Період габсбурзької автономії — це час емансипації, в процесі якої різні групи населення стають "видимими" і отримують, якщо не право голосу в сучасному значенні цього слова, то принаймні можливість "виговоритись" на мітингах та маніфестаціях, підписати петицію чи обговорити законопроєкт. Це час поширення не лише націоналізму, а й соціалістичних ідей, які в Австро-Угорщині, де потрібно було узгоджувати інтереси різних народів, оформилися у специфічний тип соціалізму — австромарксизм, який приділяв значну увагу власне національному питанню.

Емансипаційні процеси дозволили "вийти на сцену" різним національним спільнотам, в уряд крім аристократів почали потрапляти і буржуа,  крім того, частими стали маніфестації робітників та жінок — як організованих груп із власною суб'єктністю.

Робітники

Львів ніколи не був робітничим центром, оскільки тут не існувало розвиненої промисловості. Попри те, певна кількість робітників була присутня, а їхня політична активність була помітною, переважно у тих випадках, коли робітники синхронізували свої акції зі студентами та лівими політиками.  Крім того, у Львові розміщувалися органи влади цілої провінції, редакції впливових газет, мешкали політики та чиновники, місто було важливим центром політичного життя.

Тому робітничі акції у чистому вигляді ніколи не були достатньо масовими, якщо до них не підключалися інші групи. Першотравневі демонстрації проходили переважно тихо та спокійно. Натомість, коли до соціального додавалося національне, як, наприклад, солідарність з повсталими робітниками Варшави — тоді доходило до серйозних заворушень та масових протестів.

Лідери соціалістичного руху представляли всі три найбільші національні групи краю, і довший час, майже до самої Великої війни, між ними не траплялося конфліктів на національному ґрунті. Були непорозуміння між християнськими та юдейськими організаціями, були звинувачення в "запроданстві" та "інтернаціоналізмі" з боку політиків-націоналістів. Однак не було нічого дивного в тому, щоб на могилі робітника-єврея виступав соціаліст-українець. Як правило, класова солідарність, принаймні в риториці, брала гору над національною.

Приклади робітничих маніфестацій у Львові часів автономії демонструють багато цікавих речей, які неможливо побачити крізь призму суто "національної історії". Наприклад те, що існували реальні конфлікти між високо кваліфікованими і низько кваліфікованими робітниками ("майстрами" та "челядниками"). Ці конфлікти зводили нанівець спроби бізнесу "відродити цехову солідарність". Виявилося, що робітники не були готові працювати за мінімальну оплату, навіть якщо це вважалося патріотичним. Разом з тим, робітники готові були позбутися конкурентів з інших міст під тим самим приводом — захистити інтереси "львів'ян", не допускаючи приїжджих на місцевий ринок праці.

Інший цікавий аспект — роль політиків-соціалістів у робітничому русі. Історії робітничих страйків показують, що політики завжди намагалися зіграти роль посередників між працівниками та працедавцями. При чому прагнули і політичні дивіденди здобути, і не потрапити до арешту за звинуваченням у підбурюванні. Часто їм не вдавалося контролювати натовп, у результаті чого робітничі маніфестації перетворювалися на криваві заворушення.

Перебіг робітничих виступів показує непрості стосунки в трикутнику "поляки-українці-євреї" — і на рівні "християни-юдеї", і на рівні українсько-польського протистояння, а також боротьбу політиків-націоналістів із політиками-соціалістами за той самий електорат. В результаті соціалісти були змушені апелювати до національних почуттів, а націоналісти — до проблем соціальної несправедливості.

На прикладі робітничих виступів можна побачити й "іншу географію" Львова. На відміну від цісарських відвідин, релігійних свят чи національних маніфестацій, Львів робітників — це не лише площі в середмісті, а й міська периферія, де, як правило, все починалося.

Жінки

Схожою була і ситуація з жіночою емансипацією. Дуже довго жінки взагалі не виступали як окремий суб'єкт, і жіночий рух у габсбурзькому Львові розвивався на національній основі. Одна з перших помітних акцій, коли жінки заманіфестували своє "політичне існування" у громадському просторі міста, а не в приміщенні — це День жінок у 1912 році, організований соціалістичною партією в цілій імперії. І навіть на цій акції, як і на попередніх камерних заходах, близько половини учасників становили політики-чоловіки, в яких були свої плани на жінок як на агітаторок напередодні виборів. Переважно ж жіночі товариства та організації були ніби "допоміжними загонами" національних спільнот.

Врешті-решт тенденції, коли робітниче і соціальне підпорядковувалося національному, остаточно взяли гору під час Великої війни та подальшої українсько-польської війни. Робітники і жінки перед лицем вибору між соціальною та національною солідарністю вибрали останню.