багатьох містах Європи, до акції долучились й жіночі організації Австро-Угорщини спільно з лівими політичними партіями. Крім Львова, де організатором виступила "соціалістична жіноча організація" (тобто жінки з соціал-демократичної партії), заходи у Галичині провели ще в кількох містах, зокрема у Кракові.
Новизна полягала в тому, що цього дня гасла і лозунги, які до того лунали переважно на вічах-зборах організацій, що виступали за рівноправність жінок, виголошувалися під час походів на вулицях міста. Більшість учасників маніфестації все ж складали чоловіки.
О 15:00 годині зал товариства "Gwiazda" на вулиці Францисканській був заповнений вщерть. Кілька сотень учасників не помістилися в приміщенні, тому довелося проводити ще й мітинг під відкритим небом. Про права жінок говорили членкині різних товариств, студентки, активістки, зокрема Саломея Перлмуттер (Salomea Perlmutter). Виступила і неназвана працівниця винниківської тютюнової фабрики, яка від імені своїх колег скаржилася на дискримінацію в оплаті праці, а також політики-соціалісти Юзеф Гудец (Józef Hudec) і Микола Ганкевич. Врешті ухвалили резолюцію з вимогою рівних політичних прав і вирушили в похід до середмістя.
Під червоним прапором і транспарантами кілька сотень чоловіків і жінок пройшли вулицями Личаківською, Чарнецького, Академічною до пам'ятника Адаму Міцкевичу. Тут, перед кількома тисячами глядачів, як писала тогочасна преса, виступила зокрема активістка Райцес. Після мітингу учасники спокійно розійшлися, зауважень з боку поліції не було.
Урядова преса відреагувала на акцію максимально стримано, просто вказавши маршрут і місце проведення зборів, а також деяких промовців. Натомість українська газета "Діло", повідомляючи про подію у Львові, найбільше зраділо з того, що, у Відні, де в акції 12 травня 1912 року взяло участь 7000 людей, ведучий заборонив на мітингу виголошувати промову польською мовою. Найлаконічніше про похід написав русофільський часопис "Галичанинъ" — у ньому не назвали навіть промовців, окресливши їх всіх як "соціал-демократів".
* * *
Збори і віча, на яких обговорювали права жінок, тривали аж до початку Великої війни, як і спроби провести сеймову реформу. А війна загострила зовсім інші проблеми. Жіночі рухи, які від початку формувалися як національні, з ентузіазмом влилися в процеси "національного відродження". Жіночі організації займалися допомогою пораненим, сиротам, благодійними аукціонами та підтримкою національних формувань в складі австрійської армії. А ще період Великої війни означав дефіцит чоловіків, яких відправили на фронт — тому жінкам довелося "освоювати" раніше недоступні професії. Як, до речі, і дітям, яких теж активно долучали до низькокваліфікованої праці.
