Францішек Смолька (Franciszek Smolka) був тим, хто розпочав проведення у Львові патріотичних заходів та маніфестацій після конституційного компромісу 1860-х. Саме з відзначення у 1869 році ювілею Люблінської унії можна говорити про масову політику часів Габсбурзької автономії, коли місцеві еліти отримали право подібні заходи проводити, а не виконувати інструкції з Відня.
Курган, споруджений тоді за ініціативою Смольки на Високому замку, був постійним свідченням його політичної активності, своєрідним прижиттєвим пам'ятником. Але на цьому увіковічення Францішека Смольки у Львові не закінчилося.
Похорон
Його похорон 7 грудня 1899 року був однією з численних національних маніфестацій, на які зазвичай перетворювалися похорони діячів такого масштабу. Дзвонили дзвони львівських костелів, зібралися люди "усіх суспільних верств із цієї частини Польщі", вулиці, якими йшла процесія, прибрали від снігу, ліхтарі накрили чорними тканинами, а на будинках почепили жалобні прапори. Аби підкреслити, що покійний політик об'єднував все польське суспільство, газети писали про "безліч вінків, які несли люди в кунтушах, циліндрах та військових мундирах".
Перед будинком, в якому жив Францішек Смолька, на вулиці Словацького, 12, громадянська варта вишикувалася в каре, щоб численні делегації могли організовано віддати останню шану покійному. Мабуть через те, що було багато чиновників, депутатів парламенту, а також зважаючи на високий статус самого Смольки, кокарди на добровольцях громадянської варти були виконані в червоно-блакитних барвах краю, а не в польських національних біло-червоних.
На вулиці Словацького греко-католицькі, вірменські та римо-католицькі ієрархи по черзі відправили три богослужіння, після чого з промовою виступив крайовий маршалок Станіслав Бадені (Stanisław Badeni), одягнутий в традиційний шляхетський кунтуш. Тоді під спів хору почав шикуватися похід на цвинтар. В поході брали участь члени польського "Сокола", вихованці сиротинців, члени різноманітних товариств, делегати від міст і ґмін краю, депутати австрійського парламенту.
На Личаківському цвинтарі над могилою Смольки виступили парламентарі та президент Львова Ґодзімір Малаховський (Godzimir Małachowski).
100-літній ювілей
На честь 100-ліття Францішека Смольки, яке припало на суботу 5 листопада 1910 року, Рада міста організувала святковий концерт в ратуші. Головною "дійовою особою" тут був віцепрезидент міста Львова Тадеуш Рутовський (Tadeusz Rutowski), відомий своєю патріотичною позицією. Окрім культурної програми та численних промов, на концерті збирали кошти на майбутній пам'ятник Смольці.
Ратуша
Відкриття пам'ятника
Площу, де раніше мешкав Смолька і на якій вирішили встановити монумент, назвали на честь політика ще за його життя у 1885 році (тепер площа Григоренка). А ідею пам'ятника озвучили 1899 року, відразу після його смерті. Побічним ефектом збору коштів і обговорення проєкту було те, що Рада міста звернула увагу і на курган Люблінської унії, який вирішили все-таки довести до пуття.
Пам'ятник відкривали на наступний день після початку сесії Сейму — тобто коли в місті було більше ніж зазвичай регіональних політиків. У день відкриття пам'ятника, у понеділок 8 грудня 1913 року, поліція перекрила всі проходи на площу, пропускали лише за запрошеннями. Зате балкони і вікна будинків були заповнені глядачами.
Об 11:00 почалася церемонія відкриття. Біля пам'ятника зібралася родина Францішека Смольки, міністри, спікер та депутати парламенту і палати панів. В газетах особливо підкреслювали присутність серед них чехів та німців. А також намісник, маршалок та депутати Галицького сейму , багато з яких були вдягнені в традиційні шляхетські кунтуші. Також серед гостей були представники Буковини та угорської частини імперії. І звісно — львівська еліта: латинський та вірменський архієпископи, члени Ради міста, представники Університету, Політехніки, ветеринарної школи, рільничої академії в Дублянах, вищі офіцери полків, розквартированих у Львові, та керівництво товариств, організацій і політичних партій.
Грав оркестр, співав хор, з трибуни виголошували промови і зачитували телеграми. На будинку, що стояв на місці того, де мешкав Францішек Смолька, вмурували меморіальну таблицю. Ввечері гості відвідали обід у намісника, а після цього — раут у залі ратуші.
Трактування
У патріотичній польській пресі панегірики на адресу Смольки сягнули такого рівня, що його роль в історії Австро-Угорщини виявилася ледь не ключовою. Начебто саме він реформував імперію, а його проєкт реформ був ще кращий, аніж втілили у Відні. А також прислужився всім народам держави, особливо угорцям, які з конституційних змін скористалися найбільше. І що курган Люблінської унії — це не просто пам'ятник з нагоди історичного ювілею, а символ демократії, братерства, а також монумент самому Смольці.
Натомість урядові газети відреагували на подію унікально. Про неї згадували у двох новинах — в одній йшлося про прибуття до Львова міністра фінансів імперії, а в іншій — міністра внутрішніх справ. А далі по тексту побіжно згадувалося, що вони прибули в тому числі на відкриття пам'ятника.
Українці відкриття пам'ятника не бойкотували, на ньому були присутні парламентарі Кость Левицький та Кирило Трильовський. Однак заголовок в газеті "Діло" — "Ворог нашої нації" — недвозначно натякав на негативне ставлення і до монумента, і до самого Смольки. В статті йшлося про те, що федералізація імперії від Смольки передбачала абсолютну польську владу в краї та асиміляцію українців. І зараз такій людині встановлюють пам'ятник "в старім городї руських князів". Тим не менше, писало "Діло", в політичній волі і мудрості йому не відмовиш. Він вийшов за межі власної нації, тому представники багатьох народів імперії присутні на відкритті пам'ятника. Українці, йшлося в статті, можуть лише шкодувати, що серед них не було політика, який би так вдало пов'язав проблеми автономії та загальнодержавні питання.
* * *
Таким чином, на образах, пов'язаних із Францішеком Смолькою, якими промаркували громадський простір у Львові, можна простежити і еволюцію самої ідеї поляків в імперії — від ностальгії за Річчю Посполитою до рівноправного суб'єкта всередині Австро-Угорщини, на рівні з німцями, чехами чи угорцями.
