Протягом липня 1905 року у Львові страйкували будівельні робітники. На відміну від травневих страйків, в липні все було набагато драматичніше та організованіше. Соціал-демократи, з одного боку, постійно тримали страйкарів "в тонусі", розповідаючи про солідарність із страйкарями Варшави чи іншими робітниками Львова, організовуючи віча та походи. З іншого — намагалися не допустити конфліктних ситуацій.
Оскільки сам страйк тривав близько трьох тижнів, під час нього встигли проявити себе і робітники, і націоналісти, і соціалісти, і поліція, і Рада міста з намісництвом.
Початок страйку, вимоги робітників, погроми
На початку липня відбувалися перемовини між представниками будівельних працівників і власниками будівельних фірм.
2 липня в залі ремісничого товариства "Gwiazda" погодили підняття платні на 10 відсотків. Нюанс полягав в тому, що працівники очікували підвищення для всіх, а роботодавці наполягали, що домовилися лише стосовно некваліфікованих робітників. 7 липня, о п'ятій вечора, відбулися ще одні переговори з цього приводу, тепер уже в залі ратуші, але про підвищення платні для всіх знову не домовилися. В той же час тривав страйк слюсарів, які 9 липня таки домоглися підняття платні і обмеження робочого дня до 9,5 годин, про що домовилися в залі тієї ж "Gwiazda".
У понеділок, 10 липня, о 16:00 годині, працівники зібралися в Музичному павільйоні на повиставковій площі. Це приміщення дозволив використовувати президент міста Львова Міхал Міхальський (Michał Michalski). В присутності начальника департаменту промисловості робітники вибрали комісію для організації страйку. До неї увійшли два поденні робітники, один робітник, який працює на риштуванні, чотири мулярі, два теслі, два каменярі, а також інженер Артур Гауснер (Artur Hausner). Присутні на зборах були також політики Теофіл Мелень та Александр Лісевич (Aleksander Lisiewicz).
Страйкуючі будівельні робітники на території Стрийського парку
Робітники вимагали зафіксувати мінімальну оплату праці за 9,5-годинний робочий день для чоловіків і жінок. Щоб жінки носили вапно максимум для 4 мулярів, а якщо потрібно підніматися на вищий поверх — то максимум для двох. Для працівників і працівниць хотіли зафіксувати правило 14 денного попередження про звільнення. А також — щоб мулярі краще ставилися до жінок і не вживали до них образливих слів. При цьому для жінок вимагали нижчої оплати праці, очевидно, зважаючи на меншу продуктивність праці при виконанні важкої фізичної роботи.
Додаткові вимоги стосувалися того, щоб на роботу приймали перш за все місцевих робітників, а немісцевих — за умови, що немає альтернативи. Щоб відмінили "акордову оплату" (тобто за весь об'єм роботи одномоментно). Щоб понаднормова робота (т.зв. фаєрамтівка) оплачувалася в подвійному розмірі і щоб тривала не довше, ніж з сьомої вечора до четвертої ранку з півторагодинною перервою. І обідня перерва щоб тривала півтори години.
Після зборів учасники вирішили пройти до пасажу Міколяша, де був зал робітників-металообробників, щоб нібито обговорити ситуацію з протестами в Королівстві Польському. Швидше за все, причиною був розташований там кіоск націоналістичної газети "Słowo Polskie", яка регулярно критикувала соціалістичні та робітничі акції, який частина робітників після походу центром міста знову хотіла відвідати після вчорашньої стрілянини і погрому. Співаючи робітничі пісні, страйкарі вирушили до міста вулицями Рацлавіцькою, Святої Софії, Зиблікевича, Святого Миколая, Академічною, через площу Марійську, вулиці Коперника, Оссолінських. Далі планували перейти на площу Домбровського (сучасна Маланюка), тобто ближче до редакції "Słowо Polskie", але розі вулиці Сташіца і Хоронщизни (сучасні Томашівського і Скорика) їх зустріли кінні і піші підрозділи поліції. Після кількох закликів розійтися поліція шаблями погнала робітників до Цитадельної та Оссолінських (сучасна Стефаника), кількох затримали і відпустили після перевірки документів.
Зрештою, кіоски "Słowo Polskie" в пасажі Міколяша і на вулиці Танської (сучасна Руданського) все одно постраждали. Ще частина демонстрантів пішла на вулицю Берка Йоселовича (сучасна Маєра Балабана) і розбили вікна в редакції "Judisches Tagblatt" і товариства "Zion". Неспокійно на вулицях було орієнтовно до 21:00 увечері.
У вівторок, 11 липня, з 10:00 ранку, припинили працювати навіть ті робітники, які досі не знали про страйк.
Перший етап страйку: збори, походи, переговори
Попри те, що вже в перший тиждень кількість страйкарів сягнула більше 7 тисяч осіб (з них 400 жінок, 2500 мулярів і теслярів, решту складали некваліфіковані працівники), працедавці вирішили не йти на поступки і дотискати ті умови, яких досягнули на початку місяця. При чому постійно це повторювали на нарадах, а також через пресу чи оголошення.
Робітники так само регулярно, мало не щодня, проводили зустрічі в Музичному павільйоні, де обговорювали поточну ситуацію, пропозиції від роботодавців, пошук підтримки. Час від часу на цих зібраннях були присутні представники Ради міста або чиновники намісництва. Вже 14 липня вирішили провести реєстрацію учасників зборів та видати посвідчення, оскільки "між ними вкрадаються різні особи, які втягають в авантюри". В перший же день записалося близько 1500 осіб.
Після зборів, як правило, відбувалася хода до центру міста і мітинг біля Міського театру, ратуші або пам'ятника Адаму Міцкевичу. З самого початку організатори застерігали страйкарів від необдуманих вчинків та провокацій. Тим більше, що поліція під час цих походів не лише супроводжувала колону страйкарів, а й посилено охороняла редакцію "Słowo Polskie". Хоча такі поради не завжди допомагали і навіть Семена Вітика, одного з чільних діячів PPSD (Польської соціал-деомократичної партії), засудили до 7 днів арешту за підбурювання проти влади в одній з промов. За деякий час походи до центру міста вже не виглядали такими войовничими, як на початку — страйкарі були виснажені фізично та морально. Після двох тижнів без роботи (а отже — і без зарплати) робітники ішли в середмістя радше щоб "продемонструвати своє важке становище".
Тим часом тривали переговори, переважно за посередництва влади. Представники страйкарів просили втрутитися президента міста, роботодавці звернулися до намісника, щоб він вплинув на працівників. Потім в намісника побувала і делегація робітників (Артур Гауснер, Александр Лісевич та інші). Згодом зі страйкарями та роботодавцями спілкувався промисловий інспектор намісництва. Робітники проводили наради і в ратуші, в присутності чиновників Ради міста. Через десять днів безуспішних переговорів власники будівельних фірм почали вимагати, аби робітники переобрали інших переговірників, запропонувавши нові тарифи, які стосувалися виключно "місцевих робітників".
Солідарність, шахрайство, штрейкбрехери, чутки і пропаганда
Разом із тим працедавці зверталися безпосередньо до робітників та мешканців міста. Вони друкували і розклеювали відозви, в яких закликали дотримуватися угод і працювати. Згодом розклеювати аналогічні афіші почали страйкарі. В оголошеннях власників фірм (які іноді підписувалися від імені "робітників-поляків") йшлося про те, що слід визволитися від диктату соціал-демократів і не слухати агітаторів-інтернаціоналістів. Паралельно підживлювалися чутки про можливі погроми в єврейських кварталах, що було особливо тривожно через нещодавні погроми в Російській імперії.
Страйкарі ж, у відповідь, розклеювали плакати, де запевняли, що ніяких погромів вони не планують, а чутки розповсюджують провокатори, найняті роботодавцями. Зрештою, на чергових зборах в Музичному павільйоні пролунала цікава теза: "якщо робітники захочуть десь висловити своє обурення, то знайдуть місце поза найбіднішими кварталами".
Ці розмови про можливий погром співпадали в часі із страйком єврейських різників, які вимагали знизити гуртові ціни. Відповідно, виникли перебої з кошерним м'ясом. Різники вирішили організувати спілку, щоб купувати товар без посередництва гуртових торгівців. Останні, натомість, вирішили збувати свій товар через окремі торгові точки. Різники пробували пояснити клієнтам, що м'ясо дороге з вини постачальників. І через те, що уряд обмежує імпорт, сприяючи експорту до Німеччини.
З самого початку будівельного страйку в місті з'явилися аферисти, які збирали пожертви нібито для робітників. Комітет регулярно звертався через пресу і оголошення, що кошти можна передавати лише через товариство "Ogniowo" на вулиці Оссолінських, 15.
Поруч із випадками шахрайства були приклади солідарності та жертовності. Коли 12 липня до страйку вирішили приєднатися каменярі, їх відмовили від цього кроку. Тоді каменярі постановили віддавати 10% свого заробітку для підтримки страйкарів. Згодом в знак солідарності застрайкували близько 100 чоловік, зайнятих на брукуванні вулиць. Через тиждень після початку страйку на збори будівельників прийшли представники різників і пекарів, і теж заявили про готовність страйкувати. Зрештою, через два тижні страйку, багато робітничих товариств вирішило допомагати страйкарям грошима, а якщо їхні вимоги не почують — теж припинити роботу. Таким чином в місті стала реальною перспектива загального страйку. Тим часом комітет вирішив не підтримувати страйкарів грошима, а централізовано закуповувати і роздавати їм хліб.
Щоправда, ця солідарність не завжди була тотальною і не завжди — добровільною. Попри те, що організатори постійно застерігали від конфліктів з працівниками, які не страйкують. Так, 13 липня близько 300 страйкарів зауважили трьох теслярів, які працювали на велотреку біля повиставкової площі.
Двоє з них встигли сховатися в будинку Акцизної служби на Стрийській рогатці, і там страйкарі лише вибили вікна. Одного ж побили доволі серйозно, він не зміг самостійно пересуватися і мусів чекати приїзду медиків. Наступного дня група робітників намагалася "відігнати від роботи" трьох теслярів, які ремонтували один із павільйонів на повиставковій площі.
Напередодні масового недільного мітингу
19 липня робітники в Музичному павільйоні, у присутності промислового інспектора магістрату, страйкарі обговорювали нові пропозиції від роботодавців. Їх визнали ще гіршими, аніж до початку страйку, тому вирішили не повертатися до роботи. Ситуація була непроста і важко було зберігати спокій. Крім того, ухвалили звернутися до президента міста і просити в нього дозволу збиратися "в місті", а не далеко від нього, на повиставковій площі. Цього ж дня на мітингу біля пам'ятника Міцкевичу Теофіл Мелень заявив, що саме роботодавці будуть відповідальними за можливі заворушення, оскільки їхні вимоги не можуть бути задоволеними.
Наступного дня президент міста Львова Міхал Міхальський дипломатично відмовив робітникам. Він пояснив, що такі збори працівників можуть проводитися лише в приміщенні. Приміщень потрібного розміру в центрі міста немає. А збори під відкритим небом — це вже "політика", де потрібен дозвіл намісника і звернення за три дні до проведення масового заходу.
21 липня під час зборів в Музичному павільйоні організували фотографування. По тому обговорили відмову президента міста Міхальського, пройшли походом біля кадетської школи до площі Ринок і розійшлися. На неділю 23 липня соціал-демократи анонсували зібрання в робітничих товариствах, а також можливий загальний страйк у Львові з наступного тижня. Збори планувалися в приміщенні Товариства столярів "Zgoda" на вул. Скарбківській, в приміщенні товариства друкарів "Ognisko" на вулиці Личаківській, в товаристві пекарів на площі Ринок, 12, в товаристві працівниць "Naprzód" на вулиці Краківській, 8, в товаристві металообробників в пасажі Міколяша, в товаристві торгівців на Собєського, 28, товаристві малярів на Сніжній, 2, в товаристві шевців на Домініканській, 9, та в товаристві різників на Вірменській, 29.
Тим часом працедавці сформували нові пропозиції. Але діалог звівся до того, що страйкарі заявили: якщо власники фірм хочуть такого порядку робіт, як у Відні, то й оплата має бути аналогічна. А на це вже не погодилися роботодавці.
22 липня промисловий інспектор викликав до себе страйковий комітет, щоб обговорити змінені пропозиції. Майстри і власники зібралися в ратуші, де спілкувалися представниками магістрату. Вони погодилися, що працівникам важко через інфляцію та дорожнечу у Львові, але і оплата праці не може рости без збільшення продуктивності.
На повиставковій площі до 20:30 увечері роздавали хліб, тому походу в центр не було. Тим більше що ситуація ставала все більш напруженою і лідери соціал-демократів наполегливо закликали страйкарів не збиратися в групи на вулицях міста і не конфліктувати із поліцією.
Але ці заклики діяли не надто ефективно. Того тижня група з 50 страйкарів напала на муляра, який працював біля свого ж будинку на вулиці Піярів (сучасна вулиця Юрія Руфа). Після того як хтось влучив в нього цеглою, муляр втік до будинку. Тоді страйкарі зламали риштування, розбили гіпсову ліпнину та позабирали інструменти. Інший випадок трапився, коли страйкарі дізналися про помічника муляра, який вирішив попрацювати в кухні директора кінного трамваю. Вони увірвалися до квартири і відвели штрейкбрехера до приміщення товариства на вулиці Оссолінських. Тут примусили лягти на більярдний стіл і били києм, а потім наказала ще цілувати більярдний стіл.
Обома випадками зайнялася поліція, і вже наступної ночі один із тих, хто бив більярдним києм, був заарештований у своїй квартирі. Також на Бернардинській площі (сучасна площа Соборна) поліція затримала (але швидко відпустила) групу страйкарів, які намагалися зірвати роботу штрейкбрехерів. Крім того, поліція заарештувала працівника колії, який прикидався страйкуючим будівельником і виманював гроші в шинках і магазинах.
Неділя 23 липня 1905 року
В цей день влада мобілізувала поліцію та 95 піхотний полк. Військові розташувалися на вулиці Чарнецького в старій пожежній казармі і на подвір'ї будинку поліції. Оскільки ідея загального ("генерального") страйку здобувала все більше прихильників, самі лідери соціал-демократів вирішили не форсувати цю тему на недільних зборах. Окрім зустрічей в згаданих вище товариствах, зранку зібралися ще й кушніри, сторожі та дроворуби.
О 10:00 ранку в товариствах провели короткі зібрання в різних місцях, де ухвалили однакові декларації про підтримку і солідарність зі страйкарями. Десь збирали гроші, десь вирішили пожертвувати одноденну зарплату в фонд підтримки будівельних робітників.
Після цього учасники зборів рушили на повиставкову площу, де в Музичному павільйоні традиційно проходили збори страйкарів. Особливо відзначали похід працівниць друкарень — в колоні йшли близько ста жінок.
Будівельники проголосували за продовження страйку, а тоді рушили в похід, співаючи "Марсельєзу" і "Червоний прапор". На чолі колони несли червону лопату, прикрашену зеленими галузками і червоними стрічками. Біля Міського театру відбувся мітинг, на якому лідери соціал-демократів, зокрема Семен Вітик, відговорювали від проведення загальноміського страйку та закликали до спокою. Близько 3 години по обіді люди розійшлися. Недільний похід був дійсно дуже масовим, адже навіть урядова "Gazeta Lwowska" писала про 6000 учасників.
Того ж дня в приміщенні товариства "Gwiazda" збиралося товариство кравців. Частина присутніх хотіла фінансово допомогти страйкарям, використавши гроші з каси товариства. Інша частина була проти і, щоб не допустити голосування, просто покинула збори.
Тим часом на вулиці Байзера (сучасна Мосяжна) в залі єврейського товариства "Brüderlichkeit" відбулося два зібрання. Зранку збиралися єврейські пекарі, ввечері — загальні збори єврейських робітників. Їх організували єврейські соціал-демократи. На зборах розкритикували лідерів будівельного страйку, оскільки вони не узгодили свої дії з єврейськими робітниками. Тому робітники-євреї мимоволі стали штрейкбрехерами, тобто наражалися на конфлікт із робітниками-християнами. Це було, м'яко кажучи, дивно, оскільки минуло вже два тижні від початку страйку. Тим не менше, на зборах вирішили поки що перерахувати страйкуючим одноденний заробіток і чекати рішення єврейських соціал-демократів.
Третій тиждень страйку: бійки, сутички, переполох на площі Ринок
У понеділок, 24 липня, після недільного мітингу, походу в місто не було. Натомість на ранкових зборах організатори просили страйкарів не бити працюючих і не забирати їхні інструменти. А "по-товариськи" пояснювати їм, що вони шкодять спільній справі. В обід члени страйкового комітету були на прийомі в радника намісника, промисловий інспектор не впорався із завданням примирити сторони конфлікту.
У вівторок, 25 липня, по обіді в місті з'явилися афіші, через які власники і майстри закликали робітників повернутися до праці в четвер, 27 липня. Вони перерахували нові умови (з певними поступками), а також гарантували, що це загальні правила, а не лише "для місцевих". Це важливий нюанс — працедавці не могли б уже наймати приїжджих за менші гроші.
Наступного дня (26 липня) на зборах в Музичному павільйоні робітники відхилили цю пропозицію і вирушили в похід на площу Марійську, де до них промовляв Артур Гауснер. Відбулося це пізно ввечері, оскільки до 8 години на повиставковій площі страйкарям роздавали хліб, який багато голодних їли на ходу. Як і зазвичай, колону супроводжували близько 50 поліціянтів.
Претензії робітників полягали в тому, що ще в лютому вони підготували меморіал, на який власники фірм не реагували аж до липня. І що роботодавці не бажають спілкуватися напряму із жодною групою переговірників і взагалі намагаються повернути домовленості до 1902 року. Наприклад, пропонують скасувати правило 14-денного попередження про звільнення, яке будівельники вибороли під час попереднього страйку. Робітників не влаштовував запропонований поділ на групи, в яких оплата не залежала від кваліфікації. А також поділ на місцевих та немісцевих. Як і віденський регламент робіт при збереження львівського розміру оплати праці.
Цього ж дня, у середу 26 липня, відновилися сутички, адже чимраз більше будівельників від безвиході поверталися до роботи. В кількох місцях працюючі відступили під натиском страйкарів, а на вулиці Янівській, при будові каналу, поліція відігнала атакувальників. Ще поліція заарештувала двох шахраїв, які видурювали гроші "на страйк". Крім того, члени комісії працедавців, які займалися розробкою пропозицій, вирішили скласти свої мандати, заявивши про погрози з боку робітників.
У четвер, 27 липня, працедавці підтвердили, що вестимуть переговори лише через посередника — радника намісника. І взагалі заявили, що готові цього року припинити всі будівельні роботи. В намісництві вирішили, що Рада міста може, в силу своїх повноважень, ухвалити обов'язкові для працівників і працедавців тарифи на оплату праці. І запровадити спеціальні документи для будівельників, без яких не можна буде влаштовуватися на роботу.
Робітники, які цього дня йшли з повиставкової площі через вулиці Сапєги, Городоцьку і Карла Людвіга, планували провести мітинг на площі Ринок. Однак вулиця Галицька була перекрита відділом поліції, тому страйкарі завернули на площу Марійську. Тут, під час промови Семена Вітика, поліція почала відтісняти демонстрантів, звільняючи колію кінного трамваю. А потім підійшов відділ військових з багнетами, тому організатори ледь стримали робітників від ймовірного конфлікту. Як пояснили в урядовому часописі "Gazeta Lwowska", на площу Ринок колону не впустили, бо там курсує електричний трамвай, а це небезпечно. А на площі Марійський поліція змушена була (не витягаючи шабель) розчистити дорогу для кінного трамваю, оскільки пасажири обурювалися і це могло спровокувати конфлікт. Натомість демонстранти пручалися і кричали "якщо ми голодні, нехай і трамвай не ходить". З військовими вийшло ще цікавіше. Це був патруль в складі 4 вояків та 1 офіцера. Їхнім завданням було пильнувати, щоб ніякі військові не приєднувалися до мітингу.
У п'ятницю, 28 липня, в ратуші засідали майстри та власники будівельного бізнесу. Вони спростували деякі закиди страйкарів (зокрема, про "немісцевих" та "місцевих" робітників), знову відкинули вимоги страйкового комітету та вирішили вислати делегацію до Відня.
Тоді ж групи страйкарів ходили містом і проганяли штрейкбрехерів. На Знесінні, де працювали на трьох будовах, дійшло до бійки, тому приїхали жандарми і поліція. Серед місцевих мешканців зчинився переполох, одного зі страйкарів серйозно поранили, а ще одного заарештували. На вулиці Раппапорта поліція заарештувала нападників на мулярів. Крім того, на складах дерева страйкуючі дроворуби відганяли від роботи тих, хто рубав. В тому числі і тих, хто рубав для приватних осіб. Загалом за день поліція заарештувала більше 10 страйкарів і близько 40 волоцюг.
Але найцікавіше відбулося на площі Ринок. Тут об 11:00 годині перед полуднем виникла паніка на базарі. Хулігани та кишенькові злодії (за іншою версією — платні провокатори) почали кричати біля крамниці Бачевських, що натовп страйкарів "іде і грабує" та "робітники вбивають, вже йдуть на Ринок". Одночасно декілька підлітків з боку вулиці Руської напали на торговців хлібом. Продавці почали швидко збирати товар, утворилася тиснява, під час переполоху перекупки порозливали молоко і сметану, розсипали сир, ягоди та фрукти, побили яйця, власники закривали свої магазини. Крики про те, що все спокійно, не врятували ситуацію. Перекупки-селянки зі сльозами на очах тікали на подвір'я та коридори ратуші. Так за 10 хвилин, як писала преса, найбідніші потерпіли збитки.
Газета "Діло" підсумовувала, що зі страйку почали користатися злодії і бездомні, які почали масово прибувати до Львова. А брутальний спосіб "наведення порядку" поліцією лише збільшує напругу в суспільстві.
У суботу, 29 липня, робітникам роздали 1200 хлібин і 700 булок, які безкоштовно надала пекарня "Під Соколом". Говорили про байдужість з боку депутатів Ради міста (на що один із депутатів відповів через пресу, що співчуває будівельникам, але не хоче мати справи із лідерами соціал-демократів).
Мітинг о 20:00 увечері біля пам'ятника Міцкевичу проводився радше для публіки, аніж для самих страйкарів. Організатори уважно стежили, щоб безперешкодно курсували кінні трамваї. Промовці запевняли, що і після трьох тижнів страйку робітники поводитимуться спокійно та мирно. Що провокації організовують власники будівельних підприємств. Оголосили також про надходження фінансової допомоги з Кракова та Відня.
Тим не менше, на базар на площу Ринок після вчорашнього переполоху приїхало дуже мало селян з товаром. А в неділю 30 липня взагалі вирішили не організовувати похід в місто, обмежилися лише роздачею хліба.
Закінчення страйку
У понеділок, 31 липня, страйкарі через Юзефа Гудеца (Józef Hudec) звернулися до президента міста Львова Міхала Міхальського з пропозицією переговорів. Очевидно, вони пішли на певні поступки, так як того ж дня після обіду запрацювала комісія в складі і працівників, і працедавців. Наради тривали з 4 до 9 години вечора. А у вівторок, 1 серпня, комісія знову зібралася в ратуші під головуванням Міхала Міхальського і в присутності промислового інспектора.
Порозуміння вийшло не дуже вигідним для робітників. Зате демократична преса писала про відсутність серйозних заворушень (як про заслугу організаторів) та про низьку якість будівництва у Львові (з вини працедавців). На роботу тепер повинні були приймати лише за наявності сертифіката у працівника. Звільнення допускалися по суботах, а не після попередження за 14 днів, зате із обов'язковою виплатою зарплати. Сама оплата праці теж виросла мінімально, залишилися "акордові роботи" (за окремим тарифом), фіксувалися відрахування в Касу хворих та на робітниче товариство.
У вівторок, 2 серпня, Артур Гауснер, Іґнацій Дашинський (Ignacy Ewaryst Daszyński) та Юзеф Гудец прийшли з цими умовами на збори страйкарів до Музичного павільйону. Вони говорили, що нічого не нав'язують, але одночасно лякали серйозністю моменту і відповідальністю за долі тисяч людей. Слова про перемогу робітників натовп зустрів відвертим незадоволенням. Члени комітету погрожували скласти мандати, і тоді страйк затягнеться ще на декілька тижнів. Багато звичайних працівників виступали за продовження боротьби. Врешті, попри крики і галас, вдалося з'ясувати, що кваліфіковані мулярі переважно за страйк, а помічники і некваліфіковані робітники — за повернення до роботи. Тоді, перед остаточним голосуванням, лідери окремо спілкувалися з мулярами. Цікаво, що в результаті всі проголосували "за" припинення страйку. Тобто важко говорити про якусь демократію, коли натовп вирішує питання підняттям рук. Наприкінці заспівали "Червоний прапор" та роздали 1000 хлібин. Тоді ж, у вівторок, 2 серпня, страйкарі повернулися до роботи.
Протягом страйку чи не єдиною газетою, яка відверто критикувала робітників, було "Słowo Polskie". Тут згадували і кровопролиття 1902 року, яке не слід було повторювати. І порівнювали страйкарів із бездомними, які тиняються містом. На мітингах в центрі головною публікою були, мовляв, безробітні, для яких промови соціал-демократів були просто безкоштовним видовищем. Самі походи демонстрантів були неорганізованими, і в них брали участь радше з примусу, аніж за ідею. Адже багато працівників, якби не тиск з боку активістів, раді були б повернутися до роботи. Решта ж часописів якщо не презентували партійну позицію, то детально і з почуттям емпатії описували ситуацію. Власне це і можна вважати перемогою соціал-демократів, про яку вони говорили страйкарям на останніх зборах в Музичному павільйоні.
