Багато масових заходів, які проводили українці у Львові в часи автономії, мали назву "віче". Це була своєрідна відповідь на численні польські демонстрації та історичні "обходи". При цьому саме віче теж могло бути скликане до якоїсь історичної дати. Наприклад, перше всенародне руське віче на честь ювілею імператора Йосифа ІІ — "визволителя Русі" у 1880 році, або щорічні віча, приурочені до річниць скасування панщини — так звані Свята Свободи. Останні, до речі, блокувала польська адміністрація як небажані заходи, на яких говорили про "звільнення з лядської неволі". І як українці критикували поляків за "вигадані річниці", так і поляки називали руські маніфестації не вічами, а ідеологічною обробкою несвідомих селян.
Ця критика ґрунтувалася на тому, що тогочасне уявлення про віче передбачало певну форму проведення. Зокрема, мали бути "делегати", кимось уповноважені для голосування, а також "доповідачі", а отже — якась дискусія чи обговорення. Очевидно, в умовах, коли на віче збиралося декілька тисяч осіб, важко уявити діалог чи голосування. Інший закид польських активістів полягав у тому, що на віча до Львова збирали селян з цілого краю, тоді як міщани до кінця ХІХ століття були представлені переважно самими організаторами.
Фактично, коли мова йде про масові віча на відкритому просторі у Львові, маються на увазі популярні в той час політичні мітинги. На яких все ж дотримувалися "стандартного" переліку атрибутів віча: декілька промовців, формальне голосування чи схвалення, прийняття резолюції.
Селянські та "всенародні" віча 1896 року
Як виглядало "нормальне" (в тогочасному уявленні) віче, можна побачити на прикладі селянського віча у ратуші, скликаного активістами Радикальної партії у неділю, 15 листопада 1896 року, напередодні виборів до повітової ради в грудні 1896 року. Або віча, організованого товариством "Селянська Рада" у великій залі Народного Дому на початку грудня 1896 року. На цих зборах були присутні делегати від 70 громад Львівського, Винниківського та Щирецького повітів. Делегати дискутували і домовилися створити спільний для українських, польських та німецьких селян комітет, щоб разом висунути кандидатів від селянської курії.
Але такі заходи не передбачали якихось маніфестацій, маркування громадського простору чи проведення чогось більшого, аніж нарада. Відповідно, отримували незначний відгук в тогочасній пресі. Тоді як справжніми новинами ставали якраз велелюдні мітинги, які за інерцією називали вічами, де вже суто технічно неможливо було проводити якісь обговорення чи дискусії.
Значним викликом перед організаторами українських масових заходів було забезпечити велелюдність заходу. Традиційно це допомагали вирішити парафіяльні священики, які очолювали "делегації" своїх сіл або займалися мобілізацією на місцях. І це ж було одним із аргументів для польських активістів, які звинувачували "попів" в тому, що вони політикою дурять голови "хлопам".
Підтримка Греко-католицької церкви дійсно забезпечувала більшу чисельність учасників. Коли українські політики виступили проти реформи василіанського чернечого ордену єзуїтами (почалася у 1882 році), оскільки вважали це полонізацією "Руської церкви", вони тим самим увійшли в конфронтацію із церковними ієрархами. А це прямо позначилося на масовості їхніх заходів. Після "першого" і "другого всенародного руського віча" у 1880 та 1883 роках, які були дійсно масштабними, "загальне зібрання українців міста Львова" 4 травня 1884 року чи інші "антиєзуїтські віча" залучили не таку велику кількість учасників.
11 жовтня 1888 року, традиційно в Народному домі, відбулося "четверте всенародне руське віче". Питання реформи василіанського ордену не було головним, тому серед присутніх було чимало парафіяльних священиків. Доповідачі говорили про ліквідацію права пропінації (шляхетської монополії на виготовлення алкоголю), про економічний стан селянства, солідарність із польськими селянами, про вживання української мови на державній службі і в освіті, а також про потребу створення спільного для народовців і русофілів виборчого комітету, який би не співпрацював із польською адміністрацією краю. Промови супроводжували гучні оплески та вигуки схвалення. Наприкінці дозволили виступити присутнім на зборах селянам.
Збори львівських русинів
З часом формат "всенародного віча", який вимагав тривалої підготовки, мобілізації селянства, долання опору польської адміністрації, відходив на другий план. Натомість українці все частіше проводили менші за масштабом, але динамічніші політичні акції на актуальні теми. Або й взагалі відмовлялися від "всенародних віч" на користь інших заходів.
Наприклад, 29 жовтня 1903 року українські посли Галицького сейму оголосили сецесію і демонстративно покинули залу засідань через відмову сеймової більшості відкрити руську гімназію в Станиславові. А вже наступного дня, 30 жовтня, в Народному домі відбулися "збори львівських русинів" — близько 1000 осіб. Були присутні з одного боку депутати, які пояснювали свою позицію, а з іншого — "весь руський Львів". Після закінчення зборів і виконання гімну "Ще не вмерла Україна" частина людей, орієнтовно 500 чоловік, вирішили пройти до будівлі сейму. Під спів пісні "Не пора" вони рушили Трибунальською, площею Святого Духа, але за Касою ощадності на Яґеллонській дорогу їм перегородила поліція. Демонстранти, викрикуючи антипольські гасла, вирішили обійти через Карла Людвіґа, площу Марійську і вулицю Коперника. Але тут знову натрапили на кордон поліції, а з боку Марійської площі прибув її кінний відділ. Лише втручання сеймового депутата Андроника Могильницького змогло розрядити ситуацію і люди розійшлися. Тобто це вже була цілком сучасна політична акція, на яку швидко мобілізували місцевих прихильників і змогли вивести їх на "вулицю".
40-ліття товариства "Просвіта"
Під час відзначення 40-ліття товариства "Просвіта" 1-2 лютого 1909 року від ідеї всенародного віча відмовилися "задля економії селянських грошей", а також через відсутність відповідного залу. Народним домом тоді керували русофіли, тому збиралися в єврейському товаристві "Яд Харузім". У 1908 році пройшла серія урочистих вечорів у філіях товариства в краї, а у Львові вирішили організувати ювілей у формі конгресу, при чому з платним входом на заходи.
1-2 лютого 1909 року відбулися "наради" з питань просвіти, кооперації, гігієни, економіки і загальне засідання, яка відкривав депутат парламенту Євген Олесницький. Провели святкові концерти в Міському театрі (вистава і концерт хору "Боян" в супроводі військового оркестру) та в залі єврейського товариства "Яд Харузім" (аматорська вистава членів "Сокола"). А також святковий комерс (студентську вечірку) в "Народній Гостинниці".
-
- Брошура до 40-ліття Просвіти
-
- Брошура до 40-ліття Просвіти
Ідеологічне наповнення заходів було, як завжди, промовистим. Львів трактувався як "столиця Галицької Руси-України", а товариство "Просвіта" — як "матір всіх українських товариств". Відповідно конгрес подавався як звіт за 40 років національного розвитку. Важливо, що на святі були присутні активісти з Наддніпрянської України, а риторика галицьких діячів нагадувала тези польських політиків про вдячність Габсбурґам за можливість розвивати національну культуру, чого нема в Російській імперії. Крім того, говорили про потребу відкриття українського університету у Львові та збирали кошти на пам’ятник Тарасові Шевченку в Києві.
Тим часом русофіли не обмежилися тим, що відмовили в оренді Народного дому і проводили в цей день "збори мужів довіри". Вони звернулися до поліції, щоб та охороняла ці збори від можливих провокацій з боку "українців" по відношенню до "русскихъ".
Зростання ролі соціального
Чим більше українські заходи у Львові ставали власне міськими, без залучення селянства, тим сильніше розігрувалася карта соціальної справедливості, солідарності робітників і т.п. І тим меншою була участь духовенства.
У травні 1909 року товариство "Львівська Русь" зібрало в залі "Яд Харузім" декілька сотень осіб, переважно робітників і домової прислуги. Професор Олександр Колесса, лікар Євген Озаркевич, депутати Іван Кивелюк та Володимир Бачинський говорили переважно про зловживання на виборах, про русофілів, про права української мови і освіту. Але були виступи і про оподаткування робітників та селян, про соціальний захист і реформу виборчого законодавства. Окремо йшла мова про дискримінацію українців в школах Львова. Після зборів учасники пройшли походом до будинку товариства "Просвіта" на площі Ринок.
29 вересня 1909 року паралельно відбувалися два руські заходи. В Народному домі зібралися русофіли, говорили про стан справ в Товаристві імені Качковського. В залі "Яд Харузім" народовці обговорювали виборчу реформу та русофілів. Згодом частина народовців вирішила піти "до міста", тобто під будівлю сейму, де тривало засідання. Але на Яґеллонській їх розпорошила поліція. Демонстранти малими групами перебралися під Народний дім, де ще відбувалися збори русофілів. Звідти — до будинку "Просвіти". Тут, на площі Ринок, їх наздогнали кінні та піші поліціянти. Тому частина демонстрантів сховалася в будинку "Просвіти", а решта відступала через Бляхарську, де побила вікна в русофільському Ставропігійському інституті.
Декількох осіб заарештували і звинуватили в організації демонстрацій під час сеймових засідань. Дрібні сутички тривали до о пів на десяту вечора, а поліцейські патрулі діяли до опівночі.
У 1912 році напруження між українцями і поляками було дуже високим після подій в Університеті, а сутички з поліцією перестали бути рідкістю. Тому саме лишень припущення польської преси, що 16 травня 1912 року відбудеться українська демонстрація до дня скасування панщини, мобілізувало і поліцію, і польських студентів. Останні активно мітингували проти можливого відкриття у Львові українського університету. Циркулювала навіть чутка, що українці збирають кошти для заснування благодійного фонду імені Олени Січинської — "матері вбивці Анджея Потоцького". Однак ці переживання були даремними і нічого особливого не відбулося.
* * *
Цікаво, що попри разючі зміни, які сталися з українськими маніфестаціями протягом автономії, ці заходи продовжували називатися вічами. Хоча трансформація від зборів "хлопів і попів" 1880-х років до вуличних протистоянь та сутичок із поліцією на початку ХХ століття була колосальною. Все частіше проводили цілком модерні політичні акції, адже важливою в політиці була швидка реакція та вміння створити інформаційний привід, щоб потрапити на шпальти газет. Крім того, додавали динаміки суперечності між русофілами і народовцями, а також спротив місцевої влади. При чому, чим більшими були суперечності з русофілами, тим сильніше народовці співпрацювали з єврейськими організаціями.
Разом із тим, ідея "загальних віч" нікуди не зникла, тому періодично відбувалися масові "народні здвиги". А вже під час їх проведення політичні активісти змушені були звертатися по допомогу чи принаймні моральну підтримку до греко-католицького духовенства.
