img

Імперська пропаганда та національні протиріччя (1916)

facebook icon twitter icon email icon telegram icon link icon whatsapp icon

Чим довше тривала війна, тим стійкішим ставало переконання, що повернення до довоєнної ситуації вже не буде. І українці, і поляки через пресу просували різноманітні варіанти майбутнього устрою: малювали карти, "проводили" кордони, підбирали "історичні" аргументи та рахували відсотки населення на окремих "землях". Як влучно було зазначено в газеті "Діло" у серпні 1916 року, війна йшла не за землю, міста і села, а за "вигляд національного життя українського, польського і російського народів".

Виявилось, що найвагомішим аргументом в політичних дебатах стає сила, тому риторика поляків (підкріплена наявністю Легіонів) та риторика українців (підкріплена діями Січових стрільців) ставала щоразу різкішою та безкомпроміснішою.

 

 

Очевидно, такий стан справ зовсім не влаштовував австрійську владу, для якої Галичина все ще залишалася провінцією імперії, а не частиною майбутньої Польщі чи України. Відень намагався обмежити національну активність, наскільки це було можливо в умовах, коли монархія залежала від прихильності "своїх народів". І одночасно просував власний ідеологічний порядок денний, залишаючи за собою роль головного арбітра.

Варто відзначити, що роль Львова як символа і як столиці краю дуже змаліла: намісник переважно перебував поза межами міста, осередок польського життя Галичини перемістився до Кракова, всі розуміли, що доля майбутнього Польщі вирішується на теренах Королівства. А крім того, важливішими стали патріотичні заходи, що проводилися для військових на фронтах.

Все це відбувалося на фоні стрімкого погіршення ситуації з харчами та елементарними побутовими негараздами. Дефіцит хліба і тютюну, епідемії віспи та холери, реквізиція металу і брак дров для опалення — це звичні повідомлення в тогочасній пресі. Закономірно, що заможніші львів'яни не поспішали повертатися до міста, тоді як першими приїхали найбідніші — отримати обіцяну допомогу.

* * *

Оголошення львівського старости Ґрабовського про перенесення перекупок з площі Ринок на площу Стрілецьку

Ілюстрацією економічного життя Львова в 1916 році може слугувати серпневий "страйк перекупок". Коли 1 серпня 1916 року магістрат вирішив перенести діяльність "перекупок" із площі Ринок на площу Стрілецьку, залишивши на Ринку лише продавців із сіл, частина "перекупок" вирішила протестувати. 2 серпня, оскільки торгівля на площі Стрілецькій ішла мляво, "перекупки" з адвокатом навідались до міського старости Казімєжа Ґрабовського, однак дозволу повернутися на Ринок не отримали. Тим часом овочі продавали військові та жінки зі сіл, а "перекупкам" взагалі пригрозили ліквідувати місця для торгівлі. Через тиждень магістрат переміг і на Стрілецькій площі запрацювали близько 150 яток.

Іншим способом боротьби з високими цінами було полювання на спекулянтів. Арештом на кілька діб карали як тих, хто продавав за завищеною ціною (тобто за ціною, більшою, аніж встановив магістрат), так і тих, хто купував.

В результаті селяни почали продавати свої продукти гуртовим покупцям перед міськими рогатками, черги до продуктових крамниць містяни займали ще зночі, а поліція регулярно проводила рейди з конфіскацією в "спекулянтів" борошна, кави, цукру та інших продуктів.

 

Ось на цьому фоні і відбувалися спроби українців та поляків заманіфестувати свою присутність, а також нові амбіції в громадському просторі Львова. Поруч зі старим, звичним ще з часів автономії "національним календарем", з'являлися нові дати і приводи, пов'язані з війною. Разом із тим, тиск центральної влади змушував національних політиків звертатися до старої схеми використання релігійних свят для патріотичних маніфестацій. В храмах згадували полеглих воїнів "національного війська"; на свято Андрія фонд імені митрополита Шептицького збирав кошти для сиріт і вдів українських січових стрільців; на Великдень, Зелені Свята чи свято Божого Тіла молилися за перемогу "нашої зброї", за "майбутню державу" тощо.

Тим часом австрійська адміністрація прагнула зробити актуальним свій, імперський порядок денний. На честь успіхів на фронті, навіть якщо це були успіхи німецької армії, у Львові прикрашали будинки державними і національними прапорами.

З нагоди закінчення навчального року на початку червня в школах Львова запровадили нову традицію — згадування та посмертне відзначення випускників, полеглих на війні. Тут так само уникали згадок про національність чи конфесію солдатів, наголос робили на тому, що це були солдати австрійської армії.

Візити почесних гостей

Візити високих гостей, які до війни організовували місцеві політики, теж стали прерогативою військових. 1 березня 1916 року, по дорозі з фронту, до Львова прибула турецька делегація. Гості зупинилися в готелі "Жорж", обідали з австрійськими та німецькими офіцерами, з ними ж оглянули місто, побували в палаці Лозинського (тепер — Львівська національна галерея мистецтв), в "парку аеропланів", на Високому Замку, в Міському театрі. До війни уявити собі ситуацію, коли б місто презентували не львів'яни, було неможливо.

12 квітня у Львові перебував ерцгерцог Франц Сальватор — інспектував діяльність Червоного хреста, систему евакуації поранених залізницею, відвідав школу для інвалідів на вулиці Курковій (сучасна Лисенка). Знову ж таки, не було жодного натяку на загравання із національними амбіціями місцевої еліти.

Аналогічно відбувся і візит короля Баварії Людвіґа ІІІ 4 листопада 1916 року — в компанії німецьких та австрійських офіцерів гість відвідав німецького консула, побував на Високому Замку, у німецькому шпиталі (у приміщенні намісництва) та на обіді в головній комендатурі (у приміщенні Сейму). Будинки Львова з цієї нагоди були прикрашені прапорами Австро-Угорщини, Баварії та Пруссії, а також краю. Зате наступного дня, 5 листопада, коли стало відомо про проголошення австрійським та німецьким командуванням на окупованих землях Російської імперії "вільної Польщі", король відвідав месу в костелі єзуїтів, парк Кілінського, повиставкову площу і оглянув Рацлавицьку панораму. Перед від'їздом з вокзалу король привітав "відновлену Польщу" з незалежністю.

 

Король Баварії Людвік ІІІ у Львові. Згідно з підписом в газеті під німецьким консульством. На фото зображена вілла на тодішній вулиці Францисканській, 5.

Відкриття статуї Залізного лицаря

Важливою патріотичною подією, організованою центральною владою, стало відкриття 2 квітня 1916 року статуї Залізного лицаря. За зразком Відня та офіційно за ініціативою цісаря Франца Йосифа встановили дерев'яну скульптуру, яка, через забивання цвяхів, мала стати залізною. Кожен цвях мав забиватися після благодійної пожертви на армію, солдатських вдів, сиріт чи військових інвалідів.

Оскільки ініціатива йшла від цісаря, головною дійовою особою відкриття скульптури мав бути намісник. Однак він захворів, тому відкривав Залізного лицаря військовий комендант міста Львова генерал-майор Франц Рімль (Franz Riml) від імені Франца Йосифа.

Напередодні, в суботу, 1 квітня, коли скульптура, закрита білою тканиною, і павільйон для неї вже були змонтовані на Гетьманських валах, в Міському театрі організували спеціальну програму. Саме відкриття відбулося в неділю, 2 квітня. На той час будинки були прикрашені, ілюмінація приготована, а над містом кружляли аероплани. В день відкриття натовпи заповнили вулиці Гетьманську, площу Святого Духа, вулиці Карла Людвіга й Гетьманські вали. Люди були на балконах, дивилися з вікон і навіть розмістилися на дахах кам'яниць. Військові організували коридор, через який запрошені особи підходили поближче до статуї, прикрашеної зеленими галузками та прапорами. Для генерал-майора Рімля, який представляв монарха, організували окремий "шпацер". Його зустрічали члени комітету, що займався встановленням скульптури, зокрема староста Казимир Ґрабовський, ректор Університету Казимир Твардовський (Kazimierz Twardowski), начальник львівської поліції Юзеф Райнлендер (Józef Reinlender) та інші. Об 11 годині Франц Рімль приїхав автомобілем, військові віддали честь, оркестр заграв "Боже, поможи". Біля скульптури вже чекали церковні достойники, професори, члени "прибічної" (дорадчої) ради міста Львова, консули іноземних держав, директори установ, представники влади та численних товариств.

У промовах, які виголошували високі достойники, підкреслювалося, що ця ініціатива — втілення турботи цісаря про військових та їхні родини, що вона не залежить від національності чи віросповідання і що важливою зараз є лояльність громадян міста до монархії. Під час відкриття статуї оркестр заграв державний гімн, і перший цвях від імені цісаря вбив генерал-майор Рімль. Далі цвяхи забивали представники влади, церков, консульств, товариств, організацій — процес тривав декілька годин. Тоді відбувся військовий парад, який продовжився парадом школярів.

О 17:00 увечері в ратуші відбувся раут, куди запросили близько 400 учасників.

На прикладі цієї маніфестації можна уявити собі, як українці бачили картину стосунків у трикутнику "поляки — українці — імперія". Газета "Діло" цитувала австрійських чиновників про те, що "Австрія є державою народів, де жоден народ не може вважатися вищим". Відзначала, що поліграфічна продукція (оголошення і запрошення) були видрукувані в тому числі українською мовою. І взагалі — що урочисте відкриття відповідало "національному складу провінції та його столиці, розташованої в українській частині краю", адже цвяхи вбивалися і від імені українських організацій.

Надалі вбивання цвяхів і благодійні пожертви стали частиною "обов'язкової програми" для різних товариств та організацій, наприклад у жовтні вбивати цвяхи в Залізного лицаря привезли близько 1300 школярів підльвівських шкіл.

Річниця звільнення Львова від російської окупації

На 21-22 червня 1916 року був запланований ще один імперський захід — перша річниця звільнення Львова від російської окупації. В ці дні планували відкрити воєнну виставку, організовану Міським архівом та командуванням ІІ армії, урочисті подячні богослужіння та виставу в театрі. Крім того, на 22 червня припадало свято Божого Тіла — важлива дата в календарі Львова, пов'язана із Стрілецьким товариством і "виборами" "куркового короля". Для виставки збудували нові павільйони на повиставковій площі, зібрали військові трофеї, експонати про життя в окупації тощо. А також просили мешканців надсилати свої експонати.

Однак станом на 21 червня на фронті тривали важкі бої, тому обмежилися лише скромним відзначенням Божого Тіла. Офіційні повідомлення про те, що для евакуації зі Львова нема жодних підстав — а саме такі повідомлення передували окупації 1914 року — теж навряд чи додавали впевненості. Зате річницю звільнення Львова святкували у Відні, зокрема українці, які там провели навіть "українську маніфестацію".

В річницю повернення австрійських військ до Львова в польській пресі писали про те, що з австрійцями повернулися конституційні, в тому числі і національні, права. А також відчуття особистої безпеки. Але разом із тим — що з теперішніх катаклізмів народиться нова Польща. Це був тривожний дзвоник для австрійців і українців, але польські легіони воювали проти Росії, тому цензурі доводилося пропускати навіть такі речі.

Леопольд фон Віттельсбах

Зрештою, виставку відкрили для огляду в останні дні липня 1916 року, а вже 6 серпня з'явилися повідомлення, що "недавно відкрита виставка скоро переїде до Будапешта". Хоча ще на початку вересня виставку відвідав баварський принц, молодший брат короля Леопольда ІІІ, фельдмаршал німецької армії Леопольд (Leopold von Wittelsbach). Свої експонати забирала ІІ армія, тоді як частина, організована Міським архівом, залишалася.

Виставка складалася з кількох будівель, зведених російськими військовополоненими: казарми для солдат і офіцерів, польова церква, господарські приміщення, шпиталь Червоного хреста, фронтова пошта. Навколо них викопали траншею, розмістили трофейну російську зброю і техніку.

 

Воєнна виставка, як і фігура Залізного лицаря, не були львівськими винаходами — прикладом для цих ініціатив був Відень, де аналогічна виставка відкрилася 1 липня 1916 року. І якщо до Залізного лицаря в українців не було жодних претензій, то стосовно виставки, а саме частини від Міського архіву, зауваження з'явилися. В "Ділі" писали, що львівські архівісти не продемонстрували жодного експонату українською мовою.

Відвідав Львів і тодішній командувач Східним фронтом фельдмаршал Пауль фон Гінденбурґ. 3 серпня 1916 року на вокзалі о 7:20 вранці його зустрічали всі вищі офіцери (на чолі з Едуардом Бьом-Ермоллі) в супроводі військового оркестру та почесної варти. Оркестр зіграв німецький гімн, після чого фельдмаршал автомобілем вирушив до будівлі Сейму, де розміщувалася військова комендатура. Крім комендатури, де відбулося невелике застілля, Гінденбурґ відвідав німецького консула. О 13:00 годині дня фельдмаршал виїхав зі Львова.

День народження цісаря Франца-Йосифа

17-18 серпня 1916 тривало святкування дня народження цісаря. І це був ще один приклад того, як імперські урочистості акцентували на армії та виключали загравання з національними проєктами.  17 серпня ввечері військовий оркестр і солдати "обох армій" (австро-угорської та німецької) зі смолоскипами промаршували вулицями середмістя до будинку комендатури на площі Бернардинській, де виконали державний гімн. Ратуша та головні будівлі були прикрашені та освітлені.

18 серпня почалося із армійської "побудки", далі — традиційні богослужіння, польова меса і парад для гарнізону на Цитаделі, обіди для офіцерів, прийняття в коменданта Франца Рімля, вистава в театрі. З 8 години ранку  над містом літали кілька аеропланів, запускаючи світлові та димові ракети. Трамваї прикрасили прапорами і зеленню.

Українські та польські маніфестації

Попри таку політику австрійської влади, можливостей для маніфестацій в українців та поляків все одно було більше, ніж за часів російської окупації. Наприклад, на "греко-католицький" Йордан 19 січня 1916 року залучили почесну варту з 41 піхотного полку. Процесія з площі Ринок, де освячували воду, до церкви Преображення відбувалася під залпи військових, в урочистостях взяли участь офіцери, представники влади та вищих шкіл. Порівняно з Водосвяттям 1915 року в умовах російської окупації, це була дійсно масова урочистість. Бо в 1915 році хоч греко-католикам, за наполяганням президента міста Тадеуша Рутовського, і дозволили освятити воду на площі Ринок, але головні заходи проводив православний єпископ Євлогій на площі Францисканській (поруч з православною церквою) — для російських солдат, поліції та групи русофілів. Особливістю Йордану 1916 року було те, що серед присутніх вірян більшість становили жінки і діти, тоді як чоловіки перебували переважно на фронті.

Українці протягом 1916 року проводили і вечори з нагоди "свята свободи". До війни це стосувалося скасування панщини, однак того року поєдналося із відзначенням "звільнення від російського ярма".

31 травня відбувся велелюдний похорон Івана Франка — наймасовіший захід українців Львова в 1916 році. А 12-13 червня — посвячення і відкриття будинку Музичного товариства імені Миколи Лисенка. Будинок трактували як головну українську театральну сцену "в столиці краю", поки нема українського театру — на противагу Міському театру, який фактично був польським.

7 липня 1916 року українські студенти організували молебень на могилі Адама Коцка, співав студентський  хор, а присутні говорили про символічну роль його "жертви" в умовах, коли вирішується майбутнє нації.

 

Відновилися з поверненням австрійської влади і традиційні польські патріотичні "обходи". 21-23 січня відзначали річницю Січневого повстання. Для участі в урочистому богослужінні "за польську справу" в Латинській катедрі залучили хор Міського театру та учнів, спеціально для цього звільнених від навчання. Урочисті служби відправили також у Вірменській катедрі та в синагозі на вулиці Жовківській. Щоправда, в синагозі офіційно молилися в пам'ять за загиблими в 1863 році повстанцями.

Загалом, урочистості до Січневого повстання були націлені на благодійність, як і більшість заходів українців і поляків під час війни. Гроші збирали під час богослужінь, в Міському театрі на спеціальній вечірній виставі і на благодійній вечірці в готелі "Краківський" наступного дня. Закінчилося відзначення річниці 23 січня на Личаківському цвинтарі біля могил учасників січневого повстання.

Відзначали у 1916 році, попри незначний спротив австрійської адміністрації, і річницю конституції 3 травня. Відбулися урочисті богослужіння, вистава в Міському театрі, а почесна варта польських легіонерів промаршувала перед Латинською катедрою. Такий скромний набір заходів різко контрастував з масовою демонстрацією у Варшаві. Про кволу організацію і слабке залучення населення, навіть у справі прикрашання будинків, писала не лише українська, а навіть і польська преса.

Можливо, справа полягала не лише в "провінційності" чи наближеності до фронту, але і в тому, що з'явилися нові, актуальніші приводи для масової мобілізації. Вони стосувалися "своєї армії" — солдат, які служили в національних частинах австро-угорського війська. В березні Львів відвідав Юзеф Пілсудський. Його дводенне перебування було цілим "візитом". З програмою, анонс якої розмістили в газеті, зі спеціальним віршиком, яким його вітали "львівські діти". Все це подавалося в пресі з не меншим пафосом, аніж відвідини міста цісарем.

У п'ятницю 17 березня 1916 року Юзеф Пілсудський відвідав львівські офіси Головного польського комітету та польської Ліги жінок, пункт збору (рекрутингу) легіонерів, інтернат для дітей легіонерів, притулок для колишніх легіонерів. Ввечері — благодійну виставу в Міському театрі, кошти з якої знову ж таки спрямовувалися на вдів та сиріт легіонерів. 18 березня Пілсудський був на благодійному рауті в Міському касині, який проводила Ліга жінок. Фактично, це виглядало як робочий візит офіцера штабу, але жодна власне австрійська імперська установа задіяна не була.

У травні Львів відвідав командант Легіону Українських січових стрільців Антін Варивода. Програма візиту була скромнішою, але теж провели зустрічі, вечерю і теж про це описали в українських газетах.

Під впливом війни день Всіх святих і Задушний день (1-2 листопада) набули мілітарного та націоналістичного характеру — на цвинтарях вшановували переважно "своїх героїв".

5 листопада німецьке та австрійське командування проголосили на окупованих територіях Російської імперії "вільне" Королівство Польське, що не лише спричинило масові святкування у Львові, але й розпочало новий етап в публічній політиці Львова. Етап, коли справа "польського Львова" здавалася ніби вирішеною, українські претензії відкинуті, а питання полягало лише в тому, наскільки тісно Галичина "об'єднається" з Королівством Польським і в якому статусі.

* * *

За період з грудня 1915 року, коли в місто дозволили повертатися евакуйованим перед окупацією мешканцям, і до листопада 1916 року, коли австрійці та німці вирішили проголосити незалежність польської держави, надії на повернення до старих практик "вуличної політики" не справдилися.

Було ясно, що повернення до старого життя не буде, адже поляки та українці все більше наголошували на своїй майбутній державності. Очевидно, австрійська влада не могла пустити такі тенденції на самоплив, тому частково обмежувала активність національних політиків, а також пропонувала свій порядок денний.

Але і українці, і поляки, користуючись все таки свободою на фоні того, що було за часів російської окупації, повернулися до старого патріотичного календаря. Ще й доповнили його новими, більш актуальними та пов'язаними з війною датами і сенсами, новими героями і "своєю армією".