Перше відзначення у такому форматі і в такому трактуванні. Засвідчило зростання популярності націоналістичних ідей і втрату консерватистами ідеологічної монополії в Галичині.
Організація та підготовка
Програма відзначення 50-ліття Листопадового повстання включала лекції, публікації в пресі та урочисте святкування. Організацією у Львові займалися депутати Галицького сейму Отто Гауснер (Otto Hausner), Пьотр Ґрос (Piotr Gross) і Тадеуш Романович (Tadeusz Romanowicz). Організаційний комітет сформувався у травні, а програму опублікували в червні, після того як Сейм проголосував за виділення коштів на зустріч імператора.
-
- Отто Гауснер
-
- Пьотр Ґросс
-
- Тадеуш Романович
Новим стало те, що організатори вивели повстання за межі звичного раціонального аналізу. Тепер йшлося про "дух боротьби", про приклад для майбутніх поколінь і тому подібне. А на Львів, відповідно, поклали відповідальність як на "столицю краю, де поляки мають право бути поляками". Адже в інших частинах колишньої Речі Посполитої (російській та німецькій) шансів провести такі заходи не було.
Консерватисти, які трактували повстання як "трагічну помилку", були розлючені. Тим більше, що йшлося і про долю майбутнього візиту цісаря — вони нагадували, що приїзд імператора 1868 року відмінили через надмірно автономістську позицію Сейму. У консервативному краківському часописі "Czas" писали, наприклад, що лише хворі люди можуть святкувати трагедії і національні катастрофи. Та й загалом, нове трактування порушувало ідеологічне домінування консерватистів.
Проти консерватистів виступив ліберальний львівський часопис "Dziennik Polski", критикуючи "чорно-жовтий" (імперський) сервілізм. Підтримку організаторам висловлювали також емігрантські організації в Західній Європі та США.
Проблеми були і з поліцією, яка намагалася обмежити поширення матеріалів про святкування. Особливо владу насторожували заплановані в залі ратуші лекції. З одного боку, лектори не надавали заздалегідь приготованих конспектів, тому їх неможливо було перевірити на лояльність. А з іншого, відміна лекцій викликала б невдоволення громадськості. Вихід із ситуації полягав в тому, що на лекцію могли потрапити лише запрошені особи. Але і тут організатори вчинили творчо: запрошення продавали, а кошти спрямували на потреби ветеранів повстання.
Перебіг події
З п'яти лекцій, прочитаних в залі ратуші протягом листопада 1880 року, чотири поліція в своїх протоколах відзначила як "неуспішні". Їх читали граф Лешек Дунін-Борковський (Leszek Dunin-Borkowski), Тадеуш Романович та Генрик Шмітт (Henryk Schmitt). Вони тривали по 30-45 хвилин, на кожній було до 400 слухачів, "переважно жінок", які реагували "слабкими оплесками". Це дозволило поліції зробити висновок про непопулярність націоналістичних ідей у суспільстві. Адже йшлося в цих лекціях про право нації на повстання, про те, що "органічна праця" (політика польських консерватистів) не веде до майбутньої незалежності. А також про те, що не можна Листопадове повстання — "велику боротьбу", зводити до "незрілого і помилкового виступу" (як про це писали представники краківської історичної школи).
П'ята лекція була успішнішою. Її читала активістка Феліція Боберська (Felicja Boberska). 700 осіб в залі з ентузіазмом сприймали її слова про роль польських жінок в збереженні національної ідентичності, про участь жінок у повстанні. Вона закликала присутніх виховувати дітей в дусі тих, хто загинув за батьківщину. І критикувала консерватистів, які не сприймали жінок в громадському житті.
Хоча на лекціях були провідні діячі демократичного руху, завдяки цензурі вони могли спілкуватися лише з тими, хто фізично був присутній на лекціях. Ніяких друкованих матеріалів чи публікацій в пресі влада не дозволила. Але і це був хоч обмежений, але успіх в мобілізації міського населення.
28 листопада 1880 року єврейська академічна молодь організувала в ліберальній синагозі на Старому Ринку богослужіння в пам'ять про полеглих під час Листопадового повстання. Ветерани повстання, члени Ради міста та багато не-євреїв прийшли до синагоги і співали польською мовою псалми Давидові.
Темпель на Старому Ринку
А наступного дня, 29 листопада, відбулися головні заходи. О 9:00 розпочалася меса в костелі Домініканського монастиря, на яку зібралися учасники повстання, студенти, учні і просто мешканці Львова, так що прилеглі вулиці і площа перед костелом були заповнені людьми. Відправляв богослужіння ксьондз Юзеф Новаковський (Józef Nowakowski) з Жовкви, який під час Листопадового повстання був артилеристом. Члени Ради міста Львова в польських національних костюмах пильнували за порядком. Після служби прямо в костелі заспівали патріотичну пісню "Boźe coś Polskę". Примітно, що в цей час магазини в місті були закриті.
Об 11:00 ветерани (близько 200 осіб) урочисто пройшли до Міського касино, де їх зустріли військовим маршем від міської капели "Гармонія" та спеціально складеною музичною кантатою авторства поета Корнеля Уєйського (Kornel Ujejski) у виконанні аматорського хору.
Вітальну промову Отто Гауснера, через критику діючих політиків і духовенства, в пресі друкувати заборонили. Натомість цензура пропустила слова графа Лешека Дунін-Борковського про кров мучеників, землю, наступні покоління, пам'ять народу і тому подібне.
Кожен із присутніх ветеранів повстання отримав пам'ятну медаль, на якій була зображена алегорична постать Польщі, що тримає в руках таблицю із написом "За нашу і вашу свободу", а з іншого боку — напис "Польща героям Листопадового повстання в 50-ту річницю".
Також були вітання від Ради міста Львова, зачитування листів і телеграм з-за кордону, вірші на честь учасників, виконання маршу 1830 року.
О 20:00 в залі Ратуші відбувся званий вечір, на якому знову ж таки підіймали тости "за ветеранів і Польщу".
Наслідки, трактування і оцінки
У ліберальній польській пресі в цей час друкували матеріали, з яких можна було зробити висновок, що Річ Посполита була ідеальним суспільством. Не лише через відсутність германізації, але й через демократизм, виборність, відділення церкви від держави. Де в гармонії жили "вільні з вільними і рівні з рівними". Де православний князь Острозький відчував себе патріотом спільної вітчизни, а козаки і гайдамаки були прототипом радикальних лівих задовго до перемоги Французької революції. На противагу краківській історичній школі націоналісти ідеалізували факт повстання та актуалізували гасло "За нашу і вашу свободу".
Загалом тексти націоналістів, які не були цензуровані, межували "на грані фолу". З одного боку, вони писали про "битву за незалежність", але з іншого боку — не з імперіями взагалі, а лише з "колосом Півночі". За кожної нагоди Львів описувався як місто свободи, де поляки тішаться конституційними правами під австрійським скіпетром. І це було правдою, оскільки завдяки самоврядуванню польські ліберали провели, всупереч Відню, акцію більшого масштабу, аніж лояльні до центральної влади русини.
Зрештою, завдяки цензурі, більшість польських націоналістичних ідей залишилася актуальною для обмеженого кола осіб у Львові та Кракові, де й відбувалися урочистості. Тобто відбулася мобілізація активної частини населення цих двох міст. Серед сільського населення, де Польщу асоціювали з кріпацтвом, а не героїзмом і де духовенство підтримувало консерватистів, ці події ніяк не відобразилися. На відміну від руського віча, яке проходило в той самий час на сусідній вулиці.
