1 липня 1912 року у Львові відбулася українська жалобна маніфестація в пам'ять про Адама Коцка — українського студента Львівського університету, який загинув під час українсько-польських студентських сутичок два роки до того. Ця подія є рідкісним прикладом українських національних маніфестацій у Львові на початку ХХ століття, які переходили у конфлікт із поліцією. Переважно українці у Львові проводили свої заходи в наперед обумовлених локаціях, а якщо намагалися зробити щось "не за планом" (як під час відзначення річниці облоги Львова Хмельницьким), то реакція поліції була миттєвою і жорсткою. Поляки ж, як показав досвід 1905 року чи маніфестацій з приводу Холмщини, нерідко конфліктували з органами правопорядку.
Важливо, що українці провели акцію на тлі чергового загострення українсько-польських стосунків — за місяць до того у Львові урочисто відзначали "250-ліття університету Яна Казимира". Цей ювілей був елементом в боротьбі за університет у Львові — як аргумент проти відкриття українського університету чи "українізації" існуючого. А за півтора місяці до української маніфестації Львів пережив ще й заворушення і сутички польської молоді з поліцією через виокремлення Холмщини зі складу Королівства Польського. Такий фон не сприяв порозумінню і спокійному перебігу будь-яких українських заходів.
Головна ідея — показати, що Львів є "одвічно/корінно" українським, про що регулярно писала українська преса — залишалася незмінною. Однак сам перебіг — з походом до центру міста, з виступами з балкону "Просвіти", незважаючи на протидію поліції та польських націоналістів — був нетиповим для українських маніфестацій. Фактично, українці переймали польський досвід вуличної політики, використовуючи всі ті прийоми, які до того використовували у Львові польські активісти, зокрема в 1905 році чи під час заворушень біля консульств Росії та Німеччини. Демонстрацію 1912 року можна вважати справді модерною політичною акцією, коли українці "вийшли" за межі своїх товариств чи окремих "виділених" ділянок і наважилися не просто вступити в конфронтацію з поліцією, а й продовжити мітинг після цього.
Напередодні: шантаж кров'ю на вулицях
Рівень напруження в стосунках українців і поляків демонструє такий епізод: польська преса написала, нібито українці в середині травня, напередодні польського ювілею "Університету Яна Казимира" готують віче і маніфестацію. І закликала поліцію заборонити українські заходи. Поліція ж у відповідь заявила, що жодних українських маніфестацій не планується, тому й забороняти нема чого. Українська акція нібито мала бути присвячена річниці скасування панщини.
В українському "Ділі" на першій сторінці вийшла окрема полемічна стаття з цього приводу. В ній, в дещо завуальований спосіб, йшлося про те, що сутички між українцями і поляками у Львові обов'язково спричинять аналогічний конфлікт в краї. Де, як відомо, чисельна перевага не завжди на боці поляків. А тому президентові Львова не личить приймати у себе делегації з вимогами заборонити громадянам-українцям висловлювати свою позицію на вулиці, бо інші громадяни — поляки — погрожують їм розправою. А загалом, йшлося в "Ділі", українці за мир і порозуміння, але "підставляти другу щоку", коли йдеться про справи національні, ніхто не збирається. Згодом делегація українців на чолі з депутатом парламенту Євгеном Олесницьким навіть мала з цього приводу розмову з намісником.
Хоча комісар поліції повідомив і президента Львова, і "численних зацікавлених осіб", що жодних акцій з боку українців не буде, польська преса продовжувала закликати до "оборони польськості Львова" та погрожувати "кровопролиттям на вулицях, якщо влада не заборонить руське віче". Польська молодь, під впливом цих чуток і публікацій, 16 травня вирішила "бути напоготові". Не знайшовши українців, які б мітингували в цей день, польські студенти самі влаштували ввечері похід через місто.
Віче в Народному домі
Народний дім
30 червня 1912 року в Народному Домі, оскільки проводити заходи на вулицях українцям таки не дозволили, відбулося віче "в справі заснування українського університету". В ньому взяло участь, за повідомленнями української преси, близько 3000 учасників. Зокрема представники різних українських політичних середовищ: Володимир Бачинський, Володимир Охримович, Михайло Павлик, Юліан Бачинський, Ярослав Веселовський, Лев Бачинський, Микола Ганкевич, Кость Левицький та інші. Говорили про Львівський університет цісаря Франца та про боротьбу за український університет — як приклад боротьби за національні права взагалі. Про важливість університету для всієї "соборної України" та про важливість Львова для справи "звільнення цілої України від Карпат до Дону". Згадали вбитого два роки тому студента Адама Коцка, а також засуджених після заворушень студентів. Наприкінці, оскільки похід містом був заборонений, учасників віча запросили на відкриття пам'ятника Адамові Коцку на Личаківському цвинтарі. Хоча і після цього частина людей довго не розходилася з вулиці Театральної, проте обійшлося без конфліктів із поліцією.
Перебіг події: похід, сутички, промова з балкону
1 липня ввечері відбулася жалобна урочистість над могилою Адама Коцка на Личаківському цвинтарі. На другі роковини його смерті тут встановили пам'ятник з промовистим написом "поляг на університетї". За версією урядового часопису "Gazeta Lwowska", зібралося близько 600 чоловік. Це доволі багато, якщо врахувати, що чисельність польських демонстрантів під час "холмських" заворушень та ж газета оцінювала в 1000 осіб.
Після виголошення промов учасники заходу, співаючи пісень, рушили вулицею Пекарською до міста. На початку Пекарської (тобто в районі сучасного її перетину з вулицею Івана Франка) дорогу демонстрантам перегородив відділ поліції. Тому частина людей розійшлася, а частина малими групами змогла дійти до площі Ринок, де знову зібралася докупи біля будинку "Просвіти". Тут з балкону до них ще промовив редактор газети "Діло" Ярослав Веселовський, його промова стосувалася справи українського університету. Зрештою він, як і присутні представники поліції, закликав людей розійтися. На цьому мітинг біля "Просвіти" закінчився.
Але за пів години близько 100 українських студентів зібралися біля Університету, де розпочали новий мітинг. Побачивши, що до них вже вирушив загін поліції, який стояв там напоготові, студенти рушили на вулицю Академічну. До них з Університету і польського Академічного дому вийшли студенти-поляки, і після короткої словесної перепалки розпочалася бійка, полетіло каміння. До чогось серйознішого не дійшло, оскільки поліції вдалося розділити дві групи студентів. Тоді студенти-поляки пішли до Університету, де заспівали декілька патріотичних пісень (тут напрошується аналогія із "полем бою", яке немов би залишилося за однією із "армій"). Українці ж пішли вулицею Фредра до вулиці Баторія. І аж тут поліції вдалося їх заспокоїти і змусити розійтися.
Дещо іншу версію подій, ніж це подавали українське "Діло" і урядова "Gazeta Lwowska", інформація з яких принципово не різнилася, можна прочитати в польському демократичному часописі "Kurjer Lwowski". По-перше, поліція нібито використала звичний, але мало дієвий спосіб роботи з демонстрантами: наказала розійтися. Очевидно, демонстранти розійшлися з Пекарської лише для того, щоб зібратися в іншому місці — на площі Ринок. По-друге, Університет ввечері вже був зачинений, тому українці не тікали від поліції, а просто розвернулися перед закритими дверима. Польські студенти, відповідно, виходили лише з Академічного дому, а коли бійка біля Торгової палати на Академічній була в розпалі, аж тоді з'явилася поліція.
Інша цікава деталь з цього опису — польські студенти після бійки з українцями начебто проривалися до Університету через кордон поліції. Оскільки підозрювали, що десь там сховалися ще українці. І лише коли до них вийшов ректор Людвік Фінкель (Ludwik Finkel) і пообіцяв, що Університет завжди буде польським, тоді студенти розійшлися, заспівавши наостанок "Гімн легіонів".
На провінції 1 липня також відбувалися заходи пам'яті Адама Коцка. Це переважно були панахиди в місцевих греко-католицьких церквах, преса писала також про покладання квітів до символічної могили, "насипаної шкільними дітьми". Загальний настрій того часу був сформульований під час однієї проповіді фразою "зі школи, удержуваної нашими податками, виносять нашу дитину з кулею в голові".
Епілог
Українська преса писала, що спокійна демонстрація українських студентів, які всього лиш вирішили заспівати гімн перед університетом, була зіпсована агресивними поляками. При цьому поліція спокійно спостерігала за побиттям беззбройних українців. Однак — і в цьому ключова відмінність від польської преси — українська преса звинувачувала українських студентів в необачності і самоуправстві. Адже похід під університет, на думку старших політиків, не був необхідним для національної справи і не був схвалений "проводом". Тому ним нібито скористалися провокатори. Це свідчить, що українська політична еліта не лише була неготовою до нових викликів, зумовлених вуличними протистояннями. Але й сприймала активність студентів як загрозу для свого статусу "національного проводу".
