Листопад 1905 і патріотична польська молодь

facebook icon twitter icon email icon telegram icon link icon whatsapp icon

Листопад у Львові був традиційно насичений польськими національними урочистостями. Цього місяця відзначали початок Листопадового повстання, вшановували роковини смерті Адама Міцкевича.

Не став винятком і неспокійний 1905 рік. Суспільство було напруженим.

Навесні і влітку ліві організовували у Львові страйки, регулярно проводилися акції солідарності з революціонерами Королівства Польського, а наприкінці жовтня стало зрозуміло, що "дарована" царем конституція не стосується польських земель Російської імперії. Усе це вплинуло і на перебіг традиційних листопадових патріотичних акцій у Львові, особливо тих, в яких активну участь брала націоналістична молодь.

В результаті, праві активісти у Львові таки змогли нагадати про себе, частково перехопивши ініціативу в соціал-демократів. Однак сталося це радше через невдалі дії організаторів акцій націоналістичної молоді, які не змогли втримати учнів та студентів від конфліктів на вулицях.

Про рівень нервозності в місті свідчить навіть перебіг звичних листопадових благодійних вечірок. Такі заходи традиційно проходили з танцями, а танцювати патріотам не випадало через жалобу з приводу російських репресій в Королівстві. І от, коли доходило до музики, одна частина гостей демонстративно не розважалася, атакуючи менш "свідомих" гостей за відсутність патріотичної позиції.

Приїзд угорської молоді

У листопаді 1905 року до Львова приїхали 17 представників угорських молодіжних організацій у відповідь на минулорічний візит львівського Академічного хору до Будапешта.

Польська преса писала, що між поляками та угорцями "історично" склалися приязні стосунки. Окрім того, вона наголошувала, що інтереси народів співпадають з огляду на їхні прагнення більших "національних прав" в імперії. Візити молоді порівнювали зі "з'їздами королів" минулого.

Угорські студенти біля Інституту Оссолінських

У неділю, 5 листопада, о 8:20 ранку на львівський вокзал прибув потяг з делегатами від угорських товариств у супроводі депутата Ерно Ковача. Їх, одягнутих у мадярські національні костюми, привітав на пероні Академічний хор. Заспівали угорський та польський національні гімни, гості і господарі обмінялися привітаннями, угорці заспівали "Boże, coś Polskę" і всі разом вирушили до Політехніки на сніданок.

У Політехніці об 11:00 гостей вітали лідери націоналістичних студентських організацій, робітничого товариства "Ogniwo", віце-президент міста Львова Станіслав Цюхцінський (Stanisław Ciuchciński), деякі депутати Міської ради, професори та адміністрація навчального закладу. Тези промовців так чи інакше крутилися навколо згадок про "славне минуле двох поневолених народів".

О 16:30 гості поклали вінки спершу до пам'ятника Адамові Міцкевичу, потім — до пам'ятника Корнелю Уєйському, і на 19:00 вечора пішли до Міського театру. Тут також було багато жестів "патріотичної приязні" — театральний оркестр грав "Марш Ракоці", угорці вигукували "хай живе незалежна Польща", всі разом співали національні гімни. Після театру відбувся похід на площу Святого Духа, а потім — студентська вечірка ("комерс").

В понеділок 6 листопада гостям показували Інститут Оссолінських, музей Любомирських, Університет, Сейм, Рацлавіцьку панораму. В будівлі Сейму угорці зустрілися з президентом Львова Міхалом Міхальським, побажавши йому "застати незалежну Польщу". По обіді відбувся святковий прийом в Стрільниці.7 листопада провели збори в залі "Сокола-Матері", де так само була представлена Міська рада.

Отже, програма була цілком собі патріотично-презентаційна, і все мало б пройти без ексцесів. Однак соціалісти (серед яких переважали студенти), активно їй протидіяли. За ці кілька днів вони постійно робили спроби зірвати акції своїх ідеологічних противників. Вони з'являлися і в залі Політехніки, намагаючись перекричати промовців, і біля пам'ятника Міцкевичу. Їх виштовхували з залу, били біля пам'ятника, серед інших постраждав і Семен Вітик. Невідомо, чи соціалісти цілеспрямовано прийшли під вечір 5 листопада на площу Марійську, щоб зіпсувати націоналістам та угорцям покладання квітів до пам'ятника Міцкевичу. Можливо, вони не закінчили свою маніфестацію, під час якої поліція намагалася конфіскувати їхні червоні прапори.

Соціалістична демонстрація 5 листопада, промовляє Микола Ганкевич

Інший цікавий момент — якщо народовці з "Діла" трактували галицьких соціал-демократів як польський рух, в якому українці діють в інтересах поляків, то ендеки зі "Słowa Polskiego" називали акції PPSD "провокаціями соціалістів і русинів", які працюють уже проти польського національного проекту.

Сутички біля консульства

У громадській думці стосовно подій в Королівстві Польському домінувала ідея, що царський уряд не впроваджує конституцію для польських земель через наполягання німців. Таким чином у Львові існувало дві інституції, яких вважали безпосередньо "відповідальними" за польську національну трагедію — це консульства Росії та Німеччини.

14 листопада о 20:00 увечері (через 2 дні після жорстокого розгону української демонстрації з приводу річниці облоги Львова Хмельницьким) кілька сотень студентів Університету і Політехніки, а також частина робітничої молоді, вирішили висловити своє обурення перед консульствами.

Помешкання російського консула на вулиці Сикстуській надійно охоронялося — поліція повністю перекрила вулицю з обох боків. Тому молодь вирушила до консула Німеччини на вулицю Мохнацького, де охорони було менше. Групи з Політехніки, орієнтовно 500 осіб, пробиралися з боку Цитаделі, через вулиці Святого Лазаря та Супінського. Потім почали кидати в поліцейських (які не пропускали демонстрантів) камінням та цеглою. Кінні та піші відділи поліції розігнали демонстрантів шаблями. Далі між демонстрантами і поліцією відбулася перестрілка, але без серйозних наслідків, бо поранення (по чотири з кожного боку) були отримані виключно холодною зброєю.

Тим часом інша група студентів, близько 200 осіб, пробувала прорватися на вулицю Мохнацького з боку Університету. Вони погрожували поліціянтам револьверами, але серед демонстрантів були не лише студенти. Хтось "старший" відмовив їх від стрілянини, і вся група рушила до пам'ятника Міцкевичу, співаючи патріотичні пісні та викрикуючи "Хай живе Варшавський сейм!".

На місце побоїща виїхав намісник граф Анджей Потоцький (Andrzej Potocki), який поспілкувався з консулом, а також президент міста Міхал Міхальський. Оскільки тоді якраз було вечірнє засідання Сейму, то і деякі депутати прибули до Університету. Зібралися ректори Політехніки та Університету, які підписали звернення на підтримку студентів до урядового комісара з приводу стрілянини.

Закономірно, що "масакра" в центрі міста спричинила значний розголос. Польська патріотична преса писала, що студенти мирною ходою з кількома смолоскипами, хотіли просто продемонструвати своє незадоволення політикою Росії та Німеччини, тоді як поліція, мовляв, одразу взялася до шабель і багнетів, а потім стріляла у відступаючих студентів, які виносили поранених товаришів. За різними даними, поранених було значно більше, ніж чотири (про чотирьох написала лише урядова газета). Врешті написали, що лише "далекоглядність старших студентів не допустила повторення кривавого 1902 року".

Примітно, що коли поліція звітувала про свої дії 12 і 14 листопада, то розгін української маніфестації холодною зброєю взагалі не вважався чимось екстраординарним. Натомість використання вогнепальної зброї 14 листопада вимагав "додаткового розслідування", оскільки могло бути "надужиттям" (перевищенням повноважень).

 

Шкільна патріотична молодь наприкінці листопада 1905 року

До патріотичного революційного запалу 1905 року приєдналися і  учні.

18 листопада, у суботу, о 19:00 вечора біля пам'ятника Адаму Міцкевичу відбулося "учнівське віче". Нечисельне зібрання, близько ста осіб, виступали за реформу і "націоналізацію" школи: за зменшення кількості уроків класичної філології та релігії, збільшення — польської літератури, а також за скасування "нагляду за совістю" учнів. Крім того, була і цілком актуальна політична програма — учні тримали транспаранти з написами "Геть царат!" та "Хай живе Польща!".

21 листопада 1905 року учнівська молодь вшановувала жертв репресій в Росії на Личаківському цвинтарі. Цього разу вечір був присвячений вбитим і репресованим в Крожах, де у 1893 році силою закривали костел. Були патріотичні промови і виконання гімнів, подія продовжилася  походом зі смолоскипами до пам'ятників Уєйському і Міцкевичу.  При цьому, як писало народовецьке "Діло", польська преса не називала це  "здичавінням молоді", хоча висловлювалася так про "українських гайдамаків".

 

Але найцікавіше сталося, коли в школах офіційно відбувалися урочистості, присвячені Листопадовому повстанню. Програма на 29 листопада передбачала ранкові богослужіння в костелах  міста з 8 до 10 години ранку, а після двох годин навчання — лекцію про повстання.

Однак учні І реальної школи вирішили, що цього недостатньо. Тому після відправи в костелі кларисок на вулиці Личаківській, "на превелике здивування професорів", вишикувались в колону по чотири, витягнули червону хоругву з білим орлом і пішли не до школу, а в протилежний бік — на вулицю Пекарську. Біля костелу воскресенців вони зустріли учнів VI гімназії, які саме виходили після богослужіння. Разом учні уже двох закладів рушили до будинку V гімназії на вулиці Валовій, де до них приєдналася ще група учнів.

Співаючи пісень та вигукуючи патріотичних гасел, натовп школярів рушив до будинку IV гімназії за Міським парком. Двері були зачиненими, оскільки тут вже продовжили навчання. Покричавши "ганьба" на адресу дирекції, учні пішли через площу Святого Юра на вулицю Шумлянських, де розміщувалася ІІ реальної школи.

Дирекція школи вже була попереджена про маніфестацію, тому двері так само замкнули на замок. Але юні демонстранти змогли проникнути на подвір'я школи через двір сусіднього будинку. На подвір'ї навчального закладу, в якому тривали заняття, вони почали співати патріотичні гімни, а учні ІІ школи відкрили вікна класів і співали разом із ними. Це підбадьорило "гостей", вони виламали двері і почали з коридорів школи закликати учнів приєднуватися.

Викладачі розгубилися. Один із них навіть пробував вигнати натовп за допомогою палиці, але його побили. Потім учні розбили вікна в школі, а частина маніфестантів навіть спеціально побігла до помешкання побитого викладача і розбила вікна там. Сам викладач спробував втекти, але його наздогнали. Зрештою "гості" почали заходити до класів і виганяти менших учнів на подвір'я. При цьому діяли вже не лише школярі, як на початку, бо до них приєдналися студенти і навіть робітники.

Після "успіху" в ІІ реальній школі, молодь спробувала повернутися до зачиненої IV гімназії, але дорогу їм перегородив відділ поліції. Один із поліціянтів навіть вирвав з рук школяра хоругву з білим орлом, тому ледь не дійшло до бійки. Зрештою, після залагодження ситуації "старшими товаришами", учні продовжили похід, але вже до пам'ятника Міцкевичу. Після співання і промов хотіли повертатися до шкіл, але школи вже були зачинені. Тому програму продовжили на Личаківському цвинтарі, звідки знову (тепер вже зі смолоскипами) промарширували назад до пам'ятника Міцкевичу.

Наступного дня стало відомо, що в І реальній школі ліквідовують три останні класи. Вчитися продовжать лише ті, хто пройде новий відбір. Відраховані з навчання школярі зібралися в Стрийському парку на нараду.

 

Очевидно, польська та українська преса мала абсолютно різні пояснення того, що відбулося. "Діло" писало, що покарання польських учнів занадто м'яке. І нагадувало, що двох учнів-українців, затриманих в день демонстрації з нагоди "облоги Львова Хмельницьким", виключили зі школи без права поновлення. При чому вони ніби то опинилися там випадково. Тоді як маніфестації польської молоді перетворюються на відверті погроми і побиття викладачів, а карою за це призначають повторні екзамени. Польські газети виправдовували "деяке порушення шкільних правил", оскільки часи неспокійні, а молодь щиро вболіває за майбутнє нації.

 

Молодь і вулична політика — "здичавіння" в епоху національного протистояння

За результатами листопадової активності польських націоналістів, в українській народовецькій газеті "Діло" вийшло кілька розлогих матеріалів на тему мілітаризації молодіжного середовища. Ці матеріали варто сприймати так само скептично, як і новини польської преси про "здичавілих гайдамаків", однак вони доволі точно передають настрій того часу.

В них критикують практику перших років ХХ століття, коли до відзначення "вигаданих" ювілеїв масово почали залучати молодь, одягнену в мілітарні однострої. Це призводило до конфліктів з керівництвами шкіл, бійок та сутичок з поліцією. На думку українців, місцева влада ставилася до молодих поляків і українців кардинально по-різному. Школярі-поляки, підбурені націоналістами, дорослішали відтак з почуттям власної безкарності, а школярі-українці — з почуттям образи та ненависті. Тобто складалися ідеальні умови для національного протистояння в майбутньому. Словами  "Діла", якщо питання не вирішується на рівні краю, де домінують поляки, його треба виносити на рівень парламенту. Тобто слід діяти аналогічно  з проблемою українського університету.