Українці (переважно греко-католики) та поляки (переважно римо-католики) у Львові користувалися різними календарями — юліанським та григоріанським. Це розводило в часі християнські свята. Кожна група мала не лише свої дати та способи відзначення однакових свят, але й ставила у святкуваннях різні пріоритети — коли одне свято могло бути ледь не масовою маніфестацією для одних, і проходити практично непомітно для інших. Крім того, кожна група намагалась створювати нові, суто "свої" релігійні культи з національним присмаком. Усе це призводило до формування окремих "національних" релігійних календарів, притаманних конкретній національно-конфесійній спільноті.
* * *
Наприклад, відомими були "руські" хорові співи в п'ятницю перед Великоднем, богослужіння на річниці "Дня Свободи" — скасування панщини, урочисті відправи на Покрову, яка була пов’язана з козацьким культом. Прикладом вдалого поєднання національного та церковного був культ Маркіяна Шашкевича, який після своєї смерті став уособленням і "доброго пароха", і "національного будителя". Тоді як ювілеї церковної Унії так і не стали "народними" в умовах зростання націоналізму та все жорсткішої конфронтації з поляками.
Традиція відвідування цвинтарів теж відрізнялася від "польської" — українці відвідували могили на Зелені Свята, а поляки — 1 листопада.
Наймасовішим щорічним святкуванням українців у Львові було святкування "Йордану" 19 січня — з освяченням води в одному з фонтанів на площі Ринок за участю міської і крайової влади, із залученням військових, що у випадку "руських" заходів траплялося не часто.
Для поляків таким наймасовішим релігійним дійством було свято Божого тіла, яке накладалось із урочистостями переобирання "куркового короля". В ці дні у місті влаштовували паради, салюти і масові гуляння, що доповнювали урочисті процесії зі Святими Дарами (Євхаристією) навколо католицьких храмів.
-
- Йордан у Львові
-
- Свято Божого Тіла (римо-католицьке)
Варто зауважити, що популярність латинських обрядів була однією з причин переходу греко-католиків на римо-католицизм. Тому греко-католицьке духовенство, щоб запобігти "полонізації" (тобто втраті парафіян), дбало про "культурну дистанцію" між уніатами і "латинниками". Водночас, вони також намагалися запозичувати деякі популярні обрядові елементи, які вважалися "польськими". Наприклад, проводило урочистості до свята Божого Тіла, які наслідували аналогічні ритуали римо-католиків, але за юліанським календарем.
Закономірно, що найбільше можливостей для маніфестації своєї "національної релігійності" у габсбурзькому Львові мали поляки. Однією з таких можливостей були "збори з освяченим" (zebrania przy "święconem") — традиційні зібрання в товариствах і організаціях, які проходили після Великодня. На них обговорювали різні питання, в тому числі політичні, аж до перспектив рівності всіх соціальних станів. Але це були і не зовсім звичні політичні чи релігійні заходи — члени товариств "Sokół", "Gwiazda", Товариства ветеранів Січневого повстання чи Стрілецького товариства приходили з родинами, перетворюючи "збори з освяченим" на щось середнє між політичним, релігійним, благодійним і сімейним. Наприклад, зустрічі в ратуші, які описували як приклад "старопольської гостинності", мали на меті зібрати кошти для сиротинців. Ці зібрання, на відміну від новорічних карнавалів, фокусувалися на сімейних традиціях, а не на розвагах.
Ідея "задушних днів" 1 листопада теж трансформувалася під впливом модерних ідеологій. Традиційні лампадки на могилах залишалися, але тепер йшлося не стільки про відвідання поховань родичів, скільки про вшанування "видатних мислителів і борців за волю нації". Патріотична молодь прикрашала хрести учасникам Січневого повстання і хрест в пам'ять про жертви серед уніатів на Підляшші. Відвідини могил перетворилися на мітинги, де співали патріотичні пісні, лунали промови над похованнями повстанців. Соціалістична молодь ходила на могилу автора пісні "Червоний прапор" Болеслава Червенського (Bołesław Czerwieński). Важливим місцем 1 листопада стала Гора страт і пам'ятник повстанцям Вішньовському і Капусцінському.
Задушні дні на Личаківському цвинтарі (могили повстанців 1863 року)
Окрім популяризації чи адаптації існуючих дат, на початку ХХ століття, коли римо-католицьким архієпископом був Юзеф Більчевський (Józef Bilczewski), можна спостерігати створення нових культів і свят.
Зокрема, архієпископ активно пропагував культ королеви Ядвіґи, а у вересні 1904 року організував "Перший Марійський конгрес на польських землях". У 1905 році, за сприяння Ради міста, римо-католики почали помпезно відзначати річниці "шлюбів Яна Казимира" — символічну "передачу" королем польських земель під опіку Богородиці, яке відбулось у львівській Катедрі 1656 року. Урочистості, напряму пов’язані із темою іноземного завоювання, давали широке поле для міркування. Хронологічно ця дата була дуже близько до 3 травня — національного дня конституції, тому урочистості не виходили за рамки меси і патріотичної проповіді після неї. Це свято стало щорічним, поруч з іншими весняно-літніми урочистостями: Третім травня, Великоднем, Божого Тіла.
У 1912 році під егідою архієпископа Більчевського відзначили ювілей Петра Скарги — провідного польського єзуїтського мислителя XVI століття. Головні заходи відбулись у Львові: провели святкове богослужіння в Латинській катедрі і урочисту академію в Домініканському соборі, відкрили меморіальну таблицю.
З української точки зору ці святкування були ще одним прикладом "вигадування ювілеїв", як і патріотичні меморіальні "обходи" типу Січневого повстання. При чому українська преса не оминала нагоди підкреслити, що польський патріотизм чи релігійність у Львові базуються на адміністративному ресурсі.
Наприклад, газета Діло писала, що на святі Божого Тіла за "руським обрядом" 1909 року у Львові військових було вдесятеро менше, ніж на Божому Тілі "латинського обряду", а світська влада була репрезентована мінімально. А на додачу військовий оркестр, який супроводжував руське свято, грав "польські марші". Більш того, коли релігійна процесія йшла Ринком, відбулася "польська провокація": з Ратуші "вийшла з музикою якась святкова група" і опинилася в самому центрі руської процесії. Під співи "Jeszcze Polska nie zginęła" вони розіпхали українців з хоругвами. Назрівав конфлікт, однак греко-католицьке духовенство закликало українців до спокою. Ймовірно, мова йшла про паралельні заходи із вшанування Берка Йоселевича, які відбувалися тоді у Львові з нагоди 115-ої річниці перемоги Тадеуша Костюшка під Рацлавіцами.
Вірменське духовенство фактично діяло як римо-католицьке, приєднавшись до польського національного проєкту. Тому говорити про якісь специфічні вірменські релігійно-національні святкування не доводиться. Юдейська громада була виразно національною, а отже всі релігійні свята мали національну специфіку. Цікавою була ситуація і з православною церквою, яка, хоч і не вважалася суто українською, певний час в середині ХІХ століття була єдиним місцем для вшанування Тараса Шевченка, аж поки цю функцію не перебрали світські організації.
* * *
Таким чином, релігійних ритуалів з чітко вираженим національним характером було багато. А із зростанням популярності націоналізму ставало ще більше. Поряд із масовими помпезними святкуваннями існували менші, але не менш "народні" релігійні свята. Які формували специфічні "календарі" для національних громад Львова.
