img

Масові заходи під час російської окупації Львова (1914-1915)

facebook icon twitter icon email icon telegram icon link icon whatsapp icon

Від 3 вересня 1914 до 22 червня 1915 року Львів перебував під російською окупацією. Вже у перший день на урядових будівлях вивісили російські прапори. Так само оперативно замінили таблички в урядових закладах — їх зробили російською та польською мовами. Годинники перевели на петербурзький час, а далі русифікацію простору продовжили через заміну вивісок магазинів та перехід на російську мову освіти і діловодства. Щоправда, темпи русифікації після першого "наскоку" помітно знизилися — аж наприкінці лютого 1915 року поверх вказівників з назвами вулиць польською мовою почали прикріпляти таблички російською.

Передання символічних ключів Львова. Тадеуш Рутовський, віцепрезидент міста та представники Російської армії на Личаківській рогатці у Львові

 

Специфічною рисою російської окупації було ставлення росіян до краю, до його населення і до своєї ролі в цій війні. Якщо австрійці принаймні не вважали Галичину німецькою землею, то росіяни — навпаки, трактували свою окупацію як визволення "споконвічних земель Русі", заселених зайдами-поляками та "неправильними росіянами", яких ще слід було виправити через освіту, мову преси та діловодства, а  також депортації.

Стосовно ж можливості публічних демонстрацій, то Львів, в певному сенсі, ніби повернувся до стану, в якому перебував після Весни народів 1848 року та встановлення нео-абсолютизму в 1850-х роках. Публічно демонструвати було дозволено хіба що свою релігійність і лояльність монарху, цього разу — російському. З монархом все було ясно (у "польському місті" на масову лояльність росіяни не розраховували), а от в плані церковних урочистостей, коли релігія могла багато сказати про національність, римо-католицькі заходи автоматично вважалися польськими. Очевидно, тут слід зважати на те, що суспільство у 1914 році було "політично зрілішим", аніж 60 років до того, маючи досвід автономії в складі Австро-Угорщини. Але такі можливості були лише в римо-католиків — ієрархи Греко-католицької церкви були репресовані, а ставлення до Унії з боку нової влади — різко негативним. Юдеї, після погрому 27 вересня 1914 року, теж намагалися не привертати зайвої уваги окупантів.

Коли національні маніфестації фактично звелися до церковних обрядів, знову важливим став календар. В цьому плані поляки з українцями у Львові неначе помінялися місцями — тепер уже юліанське літочислення було офіційним, а григоріанське — суто конфесійним. І тепер уже поляки змушені були зберігати свою ідентичність лише "в конфесії", оскільки інші варіанти були закритими.

* * *

Першим масовим заходом після початку російської окупації стало урочисте богослужіння 14 вересня в Латинській катедрі з нагоду вибору нового папи римського. На відміну від звичної для таких випадків "широкої репрезентації" з чиновників, військових, політиків та громадських діячів, цього разу катедру відвідали лише "духовенство і громадськість", хоча відправляв сам митрополит Юзеф Більчевський (Józef Bilczewski), а співав міський хор.

Росіяни теж "з'являлися" в публічному просторі Львова через релігійні обряди, переважно похорони. 16 вересня, у середу, урочисто ексгумували тіло генерала Сєрґєя Ванновського, який був поранений, потрапив у полон і помер у львівському шпиталі 10 вересня. О 9 ранку тіло викопали на Янівському цвинтарі, поклали в карету і повезли на вокзал. За каретою йшла вдова і вище військове командування, почесна варта складалася з піхоти та козаків. На вокзалі православні священики відспівали покійного генерала і відправили поїздом до Санкт-Петербурга.

В подальшому преса відзначила ще два цікавих похорони. 19 лютого 1915 року на Пекарській відспівували російського полковника, після чого труну знову відправили на вокзал в супроводі оркестру, офіцерів, піхотинців, а також донських та сибірських козаків. В квітні ховали збитого льотчика — церемонію прощання провели в будинку Політехніки, який перетворили на шпиталь, а труну з тілом везли автомобілем (що, власне кажучи, і було цікавинкою) на щойно закладений православний цвинтар (тепер Пагорб Слави).

19 грудня, в день іменин царя (за юліанським календарем), власникам будинків наказали прикрасити фасади і балкони. Переважно це декорування полягало у вивішуванні невеликого російського триколору. Росіяни провели військовий парад на вулиці Підвальній та урочисті богослужіння в православних церквах. Аналогічно на Різдво та Великдень за "старим стилем" російська адміністрація організувала святкування переважно для "своїх" —  солдат та чиновників. 

І поки росіяни вивозили тіла своїх високопоставлених офіцерів до Росії, польська преса жалкувала через малу кількість людей на Личаківському цвинтарі під час поминальних днів. 1 листопада 1914 року, після "задушного" богослужіння в Латинській катедрі, зібралося "дуже мало учасників походу на цвинтар". Крім того, у цей рік могили "видатних громадян і діячів" залишилися без звичних вінків та лампадок. Зрештою, і самі похорони польських громадських активістів та політиків перестали бути багатолюдними маніфестаціями, тепер в них брали участь переважно родичі і колеги покійних.

Українці не стали винятком в цій серії "похоронних репрезентацій" —  у січні 1915 року, коли ховали політика Михайла Павлика, відбувся і український масовий захід. Зважаючи на те, що до українофілів окупаційна російська адміністрація ставилася дуже вороже, сам факт масового похорону вже можна вважати політичною подією. 

Михайло Павлик

Першим за часів російської окупації масовим заходом, який віддалено нагадував колишні помпезні святкування, було "купецьке свято" 8 грудня. За австрійської автономії, коли була можливість святкувати річниці Листопадового повстання і вшановувати Адама Міцкевича увесь листопад, це "корпоративне свято" на початку грудня з відсилкою до історії Речі Посполитої, було не надто популярним. "Купецьке свято" тоді було однією із багатьох дат, коли можна було згадати історію незалежності, зокрема історію цехів у Львові до "розділу Польщі", але початок грудня явно не сприяв його популяризації. Однак в нових умовах саме купецькі традиції, які не загрожували державній владі, і марійське свято, на яке припадав ювілей "львівських купців", зробили можливим святкування "польської історії". На урочисте богослужіння, яке провів митрополит Юзеф Більчевський, зібралися цехи, товариства, духовенство, магазини не працювали, а скульптуру Богородиці на площі Марійській прикрасили додатковою електричною ілюмінацією.

Аналогічно трактували навіть іменини Юзефа Більчевського та вірменського архиєпископа Юзефа Теодоровича у березні 1915 року. До Катедри прийшли окремо члени магістрату — ті, що залишилися у Львові у вересні. І навіть вдалося провести на площі Катедральній щось на зразок мітингу, на якому Тадеуш Рутовський, який виконував обов'язки президента міста Львова, сказав імениннику Юзефу Більчевському "стоїмо при тобі, і твоїх вказівок хочемо слухати". Фактично, це було майже дослівне повторення формули "при тобі стоїмо і стояти хочемо", якою польська аристократія вітала Франца Йосифа під час його візитів до Львова. Це була перша поява Ради міста в такому статусі на такому заході — до цього часу президент міста і загалом магістрат зосереджувалися виключно на господарських питаннях. На відміну від періоду автономії, коли Рада міста завжди прагнула займатися "великою політикою" в масштабах нації.

В такому ж поважному складі вітали і архієпископа Теодоровича у Вірменській катедрі. А до цих привітань окремо долучилися "польські фінансові інституції", які таким чином демонстрували "національну солідарність".

Отже, станом на весну 1915 року польський політикум Львова знайшов модель співіснування з російською владою, при якій публічне життя хоч і перемістилося в сферу "релігії", однак мало явні ознаки національного.

Важливо пам'ятати, що все це відбувалося на тлі арештів та депортацій "неблагонадійних елементів", в тому числі ієрархів Греко-католицької церкви, як от митрополита Андрея Шептицького. Повідомлення преси про полонених, заборону продажу алкоголю, загрозу холери стали абсолютно беземоційними, а більшість новин складали повідомлення про пограбування, крадіжки та дефіцит продуктів. Навіть звістки про напади бездомних собак, які траплялися часто і регулярно, описувалися, як щось звичне і зрозуміле. Про колишні часи могли нагадати хіба що новини про незаконну вирубку парків (на дрова) або згадка про конституцію 3 травня (але не про повстання чи приклади боротьби з Росією). У травні до цього депресивного переліку додалися статті про біженців з Карпат, які тікали або до Львова, або через Львів далі на схід від лінії фронту.

 

22 березня з нагоди захоплення росіянами Перемишля за наказом генерал-губернатора містом почали ходити процесії з прапорами, портретами царя і головнокомандувача, грали військові оркестри. 

22 квітня 1915 року Львів відвідав цар Микола ІІ. Зранку він поїздом приїхав у Броди, де отримав звіт про воєнні дії та поснідав. О 13:00 годині, в супроводі начальника Генерального штабу Ніколая Янушкєвича, виїхав автомобілем в напрямку Львова, зупиняючись по дорозі біля братських могил російських солдатів.

О 17:00 вечора прибув до Львова, тут його зустрів генерал-губернатор граф Георгій Бобрінський. На вулицях, як прийнято в таких випадках, його з криками "ура" зустрів натовп цікавих, а також оркестр та російські солдати. Першим пунктом відвідин була гарнізонна церква на Клепарові, де волинський архієпископ Євлогій відправив богослужіння, другим — військовий шпиталь в приміщенні Академічної гімназії, де велика княгиня Ольга Олександрівна числилася сестрою милосердя.

О 20:00 вечора цар з почтом (всього в кортежі було 16 автомобілів) приїхав до будинку намісництва, де його вже чекав натовп, "зустрічаючи криками ентузіазму". Промова Миколи ІІ з балкону була лаконічною: "Дякую за сердечне вітання. Нехай буде єдина, сильна, нероздільна Русь. Ура!". Після цього в будинку провели обід, на який були запрошені представники цивільної і військової влади. Наступного дня цар виїхав до Перемишля, а на зворотному шляху знову ночував у Львові, відвідавши перед цим Високий Замок. Після візиту в пресі час від часу з'являлася інформація про грошову пожертву від царя на користь міста, яку освоювали через благодійні ініціативи.

У травні 1915 року в Латинській катедрі урочисто відзначали "шлюби короля Яна Казимира" (присвячення Польщі Богородиці), а в усіх костелах міста проводили традиційні "маювки". Їх проводили щоденно, про них писали в газетах, а якщо врахувати, що офіційно тривав квітень (за юліанським календарем), то травневі польські релігійні ритуали ставали ще більш польськими.

Урочисто в Катедрі відзначали і річницю конституції 3 травня, коли богослужіння закінчили "благальною піснею за краще майбутнє Польщі".

Так протягом цілого травня, з концертами церковної музики і прикрашенням будинків до Зелених свят, львівські поляки готувалися до відзначення свята Божого Тіла (коли традиційно обирали куркового короля, члени Стрілецького товариства маршували містом, а до урочистостей були залучені мало не всі представники Ради міста).

У 1915 році все було набагато скромніше, але, тим не менше, описувалося як маніфестація "всього католицького Львова". Члени Ради міста зайняли почесні місця в Латинській катедрі, площу Ринок заповнили процесії зі всіх костелів Львова, а в середмісті збудували чотири вівтарі (один — навпроти костелу єзуїтів, два — навпроти будинків на Ринку і один перед брамою ратуші). З 9 до 10 ранку тривала меса, потім відбувся похід від вівтаря до вівтаря. За духовенством йшли члени "стрілецького братства" зі штандартом — незвичне явище для окупованого Львова, представники Університету, Політехніки, члени Ради міста і громадськість. Була задіяна навіть "громадянська варта" з членів пожежної дружини.

Наступної неділі, 24 травня за старим стилем, відбулося ще одне святкування Божого Тіла під керівництвом Юзефа Більчевського, цього разу в костелі бернардинців. Процесія пройшла від площі Бернардинської, вулицею Панською, Камінною, Баторія, площами Галицькою та знову Бернардинською. Напередодні мешканців будинків по маршруту закликали виставляти у вікнах ікони і свічки, а балкони прикрашати килимами та квітами.

Згодом, коли почався червень, патріотична польська громадськість зосередилася на католицьких богослужіннях до Серця Ісусового, не зраджуючи своїй тактиці підкреслювати релігійні та календарні відмінності. Зрештою, російські війська покинули місто і невідомо, чи ця тактика принесла б якісь результати у віддаленій перспективі.

* * *

Таким чином, після репресій з боку окупаційної влади, єдиним легальним способом маніфестації у Львові (якщо не брати до уваги зустріч російського царя і похорони російських офіцерів) стали римо-католицькі релігійні урочистості. Вони дозволяли полякам підкреслити свою ідентичність через конфесію, ще й відзначалися за григоріанським календарем, тоді як росіяни офіційним зробили юліанський. Фактично, поляки діяли так, як до цього робили українці греко-католики.

В цих умовах поляки Львова змогли надати церковним заходам максимум національного змісту. І якщо спочатку проводили їх дуже обережно, обмежуючись урочистими богослужіннями, то вже за пів року окупації дійшли до процесій в центрі міста. Щоправда — без жодних політичних гасел, промов чи прокламацій. Не виключено, що така свобода була обумовлена важливістю польського питання в цій війні, бойовими діями на території Королівства Польського і антинімецькістю польського руху. Фактом залишається те, що польські політики змогли скористатися навіть такими куцими можливостями для власної репрезентації.