Львів початку ХХ століття не був промисловим центром з великою кількістю робітників, однак російська революція відчутно вплинула на життя у ньому. Передусім це проявилося у тому, що місцеві політики та активісти під час кожного загострення ситуації в російській частині Польщі (Королівстві Польському), організовували акції солідарності з тамтешніми робітниками. Завдяки ліберальному австрійському законодавству, поляки Галичини могли набагато вільніше проводити маніфестації, у тому числі на знак підтримки поляків Російської імперії.
Революція в Росії розпочалася з "кривавої неділі" — розстрілу мирної демонстрації в Петербурзі у січні 1905 року. Після цього в містах імперії прокотилася хвиля протестів. У Королівстві Польському, де заворушення відбувалися ще з 1904 року, "кривава неділя" стала каталізатором страйку в якому взяли участь 400 000 робітників. Лише у Варшаві, і лише за січень, під час протестів загинуло близько 100 людей. Ці події справили значний вплив на польських політичних активістів у Львові. Так, у лютому 1905 року вони організували акцію "проти російського варварства в Польщі", тобто проти репресій стосовно тамтешніх демонстрантів. Іншою знаковою подією стало "дарування" конституції царем у жовтні 1905 року, яке не торкнулося Королівства, де діяв надзвичайний стан. У Львові це викликало заворушення націоналістичної молоді та активізацію боротьби соціал-демократів за зміну австрійського виборчого законодавства.
"Кривава неділя" 22 січня 1905 року в Петербурзі. Полотно Войцєха Коссака. Джерело: Sopocki dom aukcyjny
Події 1905 року в Росії фактично формували політичний порядок денний для польських політиків у Львові, а їхній поділ відображав аналогічний поділ в Королівстві. Найактивнішими були два табори: націоналісти (ендеки), які скептично ставилися до протестів, засуджували соціалізм і співпрацю польських політичних сил з єврейськими, та соціал-демократи (PPSD — Польська партія соціал-демократична Галичини і Сілезії), що виступали солідарно з протестувальниками з Королівства.
Коли у Варшаві дійшло до силового, часом кривавого протистояння між протестувальниками-соціалістами та ендеками, у Львові це вилилося у періодичні атаки на редакцію націоналістичного часопису "Słowo Polske". Остання регулярно засуджувала "соціалістичний терор лівих", а ліві відповідали розбитими вікнами в газетних кіосках.
З часом, хоч Львів залишався важливим осередком перш за все "загальнопольського національного відродження", цей неофіційний статус став у пригоді й соціалістичним політикам. Адже в 1905 році можна говорити про Львів як про центр в тому числі і робітничого руху, місце проведення мітингів, нарад і демонстрацій. Травневі та липневі страйки робітників у Львові, хоча і пройшли порівняно безконфліктно, дозволили соціал-демократам постійно нагадувати про себе. А іноді, як у випадку з липневим мітингом 1905 року, взагалі перехопити ініціативу на полі патріотизму.
Після оголошення в жовтні 1905 року конституційного ладу в Росії, на першому плані знову опинилися соціал-демократи, які змогли організувати в листопаді 1905 року багатолюдні мітинги за загальне виборче право в Австро-Угорщині. Лише традиційні заходи, які щороку проводили у пам'ять Листопадовому повстанню, повернули націоналістів до публічного простору. При чому, під впливом подій в Російській імперії, ці заходи теж не обійшлися без конфліктів та протистояння з владою. В листопаді 1905 року відбувся і кривавий розгін демонстрації українців, які протестували проти відзначення річниці оборони Львова від військ Богдана Хмельницького.
Без протистоянь, але теж далеко не ідилічною, була ситуація в українському таборі. Народовці та християни-суспільники і до того скептично ставилися до ідей інтернаціональної солідарності робітників. Вони, як і ендеки, нерідко апелювали до антисемітизму своїх прихильників, називаючи маніфестації лівих "зборами соціалістів та євреїв". Більш того, саме гасло "пролетарі всіх країн, єднайтеся" вони вважали маніпулятивним. За його допомогою польська соціал-демократія, мовляв, маскувала свій шовінізм і перетворила український лівий рух в додаток до польського. А коли польські ліві, на думку народовців, у 1905 році перейшли на виразно націоналістичні позиції, українські ліві політики (члени PPSD) їх підтримали. Тоді як єврейська соціал-демократія зберегла більше "національної гідності", виступаючи окремо.
PPSD фактично була найпомітнішою політичною силою під час подій 1905 року у Львові. Вона була спадкоємицею давнішої Соціал-демократичної партії Галичини. Її ще в 1897 році перейменували на "польську", однак вона й надалі претендувала на те, щоб представляти робітників краю усіх національностей. Одними з головних її спікерів були українці Семен Вітик і Микола Ганкевич, які виступали українською та польською мовами, а також Герман Діаманд, який представляв робітників-євреїв.
Хоча українці після "перейменування" галицької партії заснували свою соціал-демократичну партію (УСДП), проте її лідери Вітик і Ганкевич залишались в чільних рядах PPSD і проводили спільні акції. Натомість частина єврейських соціал-демократів оголосила на 1 травня 1905 року утворення Єврейської соціал-демократичної партії (ŻPSD). Вона не конфронтувала з PPSD, але проводила окремі акції, переважно в "своїх" дільницях міста, і в основному для тих, хто не підтримував політику асиміляції євреїв. Акції єврейських активістів у 1905 році мали свою специфіку і були присвячені не лише солідарності з робітниками в Королівстві Польському, а й національній трагедії — погромам 1905 року в цілій Російській імперії.
Тож в підсумку у багатьох випадках ліві виступали у Львові двома групами — "християнська" (польсько-українська) та "юдейська" соціал-демократії. Однак вони часто заявляли про координацію своїх зусиль в захисті прав робітників.
*
Польські патріотичні політики, які контролювали Міську раду (їх ще можна назвати групою Стрільниці) опинилися в дуже делікатній ситуації. Рада завжди реагувала на утиски поляків в Королівстві Польському чи на німецьких територіях. Але робітничі заворушення робили головними дійовими особами соціалістів. Більш того, щоб їх переграти, доводилося наражатися на несприйняття з боку центральної влади. Наприклад, у ратуші, з подачі соціал-демократа Юзефа Гудеца (Józef Hudec) і під схвальні вигуки присутніх, ухвалили декларацію солідарності з поляками, які боролися з царатом. Позиція президента міста Міхала Міхальського (Michał Michalski) у цьому питанні викликала незадоволення галицького намісника Анджея Потоцького (Andrzej Potocki).
Ситуація була непростою, адже Австро-Угорщина офіційно вважала Росію дружньою країною, а саму ідею робітничих виступів, м'яко кажучи, не сприймала. Тому збори соціал-демократів 30 січня заборонили з формулюванням "з огляду на позицію дружньої держави".
*
Можна сказати, що події 1905 року були одним з головних спалахів активності лівих сил у просторі міста. Ймовірно, цього вдалось досягти за рахунок того, що вдалось поєднати соціальну повістку (боротьбу за права робітників) та національну чи класову солідарність (з польськими робітниками-страйкарями чи єврейськими жертвами погромів у Росії). Однак чого було в мотивації учасників акцій більше — робітничного чи національного — важко сказати.
Події 1905 року характеризувалися ще однією тенденцією. Час від часу організатори втрачали контроль над ситуацією і доходило до силового протистояння. Це були сутички між страйкуючими робітниками та штрейкбрехерами, застосування сили поліцією під час розгону демонстрантів, погроми газетних кіосків та редакцій. У всіх випадках політики намагалися одночасно і виправдати дії своїх прихильників, і відмежуватися від них.
