Найкращий спосіб побачити, як Львів і львів'яни хотіли "показати себе" перед гостями міста — це історії цісарських візитів. Крім того, що ці візити були дуже важливими і показовими, на їх прикладі можна простежити й еволюцію зустрічей та презентації себе протягом півстоліття. Однак це і екстремальний приклад — адже більш важливого гостя для Львова в ті часи не було і не могло бути. А інші візити та інші гості, менш значущі, але не менш показові — були.
І на таких прикладах, як візит Генрика Сенкевича, шаха Персії чи Ґеорґа Брандеса, теж можна зрозуміти, що бачили в ті часи під терміном "наше місто". Хто це місто презентував, як і кому. Де більше важили бюрократичні речі, а де національні. І скільки національного було в бюрократичному. А ще як візит "в гості" був одночасно і протокольним заходом, і частиною модерної публічної політики, коли політика "вийшла" із аристократичних салонів "на вулицю".
Також можна краще відчути різницю в позиціях поляків, українців та євреїв. Останні дві групи, фактично, показували не місто, а себе у місті, чи навіть елементарно могли засвідчити своє існування. Натомість польські активісти дозволяли собі зустрічати свого "національного пророка" Сенкевича з усіма атрибутами, якими до того вітали цісаря, повторюючи ритуали, маршрути, елементи масової мобілізації.
Крім того, поляки Львова могли скласти віденським аристократам компанію під час званого обіду. А могли і запросити високих гостей на Стрільницю, що поєднувала в собі клуб для місцевої економічної еліти, важливу громадську інституцію, місцеве самоврядування і патріотизм.
* * *
Так, наприклад, сталося під час зустрічі міністрів уряду у Львові 5 жовтня 1909 року. Але не просто міністрів, а поляків, ще й не чужих для Львова людей. Міністр в справах Галичини Владислав Дулемба (Władysław Dulęba) навчався у Львові і був членом Ради міста. Міністр фінансів Леон Білінський (Leon Biliński) був ректором Львівського університету.
Бенкет у Стрільниці став, по суті, святковим засіданням топових місцевих політиків, на ньому були присутні крайовий маршалок Станіслав Бадені (Stanisław Badeni), очільник Польського кола в Сеймі Станіслав Ґломбінський (Stanisław Głąbiński), депутат Сейму Францішек Томашевський (Franciszek Tomaszewski), члени Ради міста Львова практично в повному складі, а також президент міста Станіслав Цюхцінський (Stanisław Ciuchciński).
Будинок Стрільниці
Все би пройшло максимально лояльно і спокійно, якби серед членів Ради міста не було лівих, яких теж запросили на бенкет. Під час свого тосту міський депутат Александр Лісєвич (Aleksander Lisiewicz), замість хвалити гостей як всі попередні промовці, заявив, що підтримка Львова від уряду і від львів'ян в уряді — це просто слова, не підкріплені жодними справами. Його, звісно, "передискутували" колеги за столами, але неприємне враження залишилося. Все-таки Стрільниця не була місцем для дискусій, а радше елітним клубом, чиє "право" визначати політику міста час від часу підважували різні середовища.
Однак з цього не випливає, що польські ліві у Львові прагнули просто якоїсь абстрактної соціальної справедливості. Вони вважали, що раз уже на Львів випала доля бути центром польського національного життя, то цим потрібно користуватися на повну. А не лише через домовленості на рівні "Стрільниця — міністри уряду", тим більше що практичної користі від таких домовленостей було небагато. А також, що Львів росте і розвивається, тому керувати містом через "елітний патріотичний клуб" вже неефективно.
Дещо іншою була ситуація, коли Львів відвідували представники роду Габсбурґів. Тут уже місцева чи крайова влада мусила демонструвати політику співпраці зі всіма народами краю. Винятком були так звані візити "інкогніто", коли можна було уникнути серії політичних маніфестацій і просто побути в компанії аристократів.
Один із таких приїздів "інкогніто" відбувся 19 вересня 1896 року, коли до Львова приїхав ерцгерцог Людвіґ Віктор Австрійський (Ludwig Viktor von Österreich). Гостя зустрічав намісник Євстахій Сангушко (Eustachy Sanguszko), потім був візит на склади "Червоного хреста" і аудієнція представників "Червоного хреста" в намісництві. Далі сніданок в намісництві в компанії аристократів, а ввечері — обід у графині Валерії Борковської (Waleria Borkowska).
По іншому виглядав приїзд ерцгерцога і спадкоємця престолу Карла Франца Йосифа в неділю 26 травня 1912 року. Це був перший день Зелених свят (за григоріанським календарем), відповідно програму щорічних виборів "куркового короля" оперативно скоротили до мінімуму, адже всі вирушили на вокзал зустрічати високих гостей. На пероні розмістилися крайовий маршалок Станіслав Бадені, намісник Міхал Бобжинський (Michał Bobrzyński), президент міста Львова Юзеф Нойман (Józef Neumann), члени Ради міста в польських національних костюмах, ректори Університету і Політехніки, українські політики різних спрямувань, офіцери, а також почесна варта 30 полку піхоти.
Національне протистояння між українцями та поляками, як стало зрозуміло вже на пероні, було одним із ключових питань. Президент міста Юзеф Нойман вплів у свою вітальну промову пасаж про Львів як "польську католицьку твердиню на Сході". Ерцгерцог у відповідь говорив про "два народи краю". Врешті, гостя вітали поперемінно окликами "Niech żyje!" і "Славно!"
Від вокзалу до середмістя високі гості їхали, як це і належало у таких випадках, в компанії намісника. На площі їх вітали залізничники, а оркестр залізниці виконав австрійський гімн. Кортеж складався з кількох карет, по дорозі їх чекали члени цехів, школярі, представники численних товариств, а перед намісництвом — офіцери. Тобто все відбувалося за сценарієм цісарських візитів. Відмінність полягала в тому, що українцям для висловлення радості виділили окреме місце — частину маршруту від костелу Марії Магдалини до будинку пошти. Тут стояли члени "Сокола", дівчата в національних костюмах та греко-католицькі семінаристи.
Після полудня потенційний спадкоємець престолу приймав у намісництві різних гостей. Прибули російський та німецький консули, глави всіх трьох основних християнських церков краю, представники трьох національних груп (українців, поляків та євреїв), ректори навчальних закладів. При чому ерцгерцог згадав навіть "250-ліття Університету", що явно виглядало як загравання з польськими політиками. Увечері відбувся званий обід в палаці Любомирських, а пізніше — бал у намісника.
Понеділок 27 травня розпочався із богослужіння в Бернардинському костелі. "Огляд школярів" на стадіоні відмінили через рясний дощ, тому одразу перейшли до сніданку на 40 осіб у крайового маршалка. Після сніданку ерцгерцог розважався на Стрільниці, влучаючи по мішенях, а по тому автомобілем у компанії намісника відвідав кінні перегони. Після пізнього обіду в намісника — виїзд до Коломиї, на вокзал ерцгерцога проводжали знову ж таки намісник та президент міста.
Отже, програма була більш схожа на розважальну, тоді як цісар Франц Йосиф, відомий своєю працелюбністю, займався переважно інспектуванням різних об'єктів. Тим не менше, головні атрибути "цісарського візиту", як-от аудієнції, почесна варта, пересування в компанії намісника, були присутні.
Були і традиційні польсько-українські конфлікти за можливість репрезентувати себе перед монархією. Спеціальні оголошення в польських газетах нагадували, що "справжня громадянська варта" матиме нарукавні відзнаки лише в біло-червоних (тобто польських) кольорах. А власники якихось інших відзнак до міської громадянської варти не належать.
Українці натомість стверджували, що після того, як привітали ерцгерцога з дружиною дружніми окликами, "прогнали" поляків в національних костюмах (які їхали в тому ж кортежі) криками "Ганьба!" і "За Сян!". Про "прогнали" — дуже сумнівне твердження, зважаючи на те, що кортеж таки їхав за визначеним маршрутом. Однак і факту такої "маніфестації" в бік польських політиків виключати не можна.
Українці, на відміну від поляків, не могли собі дозволити зустрічати гостей як господарі міста. Це радше скидалося на запрошення до певних інституцій чи окремих будівель. У 1909 році Львів відвідала група російських вчених на чолі з Александром Погодіним. Програма включала візит в товариство "Просвіта", в школу імені Тараса Шевченка, в "Народну торгівлю" та на "Сокільський базар", де гості купували гуцульський одяг. Єдиним "офіційним" пунктом програми був Сейм, але й тут екскурсію їм проводив чиновник-українець. А також вокзал, куди гостей проводжала група українців — але цього пункту уникнути було неможливо.
Будинок Галицького сейму
Проте українці, хоч і були представлені у Львові своєрідними національними анклавами, не були тотожними "селянам". Українські селяни потрапляли в громадський простір Львова переважно на віча і маніфестації, тоді як з польськими селянами було по-різному.
1912 року з сіл поблизу Ланцута привезли селян, як би тепер сказали, "за сприяння місцевого депутата парламенту" князя Анджея Любомирського, який і оплатив цю екскурсію. Селяни мали подивитися, як відбувається комасація ґрунтів, коли малі ділянки в різних місцях обмінюють на одну більшу, зручнішу для обробітку.
В "Лізі промислової допомоги" (Liga pomocy przemysłowej) їх зустрів сам князь та інші достойники. За два дні селяни відвідали села Скнилівок і Підберізці, щоб побачити "позитивні приклади" комасації. А також заклад імені Оссолінських, фабрику машин князя Любомирського, будинок Ліги, Сейм, молочарню в Пшеворську. І, звісно, Рацлавицьку панораму в Стрийському парку — обов'язковий пункт патріотичного заходу.
Наскільки зустріч і презентація міста була важливою, свідчить й історія Першої світової війни. У період Великої війни функції "офіційних зустрічальників" офіційних осіб перейшли до військової адміністрації, тоді як місцевим політикам залишилося хіба зустрічати своїх національних лідерів.
* * *
Отже, на прикладах візитів можна побачити, що поняття "наше місто" могли собі дозволити використовувати на повну лише поляки. Вони контролювали місцеву владу, польською була більшість населення міста, аристократи, які могли "запрошувати в гості" представників правлячої династії, теж були поляками. Для євреїв і українців, коли доводилося вітати високих гостей, залишалася опція "ми є в місті", або навіть "ми теж є в місті".
