img

Патріотичні маніфестації на початку Першої світової війни

facebook icon twitter icon email icon telegram icon link icon whatsapp icon

Масові заходи на вулицях Львова у перші тижні війни можна вважати продовженням довоєнної історії, але з поправкою на нові обставини. Ті ж самі урочисті походи, мітинги, промови, які, щоправда, проводилися суто для демонстрації лояльності, імперського патріотизму та підтримки армії. Всі інші заходи були або відмінені, або перенесені на невизначений термін.

Тим не менше, націоналізм знаходив спосіб проявити себе навіть в таких умовах, адже війна давала надію на відродження Польщі та України на руїнах Російської імперії.

* * *

У перший день війни 28 липня 1914 року, коли у Відні вже проводили патріотичні маніфестації, а в Кракові помпезно відправляли на війну дислокований у місті контингент, у Львові було на диво спокійно. Урядова "Gazeta Lwowska" пояснювала це тим, що львів'яни з оптимізмом дивилися в майбутнє, не піддавалися на провокації, як це було у 1912 році під час Балканської війни, і взагалі жити стало краще. Ніхто вже не нервувався, оскільки всі зрозуміли, що війна таки буде. Подібні заспокійливі матеріали друкувалися пізніше і в інших газетах. Так, у демократичному часописі "Kurjer Lwowski" писали, що життя в місті йде звичним способом, що демонстрації показують зрілість та виваженість суспільства і що варто не впадати в "політичну гарячку", яка забирає сили та енергію.

Саме цим "спокоєм" та "поміркованістю" пояснювали у пресі, в тому числі, і відміну традиційних для Львова польських патріотичних маніфестацій. Наприклад, вшанування страчених австрійцями повстанців Вішньовського та Капусцінського обмежилося жалобною месою, а похід на Гору страт відтермінували "до більш підходящих часів".

Меморіал Вішньовському і Капусцінському на поштівці початку ХХ століття

Другого дня війни, 29 липня 1914 року, у середу, на засіданні Ради міста почали збирати пожертви для родин "польських вояків".

Того ж дня у Винниках українці та поляки спільно провели мітинг: було два оркестри, дві "громадянські варти" з членів парамілітарних організацій, спільне виконання національного гімну і навіть подяка від комісара поліції за присутність і порядок.

Але головним заходом 29 липня стала кількатисячна маніфестація в центрі Львова. О 19:00 увечері люди почали збиратися на площі Святого Духа. Кільканадцять тисяч осіб (за даними урядової газети) пройшли з оркестром до пам'ятника Міцкевичу і палацу намісника. Тут співали імперський гімн, "Марш Радецького", народні пісні, "Пісню легіонів". Намісник Вітольд Коритовський вийшов на балкон і привітав маніфестантів. Далі вулицею Чарнецького (сучасна Винниченка) люди вирушили до військової комендатури. Тут теж співали гімн, і на балкон теж вийшли комендант та офіцери, які вітали демонстрантів. При чому особливу увагу в пресі звернули на те, що чиновники і офіцери зверталися до натовпу польською мовою. Потім програма повторилася біля військового касина на вулиці Фредра. Всюди хвалили цісаря і ганьбили Сербію. А дорогою вітали військових і навіть носили на руках офіцерів. Останньою точкою маніфестантів був Сейм, де знову заспівали народних пісень і розійшлися біля 22:00 увечері. Але ще до пізньої ночі в кав'ярнях і ресторанах оркестри грали гімн, народ співав і погрожував Сербії.

Як бачимо, через початок війни змінилися не тільки мета і риторика учасників львівських демонстрацій, але й географія. Учасники мітингу відвідали не лише традиційні намісництво чи пам'ятник Міцкевичу, але й військову комендатуру та військове касино.

30 липня, у четвер, члени українського "Сокола" вирушили зі своєї зали на Городоцькій, 45 (на місці сучасного №85) зі штандартами, австрійським та українським прапорами, ліхтарями, оркестром, а також транспарантами "Хай живе цісар", "Хай живе Австрія", "Хай живе армія". Вони пройшли головними вулицями до намісництва, тоді до комендатури та до військового касина. До учасників промовляли Кость Левицький та Олександр Колесса. Тоді демонстранти вирушили ще й до консульства Німеччини, щоб висловити свою солідарність союзникам (чого поляки б точно не робили, зважаючи на історію консульства у Львові), де заспівали "Боже, поможи" та "Ще не вмерла Україна". В процесі до українських "соколів", як це зазвичай бувало під час заходів на підтримку австрійської зброї, приєднувалися перехожі.

На п'ятницю 31 липня президент міста Львова Юзеф Нойман скликав "надзвичайне маніфестаційне засідання" Ради міста у великій залі ратуші. Президент, який, як і багато депутатів, перервав літню відпустку, багато говорив про "нав'язану доброму цісарю війну". А оскільки цісар "дав можливість національного розвитку в автономії", то заслуговує на вдячність та підтримку міщан. Після цього засідання, яке по суті було мітингом в залі ратуші, радці вирушили до намісника. Вітольд Коритовський їх прийняв, а вони через нього засвідчили свою вірність імперії. Такі ритуали по суті повторювали прийоми Францом Йосифом представників краю під час візитів до Львова. Як і привітання маніфестантів з балкону. Тобто відбувалося щось на зразок засвідчення лояльності цісарю за відсутності цісаря через його офіційного представника — намісника.

Увечері того ж дня оркестри полків, дислокованих у Львові, та оркестр військових ветеранів маршували вулицями середмістя. Музика та ліхтарі зібрали чималий натовп, який знову вирушив до намісництва, знову співали імперський гімн та інші пісні, наприклад "Ти, моя Австріє", а намісник знову вітав їх з балкону від імені імператора. Схожі маніфестації одночасно відбувалися перед комендатурою та кадетською школою.

 

У суботу і неділю 1-2 серпня відбувалося приблизно те саме. Маршували оркестри військових частин і ветеранів, їх супроводжували люди з ліхтарями, на вікнах висіли плакати із зображенням цісаря та транспаранти "Хай живе армія", "Геть Сербію", "Геть царевбивць". Пункти призначення мітингарів теж не змінилися — гімн співали біля намісництва, комендатури, військового касина. Намісник і офіцери, відповідно, дякували з балконів.

У суботу 1 серпня учні останнього курсу кадетської школи склали присягу в костелі Марії Магдалини. У неділю 2 серпня затримали якогось підозрілого індивіда, що дивно поводив себе біля міського водозбірника — відповідно, містом поповзли чутки, що воду могли отруїти. Що, знову ж таки, мусила спростовувати міська влада.

Вночі 4 серпня взагалі можна було спостерігати "ідеальну" картину, якщо це, звісно, не вигадка журналістів. Коли один з підрозділів піхоти йшов вулицею Пекарською, люди почали відкривати вікна, плескати в долоні та посипати солдат пелюстками квітів.

5 серпня — на 50-ту річницю "страти п'ятьох" у Варшаві (коли росіяни повісили учасників Січневого повстання) —  відбулося жалобне богослужіння в Латинській катедрі, яке провів відомий своїм патріотизмом єпископ Владислав Бандурський. Зважаючи на "круглу дату" і важливість Січневого повстання для львів'ян початку ХХ століття, таке відзначення було більш ніж скромним.

 

У суботу ввечері, 8 серпня, відбулася чергова маніфестація на підтримку війни. Цього разу її організували польські парамілітарні організації. Члени "Сокола" та звичайна публіка зібралася біля пам'ятника Міцкевичу, заспівали "Пісню легіонів" та "Варшав'янку" (що теж може свідчити про поворот до польського патріотизму від чисто австрійської лояльності). Потім привітали оплесками угорських офіцерів, які зупинилися в готелі "Французький". Ті навзаєм заспівали зі своїх вікон "Пісню легіонів" угорською мовою. Наприкінці відбувся традиційний уже похід вулицями до намісництва і комендатури.

Але це лише "офіційна" частина, описана в урядовій газеті. "Насправді", з  точки зору польських патріотів, маніфестація була присвячена "перемозі польських стрільців" біля містечка Мєхув коло Кракова. Адже напередодні частини австрійської армії, укомплектовані поляками, зайняли цей населений пункт, витіснивши російську армію. Це описували як "першу перемогу польської зброї на шляху до незалежності", ще й на території Королівства Польського. Відповідно, "зібралося стільки людей, скільки не було в історії львівських національних маніфестацій". Промовці говорили про "нову карту Європи", про "звільнення вітчизни польською кров'ю і польським залізом" і "вільну Польщу" (Тадеуш Дверницький), про першу пролиту польську кров, помсту за минулі страждання, готовність до боротьби і про те, що 20-мільйонна польська нація може сформувати 1-мільйонну армію (Міхал Сокольницький), а також про "боротьбу народів і націй" проти царських кайданів" (Юзеф Гудец).

Радість від успіхів польських військових частин продовжилася у четвер 13 серпня, і знову біля пам'ятника Адаму Міцкевичу. Професор Броніслав Павлевський говорив, що "польські стрільці" займають території Королівства Польського, де формують "польські організації і польське урядування". Учасники передали поздоровлення створеному у Варшаві Національному уряду, а  тоді вирушили до комендатури (оминувши намісництво), де виголошували гасла на честь "австрійської і польської армії".

 

Важливо пам'ятати, що всі ці маніфестації проходили на фоні не лише урочистих та патріотичних засідань різних товариств, але й на тлі масових арештів русофілів, курсів першої медичної допомоги, пошуку робітників замість тих, кого забрали на фронт, "виявлення" російських шпигунів та агітації серед школярів до збору врожаю.

Попри патріотичну екзальтацію, ситуація була далекою від "перемоги". Наприклад, на вулиці Сикстуській старанням Товариства жінок "Червоного хреста" організували дешевий овочевий базар. Прибуток від його діяльності мав піти на благодійність та "національну справу". А крім того, через дешевизну продукції, "соціальний базар" мав би стримати ріст цін на продукти.

Багато газетних повідомлень перших тижнів війни описували те, з яким ентузіазмом відправляли на фронт солдатів, або як містяни з цікавістю розглядали полонених ворогів, що проходили вулицями міст.

У суботу, 15 серпня, в костелі кармелітів провели урочисту месу за перемогу австрійської армії (за версією урядової газети), або богослужіння для "польських військових" (з точки зору патріотичної преси). Було багато людей в костелі і навколо, багато членів "Сокола" в одностроях, проповідь містила заклики допомагати армії і записуватись добровольцем. Після служби заспівали польські патріотичні гімни "Z dymem pożarów", "Boże Ojcze", "Boże coś Polskę" та "Пісню легіонів", зібрали пожертви і вирушили в похід середмістям. Очолювали похід члени польського товариства "Сокіл" в одностроях.

Характерно, що жалобне богослужіння за загиблими солдатами, яке провели у вівторок, 18 серпня, в костелі бернардинців, зібрало значно менше народу і привернуло менше уваги преси.

Хоча причиною може бути день народження цісаря, який, як завжди, святкували на державному рівні 18 серпня.

Напередодні ввечері вулицями міста пройшовся оркестр залізничників. Кільканадцять тисяч людей з ліхтарями і смолоскипами знову вирушили до намісництва та комендатури зі звичною програмою, а тоді до пам'ятника Міцкевичу. Тут, крім гімну, заспівали "Пісню легіонів", виголосили традиційні гасла за цісаря, Австрію та армію і близько 10 вечора розійшлися.

На деяких вікнах в середмісті ще звечора була святкова ілюмінація, але масово прикрашені будинки були 18 серпня. На всіх урядових і багатьох приватних будинках були прапори монархії, краю та національні (переважно польські), у вітринах магазинів — портрети і бюсти цісаря. На будинку Міського театру — ініціали цісаря, викладені електричними лампочками. На VII гімназії (сучасна вулиця Ковжуна, 8), переобладнаній на казарму — великий транспарант.

О 9:00 вранці розпочалися урочисті богослужіння в усіх храмах міста. Більшість представників влади традиційно була в Латинській катедрі, менше — в соборі Святого Юра, дрібніші чиновники рівномірно "делеговані" в інші церкви і синагоги. У Бернардинському монастирі вже звично зібралися представники польських парамілітарних організацій. Після відправ намісник Вітольд Коритовський приймав відвідувачів — тих самих людей, які були на богослужіннях, включно з митрополитами Юзефом Більчевським та Андреєм Шептицьким. Тим часом біля пам'ятника Адаму Міцкевичу провели парад "соколів, скаутів та стрільців", на якому виголошували гасла не лише за здоров'я імператора і перемогу австрійської зброї, а й за "відновлення Польщі". 

 

Така польська активність зрештою призвела до того, що українські політики поскаржилися намісникові на Раду міста. Причиною було те, що Рада виділила гроші на "польські легіони", применшуючи тим самим вклад українців в захист австрійських інтересів на полі бою. Скаржилися також і на ідею сформувати місцеву міліцію, побоюючись, що вона так само виявиться польською.

Надалі маніфестацій стало менше. Офіційно — у зв'язку із жалобою через смерть папи римського, але об'єктивно —  під впливом новин з фронту і погіршення матеріального становища. Якщо вірити урядовій пресі, то однією з "розваг" львів'ян того часу стало споглядання полонених росіян, проводи звитяжних австрійських військ на фронт, прийом поранених і виловлювання шпигунів. При чому все це робилося вечорами, масово, а вдень усі сумлінно працювали на оборону. Наприклад, багато цікавих зібралося на вулиці Казимирівській 25 серпня — в день страти трьох селян, звинувачених у зраді.

Чутки про невдачі австрійської армії інтенсивно спростовували аж до 3 вересня, коли в місто увійшли росіяни.

* * *

Отже, масові заходи перших тижнів війни можна вважати продовженням попереднього, мирного, політичного процесу. Хоча дозволено було виступати виключно за перемогу австрійської зброї, під час маніфестацій нерідко проскакували заклики відродити Польщу чи Україну, а також порвати робітничі кайдани (знову ж таки — в Росії). Конфронтація поляків і українців нікуди не зникла, і навіть її стандартний перебіг ("кривда поляків — скарги українців") по суті не змінився.

Натомість війна привнесла в громадський простір "нові" локації, такі як військове касино, комендатура, кадетська школа.