Серія релігійних урочистостей, організованих львівською митрополією ГКЦ, приурочених католицькому ювілею. Під час них проявлялася не лише конфесійна, але й національна приналежність, а також демонструвалася лояльність до монархії.
Релігійні урочистості в добу націоналізму, закономірно, не могли не перетворитися в національні маніфестації. Особливо, з огляду на доволі неоднозначний привід: все таки Унія багатьма сприймалася як інструмент асиміляції, якщо виходити з логіки того ж націоналізму. Русофільське товариство імені Качковського, між іншим, взагалі проігнорувало подію, не стала вона чимсь важливим і для радикалів. Зрештою багато прихильників русофільства було серед духовенства (в тому числі вищого) Греко-католицької церкви.
На прикладі цього ювілею можна побачити, що, по-перше, для українців (русинів) Львова були визначені певні локації, де було прийнято демонструвати свою ідентичність — це були греко- католицькі церкви. А по-друге, українська маніфестація у Львові не могла обійтися без участі селян з навколишніх сіл, якщо мова йшла про масові заходи.
Сам процес відзначення доволі тривіальний. Це церковні відправи і походи вірян до нечисленних греко-католицьких церков міста та околиць. 28 вересня 1896 року — урочиста служба в соборі Святого Юра, похід через місто на Личаківське передмістя до церкви свв. Петра і Павла і назад. 4 жовтня — до церкви св. Параскеви на Жовківському передмісті, 11 жовтня — до церкви Вознесіння під проводом самого митрополита Сильвестра Сембратовича. Тоді ж, 11 жовтня, в соборі Святого Юра провели Літургії у вірменському та латинському обрядах.
13 жовтня — чергова Літургія в соборі Святого Юра. Її відправляв митрополит Сильвестр Сембратович, якому асистували римо-католицький архієпископ Северин Моравський та інші католицькі єпископи.
Найбільші урочистості проходили на Покрови за юліанським календарем, 14 жовтня 1896 року. На Службу Божу приїхало дуже багато селян, зайнявши все церковне подвір’я перед собором Святого Юра. Були присутні троє митрополитів, делегати з провінції, представники влади міста і краю (намісник князь Станіслав Сангушко, маршалок граф Станіслав Бадені, віце-президент крайової шкільної ради Міхал Бобжинський, віце-президент крайової дирекції скарбу Вітольд Коритовський, президент міста Львова Ґодзімір Малаховський та інші).
З балкону до людей, які зійшлися кількома урочистими процесіями з цілого міста і прибули з навколишніх сіл, промовляв тоді ще ігумен Андрей Шептицький. По обіді відбулася урочиста хода містом зі Святими Дарами.
У митрополичих палатах відбулися два святкові прийоми: 13 жовтня в обід на 40 осіб і 14 жовтня ввечері — на 80. З обов'язковими тостами за папу, цісаря і всіх католиків. Ввечері 14 жовтня комплекс будівель на горі Святого Юра був святково ілюмінований.
Важливішим за перебіг подій є їхнє трактування польською та українською пресою. Gazeta Lwowska писала про "свято, в якому взяли участь влада і всі стани обох католицьких народів", про участь шкільної молоді без поділу на українців і поляків, про спільну молитву за цісаря. Натомість народовецький часопис "Діло" побачив у церемоніях не тільки національну українську маніфестацію, але й демонстрацію прикладів нерівноправного становища русинів. Процесія до церкви св. Параскеви описувалася як "похід духовенства і церковних братств, серед яких особливо вирізнялися жінки в чудових народних строях". Події 11 жовтня подавалися як "здвиг народу, з величавістю, притаманною нашому обряду". Серед негативів — промова вірменського архієпископа польською мовою та ігнорування процесій з боку римо-католицьких парафій, костели яких траплялися на маршруті. "Діло" відзначало, що дзвони костелів "демонстративно мовчали", коли повз них урочисто проходили греко-католики.
Зрештою, одна і та сама подія могла не просто трактуватися по-різному, подавалися також різні факти. Так, стосовно "Покрову Богородиці" (чому, власне кажучи, була присвячена промова Сильвестра Сембратовича 14 жовтня) Gazeta Lwowska писала про "Покров для Католицької церкви", "Діло" — про "Покров для Руської церкви". Українське "Діло", крім того, взагалі не згадало про промову василіанина Сотера Ортинського на тему "як має поводитися католик стосовно ворогів віри і суспільного порядку" (очевидно, через несприйняття і народовцями, і русофілами реформи василіанських монастирів єзуїтами, через що василіан взагалі часто трактували як манкуртів-зрадників).
Варто пам'ятати, що незадовго до цього святкування у Львові вже відбулося Католицьке віче, так само приурочене 300-літтю Берестейської унії. Українське духовенство, зважаючи на польсько-українські протиріччя, на цьому заході представлене було не чисельно, а своє окреме віче проводити не стали. Ймовірно, як ішлося в одному із дописів "Діла", через побоювання "політики і крайніх елементів", які могли б використати віче задля досягнення своїх партійних цілей. Адже багато священиків могли мати доволі ліві політичні погляди, тому демонстрація одностайної підтримки позиції Ватикану стосовно соціальних була під великим питанням.
Так чи інакше, урочистості, проведені Греко-католицькою церквою у 1896 році, демонструють непрості міжнаціональні стосунки у Львові, де українська спільнота могла продемонструвати свою присутність у публічному просторі лише заручившись підтримкою селян з провінції. А сам публічний простір українців був чітко маркований як конфесійний, греко-католицький. Про що, кожен по своєму, писали і українці, і поляки.
