Протягом "довгого ХІХ століття", від часу Французької революції, в Європі масово поширюється поняття "громадянства". Уряди і правителі прагнуть заручитися лояльністю широкого кола громадян та підданих, для чого використовують наявні на той час методи. Окрім преси дуже важливим стають простори міст, в яких влада напряму звертається до населення. З іншого боку, ці простори стають місцями для маніфестацій та репрезентації громадян, де вони "говорять" до влади.
Львів не був винятком. Більш того, після отримання автономії, з останньої третини ХІХ століття, тут було ще цікавіше. Давалося взнаки наявність трьох основних груп населення: поляків, євреїв та українців, а також конкуренція між поляками та українцями за Львів як столичне місто для своїх національних проєктів. Поляки намагалися підкреслити "польськість" Львова, а українці та євреї — хоча б засвідчити свою присутність в ньому.
Це призвело до різного трактування один і тих самих просторів та об'єктів — що для одних було "Міським театром", інші вважали "черговою польською інституцією на нашій українській землі".
В час масової політики, коли виборче право охоплювало все більшу частку населення, площі, простори і наявні тут об'єкти отримали нову функцію. Вони стали місцем для регулярних зборів та маніфестацій. Біля Міського театру чи пам'ятника Адаму Міцкевичу закінчувалися більшість походів, тут найчастіше організовували мітинги. На відміну від "старих-добрих" часів, коли можна було відсвяткувати в костелі та на Стрільниці, масова політика вивела людей на вулицю, не обмежуючи стінами інституцій чи клубів.
Масова політика впливала не лише на те, як використовувати простір міста, але й на те, як його будувати. Якщо Львів вважався столицею коронного краю, а крім того — столицею двох національних проєктів, у ньому мали бути відповідні будівлі, пам'ятники, вулиці мали носити правильні назви.
В останній третині ХІХ століття у Львові сформувалися унікальні умови. Ріст кількості населення, збільшення впливу буржуазії, формування нових центрів влади завдяки автономії наклалися в часі зі зростанням національних рухів поляків, українців та євреїв. Це призвело до бурхливого процесу перейменування, переосмислення, будівництва та експлуатації міського простору.
Пам'ятники
З початком автономії в другій половині ХІХ століття у Львові почали масово з'являтися польські пам'ятники. Спочатку це були суто релігійні речі, наприклад скульптури. Але й вони, крім того що позиціонувалися як католицькі, а отже — польські, мали додаткове, цілком національне значення. Так у 1861 році відновили колону святого Івана з Дуклі перед Бернардинським костелом з написом "Місто Львів рукою благославленого Яна з Дуклі в 1648 р. чудом звільнене від облоги Богдана Хмельницького і Туганбея, хана татар".
На зламі ХІХ-ХХ століть відбувся сплеск встановлення пам'ятників в модерному розумінні: Яну ІІІ Собєському, Яну Кілінському, Теофілу Вішньовському і Юзефу Капусцінському, Александру Фредру, Корнелю Уєйському, Аґенору Ґолуховському, Бартошу Ґловацькому, Францішеку Смольці чи Адаму Міцкевичу. А ще ж були численні таблички, погруддя, іменні зали — і все з правильним ідеологічним наповненням. Відбувалося масоване маркування громадського простору і його інструменталізація задля політичних цілей.
Українці теж намагалися взяти участь в подібному процесі. Зокрема — встановити монумент на честь Тараса Шевченка. Коли Наукове товариство імені Шевченка придбало будинок на Губернаторських Валах (сучасна вулиця Винниченка), українські політики спробували пролобіювати встановлення пам'ятника навпроти цієї будівлі. Однак протидія з боку польської міської влади не дозволила цього зробити. До Першої світової війни українці змогли встановити погруддя Шевченка у містечку Винники, пам'ятний знак у селі Лисиничі біля Львова, але не у Львові.
Будівлі
З будинками було простіше. По-перше, це була справа приватної власності, а не громадського простору. По-друге, австрійська влада толерувала прояви національного розвитку підданих народів, такі як відкриття шкіл, залів товариств і тому подібне.
Звісно, поляки мали більше можливостей і в цій сфері, оскільки не лише володіли розгалуженою мережею нерухомості на кшталт Стрільниці, але й, маючи в розпорядженні міську владу, використовували для свого національного проєкту теоретично "загальноміські" об'єкти, як от Міський театр.
Але коли українці чи євреї будували щось своє, вони могли надати новій будівлі такого вигляду, який би свідчив про її національну приналежність. Зробив би її своєрідним пам'ятником, що впливає на громадський простір і змінює його. Як, наприклад, будинок товариства "Дністер", виконаний в "народному стилі", ще й з геральдичними знаками — історичними гербами Руського воєводства та міста Києва на фасаді.
Тим не менше, головні міські публічні будівлі і символи працювали на польський національний проєкт, тоді як українські чи єврейські все більше перетворювалися на національні анклави — острівки "свого" посеред польського міста, найвищою точкою якого був курган (кіпець) Люблінської унії на Високому замку.
Вулиці
До цього слід додати перейменування і називання вулиць та площ, які в часи габсбурзької автономії набували виразний польський національний характер. Хоча українських назв, якщо порівнювати із єврейськими, було більше відносно пропорцій кількості населення, вулиці з українськими назвами розташовувались на периферії і не "робили погоди" в середмісті.
Михайло Грушевський писав, що вулиця Шевченка у Львові — це невелика незабрукована вулиця на околиці міста, в районі Погулянки, яка до того справедливо носила назву "Болотяна". А єдиний її вказівник написаний польською мовою і прибитий до одного з будиночків.
Таким чином, коли політика і все, що з нею пов'язано, в тому числі різноманітні святкування, "вийшли на вулицю", ці вулиці, громадські будівлі та символи були польськими або такими ставали.
* * *
Як саме три національні групи маркували простір, можна побачити на трьох не найвідоміших, але доволі показових прикладах.
I. Встановлення погруддя Міхала Міхальського (Michał Michalski) на Стрільниці 29 вересня 1909 року — це, з одного боку, приватна справа Стрілецького товариства. З іншого боку, Міхал Міхальський — не лише колишній голова цього товариства, але й один із найпопулярніших президентів Львова — отже справа набула загальноміського значення. Cам захід видався доволі камерний — були присутні лише вдова і члени Стрілецького товариства. Але оскільки до Товариства належали найвизначніші політики того часу, фактично погруддя відкривали відомі депутати та тодішній президент міста Станіслав Цюхцінський (Stanisław Ciuchciński).
Відкриття погруддя Міхала Міхальського у львівській Стрільниці
II. 13 грудня 1913 року, в день іменин фундатора митрополита Андрея Шептицького, в спеціально купленій віллі на вулиці Мохнацького, 42 (тепер Драгоманова) заклад під назвою "Національний музей. Ювілейна наукова фундація галицького митрополита Андрея Шептицького" був переданий "в дар українському народові" і відкритий для відвідувачів. Ця подія підтвердила дві характерні речі того часу. По-перше, музей передали "українському народові", без згадки про "місто" чи "громаду" — що зайвий раз свідчило, що українські інституції у Львові були радше національними анклавами. По-друге, попри потуги політиків та світської інтелігенції, роль Греко-католицької церкви в українській політиці залишалася ключовою.
III. У 1909 році, в рамках святкування 115-ліття перемоги Тадеуша Костюшка під Рацлавицями, одну з вулиць у єврейській дільниці міська влада перейменувала на честь учасника польського повстання Берка Йоселевича (це співпало і з річницею його смерті). Тут же відкрили і спеціальну меморіальну таблицю на його честь. Тим самим ніби задаючи стандарт "правильного єврея", який мав бути політичним поляком, а ще краще — активним учасником польської боротьби за незалежність.
Відкриття вулиці Берка Йоселевича (з першої шпальти львівської газети Nasz kraj)
Таким чином, польський об'єкт, навіть якщо був приватним, перетворювався на загальноміський і часто на національний. Український, навіть якщо називався "національним", не ставав міським, а залишався частиною національного анклаву. А єврейський міг стати загальноміським, якщо перетворювався на польський.
Ще цікавіше було тоді, коли громадський простір ставав не просто об’єктом конкуренції між національними проєктами, а місцем їхнього конфлікту. Особливо тоді, коли такий об' єкт був досить далеко від середмістя і відповідного нагляду з боку поліції.
Так, в 1909 році під час того ж таки святкування 115-річчя перемоги Костюшка на Чортових скелях біля Львова встановили меморіальну табличку на честь Костюшка і Ґловацького, а також хрест в пам'ять про конституцію 3 травня. Таблички швидко знищили троє українців — мешканців села Лисиничі. В суді не вдалося довести національних чи політичних мотивів вандалів, але випадок ще довго був подразником і нагадуванням.
Польська преса описувала цей інцидент традиційно як "гайдамацьке дикунство". Українська, оскільки справа була явно не на користь українського руху (все-таки доведений в суді вандалізм), вирішила "копнути" глибше — що ж призвело до цього акту вандалізму.
На думку українців, поляки займалися "декоруванням руської землі польськими символами": дубами Міцкевича, хрестами польських повстанців, пам'ятниками, каплицями і фігурами Матері Божої — Королеви Корони Польської. Пригадали українці і випадок, коли вже польські активісти у 1907 році вкрали погруддя Шевченка у Винниках і вкинули його у став Собка. А також про небажання Ради міста в принципі дозволити встановлення пам'ятника Шевченкові. Тому дії українських вандалів українські політики трактували як природню реакцію пригнобленого народу. Тобто українці не лише помічали активне маркування простору поляками, але й не протестували проти цього. Таким чином сам процес маркування ставав об'єктом полеміки між національними проєктами.
* * *
Отже, громадський простір того часу — це не лише про середовище, яке саме промовляло через пам'ятники, таблиці, написи тощо. А й про місце, де була можливою діяльність політичних активістів. Тому відкриття, представлення, освячення простору — це ніби запрошення до його "використання", яким активно користувалися політичні активісти. Польські політики експлуатували в основному пам'ятник Міцкевичу, Міський театр, площу Ринок, Гору страт, українські — площу Святого Юра і Народний дім. Високий замок та Личаківський цвинтар можна назвати спільними, або спірними територіями.
З розвитком гімнастичного руху у Львові розбудували і відповідну інфраструктуру: стадіони і доми "Сокола" , які теж працювали на "національну справу".
