В другій половині ХІХ століття одним із найважливіших складових національного проєкту була розвинена література. Письменники та поети були не просто літераторами, а "голосом народу". Зрештою, це вкладалося в ідеологічну схему, за якою нація повинна розвиватися в культурному полі власної мови. Тому культ поетів-пророків (передовсім Адама Міцкевича та Юліуша Словацького), був одним із наріжних каменів, на якому будувалася польська ідентичність. "Королі духу" польського романтизму давали розуміння того, що таке польське минуле і яким має бути польське майбутнє. Аналогічною була ситуація і з українськими поетами в українському національному проєкті.
Польський пантеон
Як і належить культу, навколо національних поетів сформувався календар з дат народження, смерті, виходу книжок чи публікації окремих творів. Це притаманно і полякам, і українцям, а також дозволяло регулярно "пам'ятати" поетів та "виховувати" молоде покоління.
Пізніше, вже у міжвоєнний період, можна говорити про так звану "політичну релігію", яка відкрито конкурувала із християнством. А станом на кінець ХІХ — початок ХХ століття розвиток культу "поетів-пророків" хоч і суперечив подекуди католицькій доктрині, про відвертий конфлікт із церквою ще не йшлося. Радше про намагання частини світської інтелігенції поборотися з духовенством за вплив на маси. А також про ідеологію модернізму, проти якої боролися у Ватикані (як проти "слизької дороги до атеїзму") і яка підважувала деякі доктрини Католицької церкви. Суть проблеми полягала в тому, що прихильники модернізму сприймали церковні догми і саме Святе Письмо критично і не буквально. А це призводило до інтерпретацій, які ставили під сумнів авторитет ієрархії.
Ситуацію ускладнювало те, що в час поширення націоналізму в середовищі самих ієрархів (і римо-католицьких, і греко-католицьких) більше було тих, кого можна можна вважати національними. Адже монархія та універсалізм католицизму все більше відходили на другий план, поступаючись патріотичним почуттям духовенства.
Тому ситуація з культом новітніх "пророків" виглядала так. З одного боку було консервативне бачення Католицької церкви як найвищого авторитету, не обмеженого національними кордонами. А також трактування заповідей як непорушного закону. З іншого — виправдання гріха людиновбивства через патріотичні почуття, трактування єзуїтів і хрестоносців як загарбників, критика Ватикану через політичні розбіжності. Адже Юліуш Словацький критикував папу Григорія XVI, який засуджував Листопадове повстання.
Як "слід було правильно і патріотично розуміти" поетів на початку ХХ століття
У 1909 році, до 100-річчя народження і 60-річчя смерті Юліуша Словацького, в клерикальному часописі "Gazeta Kościelna" вийшла стаття, яка чудово демонструє бажання духовенства адаптуватися до тодішніх умов — умов появи нового культу і нового "святого". Це було непросто, адже Словацький позитивно трактував Лютера, описав перехід від язичництва до християнства як "відмову від віри батьків", не сприймав всерйоз окремі церковні догми, брав участь в дуелях і ґрунтовно роздумував про самогубство. Більш того, Ватикан та єзуїтів він вважав загрозою для майбутнього Польщі. Все це "Gazeta Kościelna" списала на "меланхолію" поета, адже головне, що він "був патріотом і дійсно вірив в Бога". Тому, йшлося в цьому клерикальному часописі, "безбожники соціалісти" не мають права вважати Словацького своїм патроном і використовувати його авторитет для антиклерикальної агітації.
Очевидно, неклерикальна преса в справі формування культу нового пророка пішла ще далі. Газета "Wiek Nowy", описуючи той самий ювілей 1909 року, писала про те, що "100 років тому доля дала народу Пророка, безсмертного творця". А мати поета, Соломія, була "вибрана Богом для того, щоб дарувати Польщі Генія".
Тому, коли кардинал Ян Пузина (Jan Puzyna) виступив проти перенесення тіла Юліуша Словацького в Краків до крипти на Вавелі, поруч із уже перенесеним туди тілом Адама Міцкевича, для патріотів це не стало аргументом "проти", а радше ще одним фактором мобілізації. Адже ідея полягала втому, щоб перетворити усипальницю польських королів ще й на крипту "трьох пророків — королів духу": Міцкевича, Словацького і Красінського.
-
- Ян Пузина
-
- Гроб Адама Міцкєвича у криптах Катедри на Вавелі
На початок ХХ століття культ національних пророків виборов право існувати поряд із традиційними культами, став частиною календаря і потребував місць для проведення заходів: могил, пам'ятників, площ тощо.
Львів і культ польських "поетів-пророків"
Традиційно в час роковин Міцкевича (24.12.1798—26.11.1855) та Словацького (4.09.1809 - 3.04.1849) в школах, товариствах, установах проводили спеціальні вечори. Декламували твори, зачитували реферати, організовували музичні програми. Згодом такі акції перетворилися на осінні "вечори трьох пророків", під час яких збирали гроші на щось патріотичне.
Що стосується культу Адама Міцкевича, то Львів однозначно поступався Кракову. Як і у випадку із Яном Собєським чи відзначенням Ґрюнвальдської битви, місце поховання — крипта замку Вавель — було магнітом, який притягував польських патріотів з різних імперій. І столичний статус Львова тут не допомагав.
Адам Міцкєвич. Портрет Владислава Цєсєльського, 1899. Національний музей у Варшаві
Краків, логічно, був центром урочистостей 4 липня 1890 року, коли там відбувалося перепоховання Адама Міцкевича. Саме перепоховання, до слова, стало можливим завдяки автономії Галичини в складі імперії. Всі активісти, які могли собі це дозволити, поїхали туди. А для "львів'ян, які залишились у Львові", як писала преса, організували урочистий вечір в залі ратуші.
Під час столітнього ювілею Міцкевича у 1898 році головна увага громадськості була прикута до відкриття пам'ятника у Варшаві. Тому у Львові вирішили святкувати в інший час, щоб урочистості не накладалися — протягом 21-22 липня 1898 року. У суботу 21 липня відбувся урочистий вечір в залі "Сокола". У неділю, наступного дня, місто прокидалося під звуки "побудки" від капели "Гармонія". На 8-ій ранку люди зібралися на площі Ринок, а на 9-у годину в Латинській катедрі відбулося подячне богослужіння. Звідти провели похід (через усе середмістя, а не прямою дорогою) на площу Марійську до місця, визначеного для встановлення майбутнього пам'ятника поету, де відбувся мітинг. По обіді в школах міста провели лекції, а в театрі Скарбека — святкову виставу. Всі ці заходи супроводжувалися збором коштів на майбутній пам'ятник. Питання коштів взагалі стояло досить гостро, тому організаційний комітет окремо звернувся до львів'ян із закликом прикрасити та освітити помешкання, адже Рада міста грошей на ілюмінацію не виділила.
Урочисте відкриття пам'ятника відбулося 29 жовтня 1904 року.
Стати центром святкувань Львів зміг у 1909 році, на 100-ліття народження і 60-ліття смерті Юліуша Словацького. Тіло поета на той момент ще не було перепоховане на краківському Вавелі, Рада міста Львова підтримувала ідею "перевезення тіл Королів Духу, Пророків, до місця поховання польських королів", паралельно створивши організаційний комітет для відзначення ювілею в "столиці краю". Аналогічні комітети були створені для Галичини, для Сілезії та для Буковини. Окрім проведення урочистостей, виготовлення сувенірної продукції (портрети, бюсти, медалі), важливим завданням було зібрати кошти на пам'ятник Словацькому у Львові.
Паралельно до річниці готувалися різні середовища. Наприклад, краківський студентський мистецько-літературний гурток "Життя" звернувся "до польської молоді" з ідеєю видати спеціальну книжку про Юліуша Словацького — "пророка Польщі, вказівну Зірку, короля Духу, Святу Книгу".
Вже у березні 1909 року розпочались вечори пам'яті Словацького, спочатку в ратуші, а згодом в школах, залах товариств. На них, серед іншого, збирали кошти на майбутній пам'ятник. У Кракові тим часом організовували перепоховання поета.
Юліуш Словацький. Перша шпальта львівської ілюстрованої газети "Nasz kraj", 1909, Nr. 70
Підкреслюючи статус "столичного міста" і на правах головного організатора, львівський оргкомітет оголосив про намір видати пам'ятну книгу, в якій би були описані "всі заходи в Польщі і на чужині", присвячені 100-річчю Словацького. Також вирішили розвести в часі заходи на провінції і в самому Львові.
Традиційним для подібних святкувань було виготовлення ілюмінаційних карток. Саму картинку замовили краківському художнику Пьотру Стахєвичу (Piotr Stachiewicz), а всім місцевим оргкомітетам рекомендували дотримуватися єдиного ескізу. Так само срібні і бронзові пам'ятні медалі теж робили в Кракові. У серпні виявилося, що якийсь краківський підприємець продає свої наліпки, при чому ділить прибуток 50/50 з власниками крамниць, "оминаючи" фонд фінансування пам'ятника у Львові. Його оргкомітет закликав бойкотувати, хоча згодом стало відомо про причини такої "ганебної ситуації". Підприємець просив надіслати йому наліпки, не дочекався, і вирішив діяти самостійно.
Новина про те, що кардинал Пузина заблокував перенесення праху поета на Вавель, була сприйнята з бурхливим несприйняттям. Наприклад, львівські студенти організували в суботу 29 травня 1909 року "загальне віче" (щоправда, без націоналістів з Академічної читальні) в залі Педагогічного товариства (вулиця Фридрихів 10, тепер Мартовича), порівняли позицію клерикалів із політикою російського царату і помітингували під пам'ятником Міцкевичу.
Оскільки перепоховати Словацького в Кракові не вдалося, на перший план вийшла ідея спорудження пам'ятника поетові у Львові. Це мав бути перший публічний пам'ятник Словацькому на "польських землях", відповідно — справа стосувалася не міста, а цілого народу. Тому львівський комітет закликав всіх, хто організовує вечори до 100-річчя Словацького, проводити їх на користь фонду відкриття пам'ятника.
Загалом львівський оргкомітет намагався долучитися до справ далеко за межами міста. Наприклад, керував продажем гіпсових погрудь Словацького в цілій Галичині. Або займався встановленням меморіальної таблички в Підгірцях, де народився батько поета. У неділю 3 жовтня на стіні місцевого костелу табличку урочисто відкрили, серед присутніх було багато львів'ян, адже комітет домовився про знижки на поїзд Підзамче-Золочів і назад.
Програма львівських урочистостей 28-31 жовтня (з четверга по неділю) 1909 року виглядала наступним чином. Увечері 28 жовтня (у четвер) о 22:00 — привітання гостей свята в залі Літературно-мистецького кола в пасажі Міколяша. В п'ятницю — відкриття історико-літературного з'їзду імені Словацького в залі ратуші, ввечері — вистава в Міському театрі. В суботу 30 жовтня — робота з'їзду в ратуші, вистави в театрі для школярів та дорослих, ввечері раут у ратуші. Неділя 31 жовтня розпочалася з музичної "побудки", далі — урочисті богослужіння в Латинській і Вірменській катедрах, в євангелістській церкві та синагозі (Темплі). З Латинської катедри до Міського театру, під супровід "гейналів" з вежі ратуші, вирушив похід, учасники якого відкрили та освятили наріжний камінь на місці майбутнього пам'ятника біля Міського театру. Ввечері того ж дня пройшли вистави в театрі та урочистості в різних дільницях міста.
Ідея з освяченням наріжного каменю під майбутній пам'ятник дозволила Львову стати центром загальнопольських святкувань. Як писала тогочасна преса, у Варшаві поставити пам'ятник не дозволили, у Познані його змушені були "сховати" у вестибюлі театру. Тому на Львів "впав обов'язок" репрезентувати "цілу Польщу". А до ювілею у Львові був "прикутий погляд кожного поляка".
В процесі святкувань місто декорували не лише наліпками і бюстами, але й прапорами. При чому переважно національними, міської символіки чи кольорів краю майже ніхто не використовував. Розійшлися і всі наліпки, яких комітет надрукував 70 000 штук, навіть вікна в трамваях були заклеєні портретами Словацького.
На раут у ратуші приїхали архієпископи латинський Юзеф Більчевський (Józef Bilczewski) і вірменський Юзеф Теодорович (Józef Teodorowicz) (що свідчить про їхній вибір на користь "польськості" коштом "католицькості"), маршалок Станіслав Бадені (Stanisław Badeni), намісник Міхал Бобжинський (Michał Bobrzyński) та інші представники еліти. В поході до закладання наріжного каменю було багато соціалістів, а їхні вінки були прикрашені червоними стрічками. Загалом були представлені дуже різні політичні групи, хоча про "одностайність" в польських середовищах не йшлося. По перше, були клерикали і прихильники кардинала Пузини. По друге, студенти-націоналісти (прихильники ендеків) традиційно прагнули "говорити від імені всієї польської молоді", а в іншому випадку погрожували "яскравими" акціями протесту проти комітету.
Після свята було вирішено зібрати використані ілюмінаційні картки і передати їх на села, де потрібно було "піднімати патріотичну свідомість". Ще деякий час тривали вечори пам'яті, лекції, концерти в товариствах і школах, і лише в середині грудня розпустили комітет та підбили підсумки. А також домовилися створити комітет для видання книги про 100-ліття Словацького та комітет для побудови пам'ятника.
* * *
Таким чином, "поети-пророки" зайняли важливе місце не лише в патріотичному календарі, але й в просторі міста. Пам'ятник Міцкевичу був місцем регулярних урочистостей і спонтанних мітингів. Освячення наріжного каменю для пам'ятника Словацькому (який так і не був побудований) дозволило Львову закріпити умовну патріотичну першість серед "польських міст" принаймні на час святкування 100-ліття поета. До цього ще слід додати, що центральні вулиці Львова за часів автономії теж були названі на честь польських "поетів-пророків".
Українці традиційно намагалися не реагувати на "вигадані річниці", як вони називали подібні заходи. Тим не менше, активно переймали практику, вшановуючи власних поетів-пророків.
