Похорони за участі великої кількості людей відбувалися у Львові навіть у час жорсткої централізації після придушення Весни народів 1848 року. Вони були нагодами провести легальні демонстрації у той час, коли всі масові заходи, крім імперських та релігійних, були заборонені.
Володимир Барвінський був ідеологом народовецького руху, засновником та редактором часопису "Діло", письменником. Його смерть та похорон у 1883 році стали початком формування українського національного пантеону на Личаківському цвинтарі.
Перепоховання Маркіяна Шашкевича у Львові 1 листопада 1893 року вважається однією із найбільш знакових "національних маніфестацій" русинів у місті. Крім масовості, важливою є постать самого поета як "народного будителя" — за аналогією із національними поетами інших народів.
Похорон Францішека Смольки 7 грудня 1899 року був однією з численних національних маніфестацій, на які зазвичай перетворювалися похорони діячів такого масштабу.
На початку травня 1900 року у Львові відбулися поховання ієрархів двох найбільших релігійних спільнот краю: римо-католицького архієпископа Северина Моравського та греко-католицького митрополита Юліана Куїловського.
Після несподіваної смерті чинного бургомістра і популярного політика міська влада організувала церемонію прощання, яку в тогочасній польській пресі охарактеризували як "загальноміську маніфестацію".
Убивство одного з лідерів українського студентського руху Адама Коцка під час заворушень у Львівському університеті 1910 році. Криваві студентські сутички стали кульмінацією українсько-польського протистояння за відкриття українського університету, після якої боротьба перейшла в більш легальне політичне русло.
Попри обмеження воєнного часу та релігійні нюанси пов'язані з атеїзмом Франка, його похорон 31 травня 1916 року став однією з наймасовіших подій українців Львова періоду до 1918 року та заманіфестував українців як суспільство, яке прагне боротися за місто.
