img

Похорон Володимира Барвінського (1883)

facebook icon twitter icon email icon telegram icon link icon whatsapp icon

Володимир Барвінський був ідеологом народовецького руху, засновником та редактором часопису "Діло", письменником. Його смерть та похорон у 1883 році стали початком формування українського національного пантеону на Личаківському цвинтарі.

Володимир Барвінський

Володимир Барвінський був надзвичайно впливовою фігурою в національному русі, а його постать — дуже символічною: повна присвята громадській діяльності, слабке здоров'я через травму у дитинстві, смерть у 33 роки — "віці Христа", а ще авторство роману "Скошений цвіт", назва якого ніби перегукувалася зі смертю самого автора. Тому, попри передсмертне бажання бути похованим у рідному селі, Шляхтинцях на Тернопільщині, його вирішили зачислити до національного пантеону, який українці тільки починали формувати у Львові.

Його похорон став подією майже такої самої ваги, як і організоване ним у 1880 році Перше всенародне віче. Іван Франко писав з цього приводу: "Похорон його стався великою маніфестацією цілого руського народу. При його свіжій могилі почулися русини братами, забули o всім, що їх роз'єдинало, а сльози, що впали на його домовину, — се були перші чисті сльози братньої любови…"

А в газеті "Діло" розміщували листи з цілого краю на кшталт цього: "Не стало нашого батька, не стало щирого и неутомимого защитника нашихъ правъ, не стало того серця, котре такъ любило свôй людъ!"

Перебіг події

О 15:00 5 лютого 1883 року біля помешкання покійного на вулиці Галицькій (сучасній Князя Романа, 24) зібралися тисячі людей. Публіка була переважно львівською — крім "друзів з усіх кінців Русі" без жодних уточнень, в газетах здебільшого йшлося про "львів'ян" та "духовенство з львівських околиць". Очевидно, за час між смертю 3 лютого і похороном 5 лютого зібрати селян, як на віче, було неможливо.

Вулиця Князя Романа на поштівці початку ХХ століття. Зліва помітний будинок №24, в якому мешкав Володимир Барвінський. У 1883 році вулицею не ходив трамвай, а зображена будівля Крайового суду ще не була зведена.

Газети підкреслювали участь духовенства, яке, так би мовити, відігравало роль аристократії. Поминальне богослужіння відправляв єпископ Сильвестр Сембратович, який на той час фактично очолював Галицьку митрополію, співав хор греко-католицької семінарії. Промову виголосив один з лідерів народовецького руху Анатоль Вахнянин, який назвав заслуги, доробок і роль покійного. Він додав також, що його "очі покрито червоною китайкою, заслугою козацькою", а це вже свідчило про вплив козацького міфу на формування ідеології українського руху в Галичині (див. дет. Zayarnyuk, 2005).

Через проблеми зі здоров'ям єпископ Сембратович не керував походом на цвинтар, передав свої повноваження священику Омеляну Петрушевичу. Члени Ставропігійського братства йшли з хоругвами. Мабуть, присутність русофілів і була підставою для Франка назвати похорон Володимира Барвінського актом єднання українців Галичини. Представники товариств та редакцій газет несли вінки, в тому числі декілька були з написами польською мовою. І навіть з огляду на перелік вінків видно, що похорон виявився міщанським заходом, а не селянським, як більшість українських маніфестацій у Львові того часу. 

Далі новий редактор часопису "Діло" Антін Горбачевський ніс на "золототканій шовковій подушці" останній, виданий під керівництвом Володимира Барвінського, номер газети. За ним йшли хор, духовенство, молодь несла труну на руках (що вважалося великою честю), родина та інші учасники похорону. "Коридор" вздовж маршруту формували переважно студенти. Похід видався "сумний і пишний", адже "Русь ховала свого Сина і Провідника".

Після панахиди на цвинтарі зачитали промови, при чому дві польською мовою (від бургомістра Роздолу та редактора часопису "Sztandar") та три українською. При чому в останніх були і слова про "вірного сина народу і церкви", і цитата з Шевченка (якого на той час не дуже толерувала церква) "обніміть же брати мої найменшого брата" (див. дет. Кісь, 2015).

Пам'ятник

Надмогильний пам'ятник, на який довго збирали гроші і який встановили лише у 1892 році, був наповнений ключовими для національного проєкту того часу сенсами. Геній Русі у вигляді жіночої постаті (спочатку задумували ангела), смолоскип як знак просвіти, хрест як свідчення віри, оливковий вінок як символ миру. А також молоде покоління у вигляді хлопчика у вишитій сорочці.

Але у 1892 році від єдності між русофілами та народовцями не залишилося й сліду, і вони відзначали ювілеї Володимира Барвінського окремо. Народовці поминали його в церкві василіянок, русофіли — у Народному домі.

В лютому 1892 року скульптор Станіслав Левандовський виставив на огляд гіпсовий макет пам'ятника, який виготовляв від 1889, у приміщенні промислової школи на вулиці Театральній. За невелику плату відвідувачі могли подивитися на проєкт, а виручені гроші мали б покрити витрати на транспортування пам'ятника. Протягом 1892 року його встановили (Biriulow, 2007, 131).

Надмогильний пам'ятник Володимиру Барвінському (2023)

У 1892 році значно більше уваги в "Ділі" присвячували встановленню пам'ятника Тарасові Шевченку у Винниках та перепохованню Маркіяна Шашкевича, яке планували на наступний рік. Могила Барвінського стала першим об'єктом українського пантеону у Львові.

Похорон Володимира Барвінського є цікавим свідченням початків української масової політики в Галичині. Формування національного пантеону почалося у той час, коли надзвичайно міцними були позиції церкви, коли культ Шевченка та козацький міф тільки починали розвиватися, а суперечки між русофілами та українофілами вважалися партійними розходженнями. Українсько-польські стосунки на той час ще не загострилися до рівня початку ХХ століття.