Попри те, що ситуація з продуктами чи опаленням в 1918 році була дуже поганою, це не зменшило запал політичних активістів у Львові. Особливо в ситуації, коли, як часто писали в газетах, "вирішувалася доля майбутнього націй".
Очевидно, це було пов'язано із тектонічними політичними змінами на політичній карті Європи. Думка про те, що Україна і Польща будуть після закінчення Великої війни незалежними державами, закономірно ставила питання про майбутнє Львова і Східної Галичини, де українці і поляки віддавна були конкурентами. "Переможці" не були визначені наперед, і ніхто не планував поступатися своїм "правом на землю предків".
Робітничі страйки на початку року
На початку 1918 року в пресі почала з'являтися інформація про страйки, в тому числі на таких стратегічних об'єктах як залізниця. Оскільки під час війни всякі виступи жорстко присікалися, можна говорити про дійсно складне становище робітників. А також про те, що у Львові відчувався вплив революції в Росії та/або послаблення центральної влади.
Під час робітничих виступів на перший план вийшли національні вимоги. 21 січня залізничні робітники українці у Львові, розпочавши страйк, виступили і проти гіпотетичного приєднання Холмщини, Підляшшя та Східної Галичини до Польщі. А через два тижні оголосили про створення окремої від поляків профспілки. Урядова преса, зокрема "Gazeta Lwowska", про національні вимоги не згадувала, причиною страйку 1600 львівських робітників називала важке матеріальне становище і низьку зарплату.
18 лютого, в розпал маніфестацій навколо Берестейського миру, трамвайні працівники-поляки (які у січні теж страйкували) зібралися і постановили перерахувати одноденну зарплату на допомогу польським легіонам. Своїх колег-українців вони повідомили про це вже постфактум. Українці обурилися такою благодійністю від їхнього імені, оскільки вона ішла на "ворожі цілі".
Врешті, робітничий рух у Львові, який до того ділився на християнський та юдейський, розділився ще й на український і польський — українці поштарі, залізничники, чиновники почали заявляти про створення своїх, національних, робітничих організацій.
Міжпартійна конкуренція
Окрім робітничих виступів, на початку 1918 року до Львова повернулася і міжпартійна конкуренція. При чому відразу в крайніх, конфліктних своїх проявах. 2 лютого в місті, як писали в одних газетах, відбувся "з'їзд національної праці" — представники різних галузей економіки, а також місцеві політики і навіть крайовий маршалок обговорювали в ратуші майбутнє Східної Галичини. В інших газетах йшлося про "збори новоствореної правиці". Так чи інакше, ввечері, коли в ресторані готелю на вулиці Баторія тривав бенкет, близько 2 тисяч осіб — прихильників "демократичної молоді" (симпатиків польських правих — ендеків) — прийшли "висловити свій протест". Вони розбили вікна, але всередину зайти їм не вдалося — завадила охорона і поліція. В результаті перестрілки між поліцією та демонстрантами було поранено двох молодих людей. За однією версією гімназиста і студента, за іншою — двох гімназистів. Один із них, Мар'ян Черкас (Maryan Czerkas), помер, інший — Водзіцький (Wodzicki) — вижив. Вісьмох мітингарів заарештували, семеро поліцейських отримали травми. Згодом поширилися чутки, що в польських студентів стріляли німецькі солдати з будинку німецької польової пошти на вулиці Баторія, але їх швидко спростували. Хто саме стріляв, демонстранти чи поліція, так і не з'ясували.
Похорон Мар'яна Черкаса очікувано перетворився на маніфестацію, яка пройшла від каплиці Боїмів до Янівського цвинтаря. Краківський часопис "Nowości Illustrowane" подавав число учасників похорону в 100 тисяч осіб, але це дуже малоймовірно. Натомість сумнівів не викликає те, що учасники прикрасили свій одяг і вінки біло-червоними відзнаками, що труну несли гімназисти та студенти, і що в процесії брав участь оркестр залізничників.
Берестейський мир
Ось в такій атмосфері конфлікту (теж соціального) і міжнаціональної конкуренції з'явилася інформація про укладення миру в Бресті — новини, від якої українці тріумфували, а поляки протестували. Берестейську мирну угоду 9 лютого 1918 року, за якою Центральні держави підписували мир з Українською Народною Республікою (а отже визнавали Холмщину та Підляшшя українськими), польська преса назвала "Четвертим поділом Польщі". У Кракові вивісили жалобні прапори, газети вийшли з пустими шпальтами в чорних рамках, гостро стало питання майбутнього поляків у Східній Галичині та у Львові.
12 лютого 1918 року Організація українців міста Львова в залі товариства "Бесіда" проводила збори, орієнтовно на 200 осіб. У зв'язку з підписанням Берестейського миру програму заходу змінили — головною темою стали міжнародні новини. І вже в цьому контексті говорили про долю Східної Галичини та представництво українців у Раді міста Львова. В цій ситуації українців повністю влаштовувала позиція уряду, натомість польські політики почали апелювати безпосередньо до "народу", називаючи домовленості в Бресті "паперовими" і закликали не озиратися на позицію Відня чи Берліна. Того ж 12 лютого в ратуші польські політики організували "громадянське зібрання", учасники якого після зборів вирушили до Міського театру і зірвали виставу (оскільки не годиться розважатися в скрутний час). Наступного дня, знову в ратуші, відбулася нарада "усіх політичних партій" для обговорення ситуації. А також три віча — "академічне", "громадянське" та "сокільське", на яких говорили про "втрату земель і 4 мільйонів поляків" та про "німецьку інтригу".
Наступні дні були присвячені анонсованому поляками на понеділок, 18 лютого загальному страйку. Українці обговорювали в пресі, як йому протидіяти, закликали чиновників-неполяків не боятися зміни "цісарської шапки на рогатку конфедератку", бо її не буде. А ще заявляли, що не виключають силового протистояння і мають "своїх військових та свою самооборону". Польські збори проходили на Стрільниці, в залі і на подвір'ї ратуші, в товариствах. Збиралися чиновники, залізничники, різноманітні організації.
Польські протести проти Берестейського миру
Страйк у понеділок, 18 лютого розпочався з богослужінь в костелах і синагогах о 9 ранку. З 10 ранку в середмісті почали збиратися люди, а об 11 вишикувався маніфестаційний похід, щоб вирушити до будівлі Сейму. Очолювали колону польські скаутські парамілітарні організації, за дотриманням порядку стежила громадянська варта. Поки дійшли до Сейму і провели там основний мітинг, зупинялися біля спеціально облаштованих трибун по дорозі, де слухали різні промови — всього виступило 36 ораторів. Зокрема, на трибуні біля ратуші говорив президент міста Львова Тадеуш Рутовський (Tadeusz Rutowski), представник організації повстанців 1863 року Людомир Бенедиктович (Ludomir Benedyktowicz), а також один студент від імені польських студентів Львова. Ще напередодні походу організатори просили власників магазинів не відкриватися в день страйку (українці трактували цей заклик як залякування "крамарів і перекупок"), тому більшість закладів в середмісті були зачинені. Ресторани і кав'ярні працювали лише в обід, страйкували трамвайні працівники та чиновники.
Після мітингу біля Сейму люди розійшлися по польських та єврейських товариствах, проводили окремі віча і зібрання, де так само засуджували Берестейський мир.
До безпосереднього конфлікту між поляками та українцями дійшло в Університеті, який теж страйкував, але студенти-українці вимагали в ректора проводити навчання. Тому вчергове в стінах Університету відбулася бійка між студентами-українцями та студентами-поляками, які прийшли спеціально, щоб "забезпечити загальний страйк".
Після мітингу і страйку поляків 18 лютого на вулицях Львова з'явилися афіші, через які польські політики оголошували "мобілізацію". Українська преса відреагувала аналогічними закликами, називаючи стан українсько-польських стосунків "війною". Знову залунали українські апеляції до "народу з краю" (тобто селян Східної Галичини), який би міг "знести жменьку польських адміністраторів". Це стало тим більш актуальним після польського страйку, який, буцімто, продемонстрував "безсилля австрійської держави" і крах австрійської політики "оренди краю поляками".
Інший тип афіш і буклетів, який з'явився наприкінці лютого — антиєврейські. Вони прямо закликали до погромів та "очищення Польщі від євреїв". Кількох розповсюджувачів такої агітації заарештувала поліція, після чого в пресі оголосили, що провокативні агітки були видрукувані за кордоном.
Загалом, нічого особливого в тому, що поляки та українці по-різному оцінювали страйк, не було. Таке траплялося постійно, однак досі вдавалося тримати все в якихось рамках і не виступати проти Відня. Цього ж разу наявність польської громадянської варти (а так було завжди) українці потрактували як параліч влади, вимагали відставки губернатора Карла фон Гуйна (Karl von Huyn), а саму акцію називали протиавстрійською, протинімецькою і протиукраїнською. Львів та Краків після проголошення Берестейського миру, на думку українських політиків, виглядали як міста, де перемогла революція, а не як лояльні до імперії.
Позицію польських політиків дійсно не можна назвати лояльною до Відня. Контролюючи Львів, вони нічого не могли вдіяти у міжнародних масштабах. Тому залишалося, наприклад, не публікувати в газетах маніфест цісаря Карла "До моїх народів". Або публікувати афіші з маніфестом, але аж наприкінці лютого, і лише німецькою та українською мовами — без польськомовного варіанту. А ще напередодні відновила свою роботу Рада міста — і тут одразу почалися конфлікти навколо вживання української мови.
Схожою була ситуація і в провінції. Українці організовували віча і маніфестації на честь української державності в повітових центрах, опираючись на сільське населення. Поляки проводили свої мітинги в містах і містечках.
Велика українська маніфестація
До IV Універсалу та проголошення незалежності УНР в січні 1918 року Наддніпрянська Україна вважалася частиною ворожої Російської імперії, тому проводити публічні маніфестації на честь української автономії чи державності над Дніпром у попередні місяці лояльні піддані Австрії не могли. Маніфестацію на початку березня 1918 року українські політики планували ще з січня — тоді це уявлялося як "свято Української Народної Республіки". Однак підписання Берестейського миру, а потім і реакція на нього поляків, внесли свої корективи. Тому від 18 лютого українська преса анонсувала вже "свято миру і української державності" на 3 березня 1918 року.
Задум полягав в тому, щоб в один день провести масові демонстрації в усіх повітових центрах Східної Галичини та актуалізувати головні для українців того часу політичні питання: мир Центральних держав з УНР, визнання Холмщини та Підляшшя українськими територіями, долю ймовірного "Українського королівства Галичини" в складі Габсбурзькій монархії (тобто поділу Галичини на Східну — українську, і Західну — польську). Особливу увагу організатори звертали не на масовість, як завжди, а на формування громадянської варти, "готової на каждий поклик" дати відсіч можливим провокаціям з боку поляків. Зрештою, йшлося не лише про те, щоб мобілізувати "своїх", а щоб налякати "чужих". Газета "Діло" писала без зайвих натяків, що "польські острови серед українського моря, які сміють відмовляти українському народови права господаря сеї землі, побачать волю і силу українського народу".
Збір учасників був запланований на площі Святого Юра. Приїжджати просили заздалегідь, бажано з національними відзнаками. Для тих мешканців Львівського повіту, які не могли приїхати зранку, організували ночівлю в залі українського Сокола ІІІ та в школі імені Бориса Грінченка.
Богослужіння в соборі Святого Юра, фактично як частина маніфестації, розпочиналося о 9 годині ранку, в інших греко-католицьких церквах Львівського повіту раніше, щоб учасники могли дістатися на площу збору. Очолив богослужіння митрополит Андрей Шептицький, який виголосив патріотичну проповідь.
Об 11 годині ранку розпочався мітинг, а фактично — три промови в різних місцях площі. Редактор газети "Діло" Михайло Лозинський говорив перед брамою собору Святого Юра перед зібраними тут львів'янами, представниками українських товариств Львова, духовенством, січовими стрільцями. З "тераси дому митрополита" на вулиці Міцкевича промовляв до селян, робітників залізниці і пошти посол Лонгин Цегельський. Третю промову, зі сторони вулиці святої Терези (сучасної Митрополита Андрея), виголосив перед молоддю профспілковий діяч Олександр Пісецький.
Після всіх промов оркестр українців-залізничників виконав державний гімн, і об 11:45 розпочався похід до центру міста. Порядок походу був таким:
- члени "Сокола" в одностроях, членкині фізкультурних товариств ("руховички"), оркестр залізничників, члени новоствореного українського товариства залізничників з прапором, пластуни (теж з прапором);
- школярі з українських шкіл із синьо-жовтими прапорами, гімназисти, студенти та семінаристи;
- "бандерія" з підльвівських сіл (близько 80 вершників), селяни, які несли таблички із назвами своїх сіл, група українців — колишніх полонених вояків російської армії, члени українських товариства з передмість (Левандівки, Богданівки, Клепарова та ін.) з відповідними табличками, члени львівських робітничих та ремісничих організацій. Але все ж більшість цієї селянської групи становили жінки (зі співаниками);
- чиновники, працівники пошти, представники культурних та економічних товариств, інтелігенція, українські офіцери австрійської армії, посли парламенту на чолі з Юліаном Романчуком, греко-католицьке духовенство;
- замикали похід Січові стрільці.
Учасники маніфестації, окрім прапорів, несли численні транспаранти з двома, по суті, гаслами: за Українську Народну Республіку та за "українську державність в Австрії". На площі Ринок з балкону будинку "Просвіти" виступив посол Кость Левицький, який вітав договір про мир, радів вступові союзників до Києва і не забув згадати про Холмщину і Підляшшя, які "хотіла загарбати Польща". Закінчив виступ закликом припинити "польське гноблення в Галичині через утворення державної української одиниці". Крім нього, говорили про союз України та Австрії та про роль своєї армії в майбутній державі. Закінчився мітинг виконанням національного українського гімну.
Загалом українські газети писали про 60 тисяч учасників (що малоймовірно) і що переважно це були жінки-селянки. Однак про масовість свідчить те, що колона розтягнулася від площі Святого Юра до площі Ринок, а коли мітинг продовжився там, то учасники зайняли всю площу. Рух трамваїв на цей час був припинений.
Як завжди, не обійшлося без конфліктів з поляками. В "Ділі" писали про те, що жандарми затримували селян, які їхали до Львова на маніфестацію. І що кондуктори в транспорті теж пробували створювати перешкоди. І про провокації з боку польської молоді та польських вчителів. А під час самого походу на вулиці Міцкевича деякі мешканці взагалі викидали сміття з вікон на голови демонстрантам. Так чи інакше, маніфестацію українські політики вважали успішною, як і подібні заходи 3 березня у всіх повітових центрах Східної Галичини. Зрештою, реакція польських націоналістів дійсно була дуже стриманою — значних провокацій чи спроб силового протистояння не було. Можливо, це пов'язано з обмеженнями воєнного стану і тим, що "воювати" на вулиці одночасно проти українців і влади польські націоналісти не наважилися.
Спроби повернення до "нормального життя"
Очевидно, на фоні таких тектонічних зрушень в національній політиці, інші обов'язкові календарні заходи відійшли в тінь. Як, наприклад, 1 травня, коли українці (в пресі писали "товариші і товаришки") зібралися в Народному домі і говорили в основному про національні проблеми, а не солідарність робітників усього світу.
Спроби австрійців повернути вуличну політику в русло лояльності до імперії теж виглядали кволо і неконкурентно. У кінці травня — на початку червня у Львові оголосили "тиждень цісаря і короля Карла". Це була серія заходів з метою зібрати благодійні пожертви для вдів, сиріт та інвалідів війни — щось на кшталт "Залізного лицаря", але розтягнуте в часі та просторі. Кожного вечора з середи 29 травня до п'ятниці 7 червня львів'янам пропонували якісь розваги: вистави в театрах, спортивні забави на стадіоні "Погонь", концерти військових оркестрів, фестини на повиставковій площі, спеціальні програми виставок та кінотеатрів. Все пройшло без ексцесів, однак масовості, яка була на подібних заходах після звільнення Львова від росіян, не досягнули.
Крім того, економічні негаразди, які викликали січневі страйки на залізниці, нікуди не ділися. 7 червня натовп, який складався переважно з жінок, дітей і підлітків, пограбував декілька магазинів в середмісті, а біля Міського театру люди розграбували продуктовий віз, що належав магістрату. Декількох осіб травмували камінням, магазини спішно закривалися, поліція змогла відновити порядок через декілька годин. 8 червня неспокійно було під магістратом — люди вимагали дешевших продуктів.
Крах українських ілюзій восени 1918
Надії українців на допомогу уряду, покладені після Берестейського миру 9 лютого 1918 року, розвіялися вже восени, коли у Відні дійшло до урядової кризи, зміни кабінету та відмови від політики Берестейського миру. Щоб нагадати Уряду про свою вимогу поділу Галичини, українські політики вирішили повторити серію "всенародних віч" у повітових центрах, як це було 3 березня. Маніфестації хотіли провести протягом "вічевого тижня" 15-22 вересня, однак це вдалося не всюди і не так масово, як навесні. Ситуація змінилася явно не на користь українців, проте організатори традиційно звинувачували в провалі акції виключно польських чиновників.
Львівське міське віче в неділю 22 вересня взагалі відбулося в Народному домі, а не на площі. Якісною зміною було те, що доповідачі (Кость Левицький, Степан Баран, киянин Модест Левицький, Лонгин Цегельський) чітко артикулювали ідею об'єднання з Києвом, оскільки надії на австрійців начебто розвіялися. У вівторок 24 вересня, знову в залі, тепер в Музичному товаристві імені Миколи Лисенка, відбулося повітове віче. Від зборів напередодні воно відрізнялося значною кількістю жінок-селянок і парафіяльних священиків, які очолювали делегації з підльвівських сіл.
Тим часом польські політики Львова навпаки — відчували підйом. Особливо після рішення регентської ради у Варшаві на початку жовтня проголосити незалежність Польщі. Швидко організували різноманітні збори в організаціях і товариствах, провели засідання в ратуші та імпровізований мітинг в Міському театрі замість запланованої вистави. На маніфестацію перетворилась і зустріч 80 легіонерів, які поверталися з фронту додому — із натовпом на вокзалі, прийомом в архієпископа Юзефа Більчевського, святкуванням в кав'ярнях, походом в середмістя і урочистою академією в ратуші.
Маніфест імператора Карла І від 16 жовтня 1918 року про перетворення Австро-Угорщини на федерацію українці і поляки зустріли з явним бажанням вигнати один одного зі "своїх законних земель".
* * *
1918 рік продемонстрував, що українці можуть, хоч і за повної лояльності влади, мобілізувати тисячі прихильників на вулицях Львова. Але разом з тим — і те, що поляки готові чинити спротив, включно із страйками чиновників під час війни. А головне — що матеріальні негаразди, дефіцит чи бідність не є перешкодою для політичної активності.
