"Криваві розрухи". Страйк будівельних робітників (1902)

У Львові не було розвиненої промисловості, відповідно, найбільшу умовно "пролетарську" групу становили працівники на будівництві. Вони і стали учасниками страйку та заворушень 1902 року, коли економічна криза, а з нею безробіття та інфляція, зробили життя найманих працівників нестерпним. Будівельні робітники були тим більш вразливими, що фактично працювали лише 5-6 місяців на рік, поки дозволяла погода.

Робітничі виступи не були для Львова чимось незвичним. Наприклад, попереднього, 1901 року, робітники також пробували писати петиції до намісника, збиралися в залі ратуші і ходили походами до намісництва. Не обійшлося і без конфліктів з поліцією. Однак заворушення 1902 року були на порядок масштабнішими і кривавішими.

Серед вимог працівників були: збільшення зарплати, скорочення робочого дня, попередження про звільнення принаймні за 2 тижні. Звичним явищем початку ХХ століття були і страйки, а також походи страйкарів до середмістя і мітинги на площах.

Однак у 1902 році був ряд факторів, через які ситуація вийшла з-під контролю. По-перше, економічна криза сильно сповільнила темпи будівництва. Тому більшість працівників не знаходила собі роботи, з 5000 (за деякими даними 10 000) працівників роботу мали лише 2000. Працедавці могли цим маніпулювати, штрафуючи робітників чи збільшуючи вимоги, адже завжди на одне робоче місце претендувало два і більше безробітних. В умовах такого безробіття і надміру робочої сили постійно поширювалися чутки, що працедавці зібралися навіть зменшити тарифи на оплату праці.

По-друге, соціалісти, які представляли інтереси робітників на переговорах з працедавцями, сформували в страйкарів завищені очікування. І по-третє — один із комісарів поліції вирішив застосувати силу всупереч тому, що нічого екстраординарного (як для тих часів) не відбувалося.

Страйк львівських будівельних працівників 1902 року почався 26 травня. Спершу, страйк майже не вплинув на більшість містян та звичний їм триб життя. Наприклад, в четвер 29 травня відбулося святкування дня Божого Тіла, як завжди — з розмахом. Тисячі людей молилися біля вівтарів на площі Ринок, вежа ратуші була прикрашена зеленими галузками. Богослужіння, яке відправляв на площі архієпископ Юзеф Більчевський (Józef Bilczewski), відвідала вся місцева еліта. Після літургії відбувся похід на площу Святого Духа, порядок забезпечувала почесна варта 15 піхотного полку.

У той же час робітники організовували свої щоденні походи в середмістя — щоб нагадати про себе і свої вимоги, а також щоб утримувати контакт один з одним. Зранку вони збиралися біля Товариства будівельних робітників "Ogniwo" на вулиці Оссолінських (сьогодні Стефаника, 8), де отримували останню інформацію про перебіг страйку. Протягом дня відбувався похід на площу Стрілецьку і роздача хліба, який жертвували пекарні чи робітники-пекарі, іноді роздавали гроші. Частина страйкарів збиралася біля ратуші, де відбувалися наради і переговори майстрів, підприємців та представників від робітників. Місця патрулювала поліція, а також до справи залучили кінні війська — гусарів, які були стаціоновані тоді у Львові (преса називає їх "угорськими" — ймовірно через попередню дислокацію 12 полку гусарів). Спеціально призначені особи збирали пожертви, а переговорники, як Семен Вітик, пробували домовитися з намісником.

Розмови і переговори перших днів між робітниками і працедавцями, ні до чого не приводили. Будівельні робітники зверталися до робітників інших професій сподіваючись на моральну та матеріальну підтримку. І окремо звернулися до мешканців Львова, оскільки працедавці розпускали чутки, ніби робітники готуються до безпорядків та грабежів в місті.

Так в загальних рисах пройшла і неділя 1 червня, однак з деякими відмінностями. Нарада в ратуші за посередництвом президента міста Львова Ґодзіміра Малаховського (Godzimir Małachowski) тривала дуже довго — до 22:30, а близько 3000 робітників в цей час юрмилися на площі Ринок. Працедавці нібито пообіцяли не приймати на роботу нельвів'ян, тобто була така-сяка поступка. Соціалісти Семен Вітик, Тадеуш Реґер (Tadeusz Reger), Юзеф Гудец (Józef Hudec) та Корнель Желяшкевич (Kornel Żelaszkiewicz) поспішили запевнити натовп, що переговори складаються на користь страйкарів.

Тому, коли на зборах 2 червня 1902 року на площі Стрілецькій  виявилося, що не все так чудово, як здавалося напередодні ввечері, робітники вже не слухали лівих політиків і їхніх вмовлянь "не провокувати поліцію". В результаті війська відкрили вогонь по демонстрантах, гусари розганяли мітинг шаблями, а на вулицях Львова вперше з 1848 року з'явилися барикади.

День перший: криваві зіткнення 2 червня 1902 року

Оцінки того, що сталося 2 червня 1902 року на площі Стрілецькій , варіювалися від "поліція напала на спокійних маніфестантів" до "робітники почали бити ні в чому не винних солдат". Так чи інакше, робітники були розчаровані провалом переговорів. Відваги їм додавало те, що цього дня страйкувати вирішили ще й пекарі. А головне — хтось пустив чутку, що в солдатів є лише холості набої. Відповідно, деякі робітники демонстративно рвали одяг на грудях з криком "Стріляй!". Але солдати без команди не стріляли, а просто били.

В результаті словесних перепалок і штовханини комісар поліції дав наказ поліції та військовим розігнати зібрання силою, що означало за допомогою шабель та залпів з рушниць. Почалася бійня, відразу застрелили мінімум трьох демонстрантів (з них одну жінку), багатьох поранили, двох, як виявилося згодом, смертельно. Ще більше було заарештованих, яких поліція вихоплювала з натовпу і зачиняла в брамах — можливо, таким чином рятуючи від гусар і піхоти.

Робітники в боргу не залишилися. Одного гусара забили майже до смерті після того, як каменем йому влучили в голову і він упав з коня. На Краківській площі натовп пробував лінчувати поліцая, його врятували солдати. В солдатів почали кидати камінням, вони відповіли залпом з карабінів. На площі Бенедиктинській (тепер площа Вічева) в піхотинців стріляли з револьверів, але знову переміг залп з рушниць.

Ситуація більше нагадувала не мітинг, а стихійні протести, і вийшла далеко за межі площі Стрілецької. Натовпи нападали на поліціянтів, коли їх було небагато. Поліція хапала кого могла і зачиняла їх, наприклад, в комірчині пожежної частини. Ввечері магазини були вимушено закриті, на площі Ринок і Стрілецькій постійно крутилися робітники і поліцейські патрулі. Великі групи поліція розганяла, погрожуючи стріляти, як це сталося на площі Солярні (тепер площа Кропивницького), де зібралося близько 500 робітників. Картину доповнювали ноші з мертвими і пораненими, "жінки які кричали в стані шалу", сполохані коні.

Шинок Штерна на розі вулиці Ґродзіцьких (сьогодні площа Данила Галицького, 13) був дощенту знищений. На будинках в районі площі Стрілецької залишилося багато слідів від куль. Виглядало на те, що найагресивніше себе проявили гусари. Вони продовжували розстрілювати страйкарів навіть тоді, коли головне зіткнення закінчилося. 

Ввечері і вночі на вулицях чергували військові патрулі, на Цитаделі були готові сигналізувати їм триразовим гарматним залпом, на міських рогатках облаштували блокпости — завдяки цьому ніч пройшла без ексцесів.

День другий: вівторок 3 червня 1902 року

Після такого масштабного конфлікту, очевидно, всі почали гарячково шукати винних та вихід з ситуації, провели чергові переговори в ратуші. Делегація робітників на чолі з депутатом парламенту Отто Гауснером (Otto Hausner) відвідала намісника Леона Пінінського (Leon Piniński), якому жалілись на комісара поліції, солдатів та гусарів. Один з лідерів соціалістів Герман Діаманд (Herman Diamand) з аналогічним візитом побував в директора поліції Вільгельма Шехтеля (Wilhelm Schechtel), просив забрати війська з вулиць, але йому відмовили.

Депутат-соціаліст Іґнацій Дашинський (Ignacy Daszyński) підняв це питання в Державній Раді. Критикуючи владу Галичини, згадав "вбивцю, який живе в палаці намісника". Про австрійську армію сказав, що вона, як правило, тікає від ворога, але відважно воює із беззбройними демонстрантами.

У Львові, тим часом, здавалося, що порядок відновлено. Базар на Ринку заборонили, а більшість власників магазинів самі вирішили не відкриватися. Через страйк пекарів у місті не було хліба. На площу вийшли робітники з дружинами і багато поліції.

Поліція вже о 9:00 ранку спробувала заарештувати якусь жінку, яку відбив натовп і вона змогла втекти в бік вулиці Руської. Потім виник конфлікт між самими робітниками. До 10:00 ранку навпроти входу в ратушу зібралося вже кілька тисяч "понурих і спокійних" осіб.

Загалом у середмісті було мало людей, більшість магазинів не працювали, більш-менш людно було лише на площі Стрілецькій, де цікаві оглядали сліди від куль і купи каміння. Скрізь чергували солдати та жандарми, які пропускали вулицями лише поодиноких перехожих і не пропускали групи. Піхота на Ринку тим часом вишикувалася в каре, а поліція допомагала трамваям проїжджати через групи робітників.

Ближче до обіду почали надходити новини з околиць міста. Зокрема, вночі натовп розграбував корчму на фільварку Левандівка. Зранку групи чоловіків спробували "брати мито" з селян, які везли продукти на продаж через Городоцьку рогатку, і їх розігнала кавалерія. Застрайкували студенти Політехніки.

Винним у вчорашньому кровопролитті преса назвала комісара поліції [Войцєха] Венца (Wenc), який дав наказ гусарам застосувати зброю. Серед військових у львівських казармах ширилися чутки про звірства протестувальників, а гусарів протягом дня вирішили в місто взагалі не виводити.

З вікна товариства "Ogniwo" вивісили чорний жалобний прапор. А робітники на будівництві нового вокзалу працювали під охороною армії.

Тим часом політики і журналісти звинувачували цісарсько-королівське урядове кореспондентське бюро в тому, що газетам "за межами Польщі" чиновники розсилали абсолютно брехливу інформацію про вчорашні події.

Продовжилися арешти, при чому арештували навіть дружину пораненого напередодні теслі, матір трьох дітей, за крадіжку хліба. А інша жінка, дружина заарештованого протестувальника, приходила в ратушу просити хліба, однак їй відмовили в допомозі.

Семен Вітик та Юзеф Гудец продовжували домовлятися про переговори.

Ближче до вечора ситуація знову почала загострюватися. Робітники блокували рух трамваїв, на площі Марійській трапилася перестрілка. Натовп на площі Ринок постійно збільшувався, сюди ж почали стягувати додаткові війська, солдати перекрили всі прилеглі вулиці, а ззаду солдатів підпирали свіжі натовпи протестувальників. Врешті основну масу робітників відтіснили до пам'ятника Яну Собєському, де заблокували їх з боку Міського театру і з боку площі Марійської. На початку вулиці Сикстуської робітників почали арештовувати, а коли натовп спробував відбити товаришів, поліція знову застосувала зброю.

Тікати було нікуди, адже брами будинків зачинили заздалегідь, і тільки кільком протестувальникам вдалось прошмигнути в Ґранд-готель. Хтось з робітників застосував револьвер. Врешті влада випустила в місто гусарський полк, гусари з інтервалом в кілька хвилин розганяли всіх на шляху з Сикстуської на площу Марійську, Галицьку, вулиці Чарнецького, Підвальну, далі через площі Стрілецьку, Краківську, Ґолуховських та бічними вулицями. Підходи до площі Ринок і деякі інші роздоріжжя блокувала піхота. Так тривало до опівночі.

Солдатам дали наказ пропускати через свої ряди лише поодиноких "пристойно вдягнених" перехожих. Це, звісно, не сприяло спокою, адже солдати досить вільно трактували таке нечітке розпорядження, ще й видане на "суміші німецької, польської та української мов".

Попри такий "стан облоги", працювали театри, хоча глядачів було менше, ніж зазвичай. Окремі групи робітників продовжували сновигати центром, один натовп примудрився навіть заспівати "Jeszcze Polska nie zginęła" біля криниці на площі Марійській та потім пройти на площу Галицьку.

Опівночі з середмістя вивели армію і залишили лише поліцію, ніч минула спокійно.

Похорони полеглих. Середа 4 червня

Зранку війська, жандармерія і поліція перебували в постійному русі і їх було в середмісті дуже багато. Військові не впускали на площу Ринок жодних перехожих, тому перекупки на базарі залишилися без клієнтів. Поліція чергувала і при вході в ратушу, і пильнувала, щоб трамваї курсували без перешкод. Якогось робітника, який вийшов на площу в лахмітті (мабуть, ночував десь в будинку поряд), відразу затримали під голосіння перекупок.

Цензура всіляко намагалася обмежити витік інформації поза Львів. Наприклад, в Кракові конфіскували цілий тираж газети "Naprzód". Львів'яни писали в редакції львівських газет і повідомляли, що "негідники, які допомагали поліції" — не вони, а їхні однофамільці. Тобто симпатії громадськості були явно не на боці поліції і тим більше гусарів.

Цехи залізничників біля вокзалу оточило військо — превентивно, щоб туди ніхто навіть не пробував іти й агітувати приєднуватися до страйку. В обід навіть відчинилися деякі магазини, але на вулицях було більше солдат і гусарів, аніж потенційних клієнтів. Площу Ринок так і не розблокували, солдати стояли навіть при виходах з пасажів. Влада не хотіла повторення вчорашнього мітингу під входом в ратушу.

 

Цікавіше було на околицях. Близько сотні чоловіків (і не факт, що це страйкарі, а не місцеві компанії молодиків) напали на пекарню Бруммера, зібравшись на вулиці Жовківській близько 10:00 ранку. Перед цим вони перекинули і розграбували віз з хлібом. Тоді власники пекарні зателефонували в поліцію, на місце прибули гусари і натовп відступив. Але під'їхали два кінні трамваї, протестувальники використали їх як загородження від кавалерії, а пасажирів та візників змусили заявити, що вони приєднуються до страйку будівельників. Лише підкріплення з поліцейського відділку звільнило трамваї, в результаті заарештували двох найголосистіших мітингарів.

Об 11:30 інша група з близько ста безробітних просочилася на територію фабрики цукерок на вулиці Вибрановського (сучасна Тесленка). Вони вимагали припинити роботу фабрики, де працювало приблизно 200 людей. Персонал виконав вимоги протестуючих і викликав поліцію. "Страйк" тривав півгодини, поки не підійшла піхота.

Тлом для цих екстраординарних подій були повідомлення про крадіжки хліба в магазинах, вимагання їжі в шинках, жебрацтва голодних людей на вулицях і переговори в ратуші.

 

Власне похорон жертв побоїща на площі Стрілецькій перетворився на загальноміську демонстрацію. Ще перед третьою годиною на вулиці Пекарській перед каплицею зібралися робітники. Біля 15:30 римо-католицький і греко-католицький священики відправили похоронний обряд. Три труни з двома чоловіками і однією жінкою робітники несли на руках, як і прапор товариства "Ogniwo" та вінок з написом "Страйкарі — жертвам".

Було багато студентів, теж з вінком, адже напередодні в місті розповсюдили листівки із закликом прявити солідарність з робітниками. Вінки були і від соціал-демократів, і навіть від школярів. Зі штандартами прийшли церковні братства і організації.

Той факт, що поховання перетворилося на демонстрацію, підкреслював і маршрут похорону. З вулиці Пекарської спочатку дійшли до брами Личаківського цвинтаря, тоді повернули до церкви Петра і Павла, тоді вниз вулицею Личаківською. Маніфестацію вітали дзвонами з костелу Антонія. Потім колона спробувала повернути до намісництва через вулицю Чарнецького, але дорогу перегородив відділ піхоти. Тоді маніфестанти пройшли площею Бернардинською і знову вийшли на Личаківську до Личаківського цвинтаря. Магазини увесь цей час були зачинені.

Обряд був сповнений символізму. Ховали спільно священики двох обрядів, три труни опустили в спільну яму. Рідних загиблі не мали, зате, як писали газети, у них була велика робітнича родина. Робітники співали над могилою "Z dymem pożarów" та робітничі гімни, політики, активісти, представники робітників Перемишля та Борислава, студенти поляки і українці виголошували промови. Витрати взяла на себе похоронна фірма Курковського.

Після похорону відбулися короткі збори на площі біля Пекарської. На них прийняли рішення припинити страйк, продемонструвати жалобу за загиблими і "не піддаватися на провокації поліції". Останнє довелося робити вже на початку Пекарської, де поліцаї не пропускали групами, а лише по одному.

В той самий час ховали і 17-річного єврейського робітника, якого поранили в стегно на площі Стрілецькій і він стік кров'ю за 45 хвилин без медичної допомоги. Спочатку його спробували поховати без свідків і демонстрацій і майже довезли зі Шпитальної на Єврейський цвинтар. Але на вулиці Янівській ті, хто прийшов на похорон, догнали катафалк, зняли труну, занесли її назад на Шпитальну на руках, а звідти знову понесли на цвинтар. По дорозі зчинилась паніка, оскільки було багато поліції і люди боялися повернення гусарів. Над могилою теж говорили політики, зокрема Микола Ганкевич, Герман Діаманд та рабин Єзекіїль Царо (Jecheskiel Caro).

Ввечері в товаристві "Ogniwo" зібралося багато людей для обговорення угоди з працедавцями. Тут же потребуючим роздавали хліб. Армія була готова втрутитися, але вечір минув спокійно. Театри, на знак солідарності, скасували свої вистави і оголосили жалобу.

Трактування і наслідки події

У четвер, коли страйк зупинився остаточно, окремі працедавці спробували повернутися до попередніх умов, нібито щоб "доробити розпочату роботу". А питання оплати праці каменярів, як виявилося, взагалі випало з порядку денного під час досягнення домовленостей. На них уже не зважали, адже близько ста людей не могли спричинити якихось заворушень.

"Унікальну" версію подій подавала "Gazeta Lwowska". При чому робила це в рубриці "Хроніка", поруч з відверто другорядними повідомленнями. На думку журналістів урядової газети, робітники, які страйкували, за покликом Семена Вітика чогось пішли з товариства "Ogniwo" на Стрілецьку площу. По дорозі вони спробували (невдало) відбити в поліції заарештованого злодія. На площі Семен Вітик закликав їх розходитися, але вони не послухали. У той час підрозділ піхотинців 15 полку проходив через площу Стрілецьку з навчань до казарми. Солдати просто йшли повз, а робітники почали кидали в них камінням. Тоді до них підійшли поліціянти, але і їх закидали камінням. І аж тоді старший комісар поліції прийшов з гусарами, які "очистили площу". Невдовзі робітники знову зібралися і почали атакувати гусарів та піхотинців. Відповідно, війська знову застосували холодну і вогнепальну зброю. На площі Краківській, Бернардинській, біля костелу Марії Сніжної, за цією версією, події відбувалися аналогічно — робітники били невинних поліцаїв та стріляли в них з револьверів. А їх, за допомогою зброї, рятували військові. І то перед тим пробували переконати словами. Але страйкарі діяли нераціонально, ще й грабували продуктові вози на рогатках.

 

В сухому залишку робітники домоглися, щоб робочий день тривав не довше за 9 годин 30 хвилин, а також певного підвищення заробітної плати. З 5 тисяч страйкуючих 5 були вбиті, біля 50 поранені, кілька десятків заарештовані.

Страйк і криваві заворушення 1902 року запам'яталися львів'янам надовго. Їх не просто відзначали —  про них обов'язково згадували, коли починалися наступні страйки. Як про нагадування того, що "головне не повторити кровопролиття". А ще робітники відштовхувалися від умов 1902 року, коли торгувалися за зарплату чи умови праці. Так було вже 1903 року, коли будівельники знову застрайкували, і навіть домоглися покращення умов праці.

Можливо, червневі події 1902 року у Львові спричинили (або принаймні підштовхнули) селянські страйки 1902 року в Галичині.

У 1903 році, на перші роковини кривавої демонстрації, відбулося і її перше вшанування, яке встановило певний стандарт відзначення події. Спочатку — мітинг і промови на Єврейському цвинтарі на могилах загиблих у 1902 році Анхеля Гюґеля (Anchel Hügel) i Мойсея Ліхта (Mojźesz Licht). Після цього — похід на Личаківський цвинтар за маршрутом Янівська, Казимирівська, Коллонтая, Яґеллонська, Карла Людвіґа, площа Галицька, Пекарська. Несли терновий (від соціал-демократичної партії) та дубовий (від будівельних робітників) вінки, прикрашені зеленню і червоними стрічками, попереду, замість прапора — лопату, обгорнуту чорною тканиною. Співав робітничий хор, було багато жінок з товариства "Naprzód". На Личаківському цвинтарі на могилі, в якій були поховані загиблі на страйку Францішек Мікусінський (Franciszek Mikusiński),  Ян Сєредзький (Jan Sieredzki) та Катажина Оркіш (Katarzyna Orkisz) — знову промови, співання "Марсельєзи" та "Червоного прапора". Оскільки організатором виступали соціал-демократи, вони ж (Гудец, Діаманд, Вітик, Мелень) виголошували більшість промов.

Аналогічне вшанування з походом від одного цвинтаря до другого провели і 2 червня 1912 року, на десяту річницю подій.