Друге "всенародне віче" русинів (1883)

Відбувалося після нищівної поразки на виборах до Галицького сейму, коли з 142 мандатів русини здобули 9. Хоча теоретично могли претендувати на понад 40.

Поразка на виборах як поштовх до масової політики

Куріальна виборча система передбачала, що депутатів сейму обирали окремо великі землевласники, окремо міщани і окремо селяни. Близько половини послів до сейму мали бути обрані від курії дрібних землевласників — селян. Русини, без аристократії та без достатньої кількості міщан, могли позмагатися на виборах лише в цій останній курії, і лише у східній частині краю.

Проте замість очікуваних 30-40 депутатів сейму вони здобули лише 9 мандатів, що змусило руські еліти внести корективи у свої політичні плани. Віче повинно було стати поворотним моментом в роботі з масами, роботі поза головним представницьким органом краю. Не відкидаючи легальні методи парламентаризму, організатори віча говорили, однак, про "роботу з народом, роботу знизу".

Головним завданням, яке ставили перед собою організатори, була демонстрація масової народної підтримки руських політиків попри недавню поразку на виборах. Тому преса закликала "русинів усіх станів як найчисленніше з'явитися" до Львова, щоб віче "мало більшу вагу в очах противників та уряду". Львів як центр провінції був місцем, де можна було звернути на себе увагу центрального уряду. Однак розуміючи, що чисельність львівського заходу може забезпечити лише прибуття селян із провінції, руські політики через газети розповсюджували оголошення на кшталт: "Всі інтелігентні Русини столичного міста Лева вітають численних прибулих на віче міщан і селян з цілого краю". Фактично, збори русинів Галичини у Львові були чимось на кшталт "голосування ногами" — демонстрацією мобілізаційних можливостей та політичного впливу. Лише використання чисельності селян могло дещо урівняти шанси руських політиків в протистоянні із землевласниками, які мали кращі стартові можливості, обираючи своїх депутатів в першій виборчій курії і впливаючи на вибори в селянській та міській куріях. Така політика співпала з появою неаристократичного урядування в Австрії, де уряди почали складатися в тому числі з представників буржуазії. Зрештою, вона відповідала загальнодержавному тренду на емансипацію.

Прикладом, на який орієнтувалися організатори (представники українофільських та русофільських організацій), були вже традиційні на той час польські та німецькі  партійні збори. Але з врахуванням специфічних умов — за відсутності якоїсь структурованої партії, при участі русофілів та народовців, віче вирішили трактувати як "громадське". Інша відмінність від західних партійних зборів — велика кількість селян. Цей фактор спричинив полеміку із польською пресою, яка не сприймала селянство як суб'єкт політичного життя. Відповідно, як писали в народовецькому часописі "Діло", гаслом стало не польське "за вашу і нашу свободу", а вимоги рівноправності.

Відповідно, збори 1883 року не були класичним в тодішньому розумінні вічем, яке передбачало вибір делегатів, голосування, обговорення, дебати тощо. Суть віча 1883 року зводилася не до обговорень і ухвал, а до демонстрування потужності політичного руху. Таким чином, це стало ще одним свідченням переходу до нового типу політики, де форма і масовість почали цінуватися  не менше, аніж зміст події. Так, часопис "Діло" писав, що на другому народному вічі русинів були "всі верстви і всі повіти австрійської Русі, переважно селяни і міщани, а також священники і світська інтелігенція", всього близько 6000 осіб. І що "Львів не пам'ятав в своїх мурах такого численного згромадження руських селян".

 

Позиція Греко-католицької церкви, провідної української інституції, була складною. Оскільки ієрархія ще оговтувалася від гучного судового процесу над русофілами (йдеться про так званий процес Ольги Грабар і товаришів 1882 року, який відбувся після переходу парафії села Гнилички у православ'я в результаті русофільської пропаганди, що було заборонено австрійським законодавством. Участь в черговому заході поруч із ними як "зрадниками" і "агентами Москви" була, м'яко кажучи, небажаною. Крім того, в суспільстві існував опір реформі василіанських монастирів, яку тоді проводили єзуїти і яку підтримували Ватикан та центральний уряд (так звана Добромильська реформа, "полонізація" і "окатоличення" з точки зору тогочасної руської преси). Тому митрополит Сильвестр Сембратович напередодні заходу просто виїхав зі Львова на позапланову інспекцію до якогось деканату. Тобто побоювання чи сподівання, що він буде присутнім на вічі, розвіялися ще до його початку.

Одним із пунктів програми народних зборів було поминальне богослужіння в пам'ять про греко-католицького митрополита Григорія Яхимовича в Успенській церкві. Митрополит помер 29 квітня 1863 року, тобто дата 20-ліття від дня його смерті минула два місяці до того. Але Григорій Яхимович, очільник Головної Руської Ради в 1848 році і противник переходу на латиницю, був об'єднавчою постаттю для українофілів та русофілів. Обидві течії вбачали в його особі кожен своє. Наприклад, організація "Академическій кружокъ" запрошувала на богослужіння до Львова "весь православный миръ".

Іншою важливою датою, з якою асоціювався день проведення "загальних народних зборів", були роковини смерті цісаря Фердинанда І, за чиїм підписом 35 років тому, в 1848 році, була скасована панщина.

Після поминального богослужіння було заплановано власне збори в Народному Домі, які мали тривати від 10 ранку до самого вечора. А ввечері, в тому самому залі, мав відбутися "вечір музики і декламування" в пам'ять про Маркіяна Шашкевича, організований народовецьким академічним товариством.

В четвер, 28 червня, уже в обід виявилося, що квартири, винайняті для делегатів, переповнені. Тому "львівські русини, передовсім студенти", які зустрічали прибуваючих на вокзалі, відразу вели їх, "співаючи", до Народного дому та "Руської бесіди".

Перебіг події

На богослужіння в Успенській церкві зібралося стільки людей, що вони не помістилися в самому храмі, заповнивши навколишні вулиці і площі. В самій церкві розмістили портрет митрополита Григорія Яхимовича, прикрашений квітами і синьо-жовто-червоною стрічкою з написом "Митрополиту Григорію — руська молодь". Таке поєднання кольорів могло свідчити про бажання поєднати національні кольори (синій і жовтий) та кольори провінції (синій і червоний). Або про бажання нав'язати асоціацію із "Червоною Руссю", засвідчити порозуміння між народовцями і русофілами. За порядком слідкували студенти.

В Народному Домі теж було багатолюдно: делегати розмістилися не лише в залі, а й в коридорах, на сходах і на подвір'ї. Головували на вічі чільні діячі русофільських громадських організацій: Іван Добрянський і  Микола Антоневич. Народовці Василь Нагірний, Корнило Устиянович, Орест Авдиковський, Анатоль Вахнянин зачитувалися реферати стосовно економіки, освіти, в справі Добромильської реформи василіанських монастирів та з політичних питань. Проте найтепліше публіка зустрічала імпровізовані промови власне селянських делегатів.

Від влади були присутніми радник поліції Мариновський і поліцейський комісар Соболяк (присутність поліції на масових заходах і зборах була звичайною практикою для того часу). Вони втрутилися в перебіг віча під час зачитування русофілом Орестом Авдиковським реферату стосовно Добромильської реформи, вважаючи промову провокативною і такою, що може зашкодити інтересам держави.

Під час виступів, які тривали з 10-ої ранку до 5-ої вечора, декілька осіб з числа делегатів втрачали свідомість.

Примітно, що вітання від Греко-католицької церкви передав не митрополит, а єпископ перемиський Іван Ступницький. Учасники віча, як свідчила народовецька преса, з розумінням поставилися до обережності Сильвестра Сембратовича і не засуджували його.

Після віча делегати розійшлися по готелях на пізній обід. Свідченням єдності народу для організаторів було те, що селяни вечеряли разом з інтелігентами і священниками, і навіть вели бесіди "так спокійно і поважно, що останній цинік би погодився, що це вибрані мужі зі своїх повітів", а не масовка, сформована зі селян. Така газетна полеміка із польськими діячами, які називали селян просто інструментом в руках руських політиків, свідчила про ще один важливий момент. Народовці і русофіли прагнули підтримки селян, і готові були заради неї знехтувати існуючими соціальними бар'єрами та своїм стасусом.

О 19:00 розпочалися народні фестини, але не в Народному Домі, як планувалося раніше, а на Стрільниці (на сучасній вулиці Лисенка). Сама Стрільниця вважалася осередком дуже консервативної польської організації — Стрілецького товариства. І те, що тут під час руських фестин після "всенародного віча" відбувся концерт студентського хору пам'яті Маркіяна Шашкевича під керівництвом Наталя Вахнянина, а вірші Шашкевича декламував Корнило Устиянович, є доволі нетривіальною подією.

Крім того, відвідувачів, переважно селян, а також невелику кількість міщан і священиків, розважав військовий оркестр, який виконував народні танцювальні мелодії. Преса відзначала присутність великої кількості жінок-русинок, а "по цілому саду лунала дзвінка хороша руська мова наша".

Був присутній і "ветеран" громадського руху о. Стефан Качала, який "дивився з естради, посміхався і згадував 1848 рік".

Гуляння закінчилося о 23:00, після чого делегати почали розходитися по готелях, а частина рушила одразу на вокзал.

Трактування і наслідки

Головним ефектом віча стала його масовість. Навіть організатори не сподівалися такої кількості учасників, про що свідчив брак місць для ночівлі. Однак що було перемогою для русинів трактувалося польськими лібералами як свідчення організаційної слабкості українського руху. Відповідно, "народний здвиг" описувався як "темна маса дяків і фурманів, збаламучених моквофільськими священниками". Відповідно віча, в класичному на той час розумінні, на їхню думку, не було. А була демонстрація, без голосування і без дебатів. При чому селяни, мовляв, не мали поняття в речах, про які йшла мова. "Зібрання натовпу селян для нарад і ухвал в справах високої політики є висміюванням всієї руської справи", йшлося в часописі "Gazeta Narodowa".

Урядова "Gazeta Lwowska" теж відзначала велику кількість учасників, які не помістилися у великій залі Народного дому. Однак не вважала акцію "національною", адже на вічі, за версією редакції, говорили про державні дотації для краю, про боротьбу з повенями, про зменшення витрат на місцеву адміністрацію, про потребу реорганізації крайового банку в інтересах дрібних землевласників. І жодного національного протистояння.

Участь русофілів теж стала приводом для критики і висміювання з боку польської преси. Наприклад, публікація в русофільській газеті "Новий Пролом" вірша Ольги Грабар під псевдонімом "Русская солдатка" із закликом йти на віче спричинила і кпини з "язичія", яким він був написаний, і пропозицію організувати "борбу" на теренах Російської імперії.

Реальним же наслідком віча стали зіпсовані стосунки з ієрархами Греко-католицької церкви. Особливо після того як учасники вирішили надіслати до центрального уряду делегацію, аби відмінити реформу василіанських монастирів. А також все більше ангажування селянської маси до проведення демонстрацій та політичних акцій у Львові.