Розвинена література була необхідною для національного проєкту кінця ХІХ — початку ХХ століття. Її наявність свідчила про свого роду "повноцінність" народу, обґрунтовувала його "право" на існування. Письменники і поети, які формували літературу, прирівнювалися до "національних пророків", які "говорили голосом народу". Тому їх відповідно вшановували — як святих, як носіїв істини, як провидців майбутнього. Крім того, кінець ХІХ — початок ХХ століття — це боротьба українців Галичини за "права рідної мови". Логічно, що для відстоювання цих прав, крім самої мови, мала б існувати і література цією мовою.
Як і у випадку з польськими "поетами-пророками", українці наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття взялися активно формувати свій "національний пантеон". І так само як серед поляків, в українському середовищі існував конфлікт між світською інтелігенцією та католицькою церквою.
Були і суттєві відмінності від польської ситуації, при чому не лише в "стартових можливостях" та впливі на владу (зокрема, це проявилося в назвах вулиць, які носили імена польських поетів). Греко-католицьке духовенство було активніше залучене до політичного життя, мало на нього більший вплив, тому процес сприйняття "національних святих" суспільством часто визначався перш за все священниками. Іншим важливим нюансом було те, що українські "пророки" не завжди належали до католицької церкви. Наприклад, головний із них, Тарас Шевченко, був православним. Його поезія — часто антиклерикальна, антикатолицька, далека від принципів всепрощення і порозуміння. Але це не стало перепоною для святкування його уродин галицькими українцями (греко-католиками) ще від 60-тих років ХІХ століття.
Поляки, очевидно, не шкодували негативних епітетів для такої практики. "Понура поезія про гайдамаків, ксьондзів та єзуїтів, а також про помсту ляхам", на їхню думку, негативно впливала на українську молодь і робила її нездатною до діалогу. І навіть трагічні події у Львівському університеті польська преса пояснювала впливом творчості Шевченка. Як відверте богохульство польські часописи трактували поему "Марія". Зрештою, не забарилися висновки, що читання "Кобзаря" перетворює русинів на анархо-соціалістів, які вбивають намісників.
Складно було зі сприйняттям культу Шевченка і в самому руському таборі. Русофіли звинувачували українофілів в поширенні культу "богохульника-Шевченка". Клерикали намагалися критикувати не самого "пророка", а його інтерпретаторів та популяризаторів, оминаючи складні моменти на кшталт "Марії" чи "Яна Гуса". Найпростіше в цьому плані було радикалам: Шевченка вони прославляли, а церковну ієрархію критикували за насадження цензури.
Як і поляки, українці в процесі побудови "національного пантеону" цілеспрямовано не звертали уваги на існуючі державні кордони, які вважали несправедливими. Котляревський, Шевченко, Шашкевич були "будителями" і "зачинателями" мови та літератури. Які не обмежувалася адміністративними межами. Але об'єктивна реальність вносила свої корективи, тому при організації урочистостей слід було зважати на позиції греко-католицького духовенства, польської адміністрації краю і австрійських урядовців. Виходило так, що найменш конфліктною була постать Маркіяна Шашкевича, тоді як до Шевченка чи живого класика Івана Франка були питання і з боку церкви, і з боку влади.
Український патріотичний календар і спроба маркування міського простору
Об'єктивно, в українців було менше можливостей (економічних, політичних, організаційних і навіть людських), ніж у поляків, щоб маніфестувати присутність своєї літератури у Львові. Зазвичай урочистості, приурочені до днів народження чи смерті поетів, до річниць виходу книжок, відбувалися "камерно": в товариствах, читальнях тощо. В основному це були березневі "Шевченківські дні".
У 1888 році в Народному Домі відзначали 50-ліття виходу альманаху "Русалка Дністрова". Як писали в часописі "Діло", це свято не стало святом слов'янської солідарності через "національний егоїзм" (очевидно, польський). Тим не менше, до Львова прибули численні делегати з провінції, збори в Народному Домі закінчилися концертом, а саме свято продовжили в ресторані.
Перше видання "Русалки Дністрової"
У 1898 році Наукове товариство Шевченка, яким тоді керував Михайло Грушевський, організувало відзначення 100-ліття виходу "Енеїди" Котляревського. 1898 рік загалом був роком ювілеїв: 25 років творчої діяльності Івана Франка, 50 років скасування панщини, 50 років Собору руських вчених, 60 років від смерті Івана Котляревського, 250 років від початку Хмельниччини. Але головним було 100-ліття “Енеїди” — появи літератури сучасною українською мовою. До участі в святі 100-ліття "Енеїди" запросили різні громадські організації, представників української інтелігенції, в тому числі і з підросійської України. Приїхав автор "Наталки Полтавки" Микола Лисенко, а саму оперу 31 жовтня 1898 року демонстрували на сцені театру Скарбека. 1 листопада в Народному домі провели "наукову академію", а ввечері — святкову вечерю на 200 гостей в залі "Поштового клубу" в готелі "Жорж". Протягом двох днів поліція пильнувала, щоб не лунала надмірна критика Російської імперії, щоб не поширювалися антидержавні ідеї, щоб не згадувалося повстання Хмельницького. Хоча до виконання гімну "Ще не вмерла Україна" зауважень не було. Як і у випадку з польським ювілеєм Міцкевича, Львів не був центром святкувань на загальнонаціональному рівні — таким центром була Полтава.
Учасники з'їзду до 100-річчя "Енеїди" Івана Котляревського у Львові
У 1911 році товариство "Просвіта" займалося вшануванням 50-тої річниці смерті Тараса Шевченка. В Російській імперії заходи до ювілею були заборонені, тому на Галичину (як і у випадку з польськими "поетами-пророками") лягла відповідальність загальнонаціонального рівня. Богослужіння, академії, концерти, пам'ятники, видання творів проходили в краї протягом тривалого часу, однак політична реальність того часу не дозволила провести масштабного заходу у Львові.
Однак головним і наймасовішим (до 10 000 учасників) українським заходом у Львові в 1911 році, який знову ж таки організувала "Просвіта", стало 100-річчя Маркіяна Шашкевича. Власне лише про цей захід можна говорити як про такий, під час якого українці "вийшли" в публічний простір міста Львова, залишивши стіни товариств і церков. Очевидно, так сталося не тому, що галичани шанували Шашкевича більше ніж Шевченка, а радше тому, що зійшлося кілька факторів. Постать греко-католицького священика і поета-романтика не могла викликати такого спротиву з боку еліт, як постать "православного революціонера" Шевченка. Шашкевич на той час вже був перепохований у Львові, а це означало, що з'явилося легальне місце паломництва. Фактично, за відсутності пам'ятників у центрі міста (що могли собі дозволити поляки) пам'ятник на Личаківському цвинтарі виконував ту саму роль. А крім того, Маркіян Шашкевич був місцевим.
Польський демократичний часопис "Kurjer Lwowski" присвятив Шашкевичу велику статтю, в якій називав поета "славою і гордістю Русі", "першим, хто почав писати народною мовою, якою погордували інші". Треба розуміти, що редакція компліментарно відгукнулася про Маркіяна Шашкевича не тому, що він був першопрохідцем української літератури в Галичині, а через те, що він вписувався в демократичні уявлення, за якими пригноблені народи Австрії мають право на свій "голос" в сучасній літературі.
У неділю, 5 листопада делегати з краю зібралися на площі Святого Юра. Після урочистого богослужіння відкрили меморіальну таблицю на стіні собору, а о 12:00 вирушили походом на Личаківський цвинтар до могили Шашкевича.
На чолі походу — члени товариства "Січ" на конях, далі — селянська капела, члени "Сокола-Батька", студенти Університету, школярі зі Львова і провінції, представники політичних партій та товариств, духовенство. На цвинтарі члени "Сокола" вишикувалися в каре, всередині якого розмістилися духовні особи та керівники організацій, почесні гості. Тоді відбулося покладання вінків і промова митрополита Андрея Шептицького зі спеціально зведеної трибуни. Урочистості на цвинтарі закінчилися виконанням національного гімну.
По обіді українці проводили лекції в читальнях, ввечері — концерт в Народному Домі, а в залі товариства "Яд Харузім" — театральну виставу. У понеділок наступного дня в усіх народних школах та руській гімназії не було навчання. В греко-католицькій духовній семінарії провели поминальне богослужіння та відкрили ще одну меморіальну таблицю. Протягом двох вечорів, у понеділок і вівторок, відбувалися спеціальні концерти у філармонії.
Ще масштабнішим заходом був Шевченківський сокільський здвиг 1914 року, однак тут можна задатися питанням, скільки в ньому було саме бажання вшанувати Тараса Шевченка, а скільки — бажання під цим приводом продемонструвати організаційні і силові можливості українського руху.
* * *
Таким чином українці, слідом за поляками, взялися за побудову власного "національного пантеону" з необхідними для цього атрибутами. І якщо з календарем питань не виникало — були і круглі дати, і щорічні святкові "шевченківські дні", то з місцями пам'яті виникли проблеми. Лише могила Маркіяна Шашкевича, постаті абсолютно не суперечливої, надавалася на роль місця паломництва. Про пам'ятник Тарасові Шевченку у Львові в якійсь досяжній перспективі не йшлося (попри ініціативу НТШ) — цього не могли допустити польські еліти, проти цього б однозначно виступили і частина клерикалів, і частина русофілів.
Як і під час інших масових заходів, тут теж бажано було залучитися підтримкою церкви та організувати прибуття до Львова активістів з провінції. Тому закономірно, що справжній вихід українців в публічний простір Львова, навіть з маркуванням його меморіальними табличками, відбувся 1911 року і був приурочений до 100-річчя сільського пароха Маркіяна Шашкевича.
