Повернення визначних громадян (1917)

Після проголошення "відродженої Польщі" в листопаді 1916 року та утворенням Центральної Ради в березні 1917 року з'явилося розуміння, що повернення до колишнього порядку денного вже не буде. Львів перестав бути "центром найвільнішого краю розділеної Польщі", а згодом — і головним осередком українського політичного життя. В пресі набагато більше уваги приділяли революційним подіям в Королівстві Польському чи в Українській Народній Республіці, переймалися майбутнім Холмщини, мирними переговорами між великими державами чи приходом до влади в Петрограді більшовиків. Тоді як локальні політики мали все менше нагод проявити себе.

Але це не означає, що львів'яни відмовилися від традиційного "політичного календаря". Навпаки, намагалися хоч і скромно, але проводити всі звичні "обходи", які проводили ще за часів автономії, а також ті, що були придумані під час Великої війни.

Урочистості пов'язані з імператорською родиною

Австрійці проявляли активність в міському просторі традиційно через урочистості, пов'язані з правлячою династією, а також через візити визначних гостей. 21 листопада 1916 року, після 68 років правління, помер цісар Франц Йосиф. Місто, як і вся імперія, занурилося в жалобу — на будинках вивісили чорні прапори, відмінили театральні вистави та кінопокази, в ресторанах заборонили музику, скасували навчання в школах. Крім богослужінь в усіх храмах, мало не кожна організація, установа чи товариство провели спеціальне жалобне засідання.

Після цього відбулися святкові богослужіння з нагоди вступу на престол нового цісаря Карла, а дні народження, іменини та річниці нового імператорського подружжя стали державними святами. Як, наприклад, день народження імператриці Зіти Бурбон-Пармської 9 травня. Урочистими богослужіннями відзначали у Львові і день народження головного союзника — німецького кайзера Вільгельма ІІ 27 січня.

Стосовно візитів високих гостей, то вони були пов'язані або з військовими діями, коли, наприклад, 4 вересня 1917 року кілька годин по дорозі на фронт у Львові перебував король Саксонії Фрідріх Август ІІІ (Friedrich August III), або з відвідуванням поранених. Так у грудні 1916 року у Львові перебував ерцгерцог Карл Стефан Австрійський (Karl Stephan von Österreich). В закладі для сліпих на вулиці Святої Софії він зустрівся із покаліченими в боях ветеранами, потім з архієпископами Юзефом Більчевським (Józef Bilczewski) та Юзефом Теодоровичем (Józef Teofil Teodorowicz), повечеряв з командувачем армії Едуардом фон Бьом-Ермолі (Eduard von Böhm-Ermolli). Таким же інспекційним був і візит на початку квітня 1917 року ерцгерцога Леопольда Сальватора (Leopold Salvator von Österreich-Toskana). У всіх цих випадках зустрічати і супроводжувати гостей випадало офіцерам армії, участь громадськості чи місцевих політиків не передбачалася.

Українські масові події у Львові

Українська громада Львова так само поєднувала старі, довоєнні ритуали та нові, пов'язані з війною чи актуальними подіями. Відзначали Йордан за юліанським календарем, проводили спеціальні заходи на Андрія в честь митрополита Шептицького, організовували урочисту процесію на свято Євхаристії (Божого Тіла) — теж за "старим стилем".

Новими датами в "патріотичному календарі" були річниця боїв на горі Маківка 29 квітня — 1 травня (хоча урочисті заходи проводили не у Львові, а на місці боїв) та роковини похорону Івана Франка. За задумом організаторів, відвідання могили Франка на Личаківському цвинтарі в кінці травня мало стати "національною маніфестацію", але все пройшло доволі скромно, обмежившись промовами, хоровим співом та покладанням квітів. Тим часом у Києві жалобне богослужіння з цієї ж нагоди відправив митрополит Андрей Шептицький, який повертався з російського заслання.

1 травня 1917 року в Народному домі відбулися збори соціалістів, де національні суперечності між поляками та українцями настільки явно проявилися на тлі розмов про солідарність трудящих, що "Діло" назвало захід "помилкою українського ідеаліста Ганкевича, якою скористався польський імперіаліст Діаманд".

Попри те, що українські політики регулярно протестували проти планів Уряду надати Галичині широку автономію або приєднати Холмщину до Королівства Польського, віра в Австрію як головного арбітра залишалася міцною. Як і сподівання на те, що з поляками можна буде розібратися через скарги та апеляції до Відня. Тому виходили дивні речі: під час жалоби за Францом Йосифом українців закликали відвідати поминальні богослужіння, провести спеціальні заходи в школах і товариствах, вивісити чорні прапори. Але і пам'ятати, що рішення 5 листопада 1916 року про "відновлення Польщі" — це справа рук померлого цісаря. А коли сенат Університету відмовився прийти чи делегувати когось на поминальну службу в церкву Юра, "бо всі відвідують костели" — в газеті "Діло" закликали органи влади відреагувати на цей "демарш".

Польські масові події у Львові

Ситуація в польському політикумі теж була неоднозначною. З одного боку, ніби проголосили відродження Польщі і це була причина для радості, з іншого — у Львові такий ентузіазм все таки контролювався австрійською владою. А коли в липні 1917 році польські легіони в Варшаві відмовилися присягати королю (тим більше, що його персона була ще не визначена), а німецьке командування розпочало затримання легіонерів, становище взагалі стало непевним.

Тим не менше, поляки хоч і скромно, але проводили свої традиційні "обходи": "міщанське" свято львівського купецтва 4 грудня, відзначення Листопадового повстання, Січневого повстання, річницю битви під Рацлавицями, конституції 3 травня, 100-ліття смерті Тадеуша Костюшка. "Географія" відзначень, як завжди, була ширшою, ніж в українців: Латинська катедра, Міський театр, Личаківський цвинтар, Стрільниця і пам'ятник Бартошу Ґловацькому.

До липневої кризи з легіонами, коли польські вояки були однозначно позитивними персонажами в тому числі і для австрійської влади, Львів 7 січня 1917 року відвідав командир ІІ бригади легіонів Юзеф Галлер. Опис цього візиту в пресі стилістично дуже нагадував матеріали, присвячені візитам цісаря: командир бригади хвалив місто і його мешканців, журналісти писали про якесь спільне минуле Галлера та львів'ян, бригадира зустрічали, а він інспектував. Зокрема, відвідав збірний пункт для легіонерів, приміщення польської Ліги жінок, притулок імені Юзефа Пілсудського та приміщення Легіонів. Такі газетні матеріали, як і інтерв'ю з Пілсудським, формували специфічний порядок денний, не завжди пов'язаний із реальністю австрійської провінції.

Але з часом цей порядок денний почав формувати нову реальність. На другу річницю визволення Львова від росіян, коли в місті проводили урочисті богослужіння, а будівлі прикрашали хоругвами, на ратуші вивісили 2 прапори — австрійський та польський — досі такої рівноправності бути не могло. Інша прикметна деталь — Гору страт почали називати Пагорбом Вішньовського, на честь повішеного там австрійцями польського повстанця. І це на фоні того, що в підросійській частині України, після Лютневої революції, все більше адміністративних посад займали етнічні українці. Навіть окупованим російською армією Тернополем керував український історик Дмитро Дорошенко. Все це змушувало галицьких українців якщо не переосмислити свої погляди стосовно імперії Габсбурґів, то принаймні шукати нові аргументи в протистоянні з поляками.

Починаючи з жовтня 1917 року, після успіхів на фронті і витіснення російської армії далі на Схід, до Львова почали повертатися евакуйовані органи влади. Тому 11 листопада в ратуші відбулися збори "за повернення самоуправління" (яке, зрештою, нічим по суті не закінчилося). І якщо польська громадськість таку ініціативу вітала, то українці були категорично проти. Адже якщо повернути повноваження старої Ради міста чи якщо провести нові вибори за старими правилами, без закріплення національної квоти, то українці так чи інакшене будуть представлені у владі.

Отже 1917 рік у Львові, як і попередні роки, був часом боротьби за "національне майбутнє", яка полягала переважно у фіксації "національного минулого". А відрізнявся цей рік від попередніх  поверненням депортованих росіянами "громадян міста". Про багатьох із них писали в пресі, багатьох зустрічали, крім родичів і приятелів, представники влади, товариств чи організацій. Наприклад, 7 січня д-ра Якуба Діаманда вітали представники комісаріату, юдейської громади і рабини.

Наймасовішими були зустрічі президента міста Львова Тадеуша Рутовського та митрополита Греко-католицької церкви Андрея Шептицького.

 

Повернення до Львова Тадеуша Рутовського

В першій половині січня з'явилася інформація, що незабаром до Львова прибуде Тадеуш Рутовський. В місті оперативно створили організаційний комітет для його урочистої зустрічі. Патріотичні організації, наприклад Стрілецьке товариство, закликали своїх членів взяти участь у привітанні "видатного громадянина". А от зі школярами, яких традиційно залучали до масових заходів, вийшла проблема — через сильний мороз дітей вирішили не використовувати.  Також в пресі публікували матеріали, присвячені заслугам "батька міста" до російської окупації і його роботі під час цієї окупації, на вулицях розклеювали спеціальні афіші.

1 лютого 1917 року, в четвер, делегація зі Львова виїхала до Перемишля, щоб зустріти Рутовського, який їхав поїздом з Відня. В Латинській катедрі, Вірменській катедрі, євангелістській церкві та прогресистській синагозі відбулися урочисті ранкові богослужіння.

О 14:30 поїзд з Рутовським та делегацією зустрічаючих прибув на перон львівського вокзалу. Тут його вітали вигуками "Niech żyje" ("Хай живе"), промовами, квітами та музикою від капели залізничників. Після привітань від старости Казімєжа Ґрабовського Тадеуш Рутовський сів до карети. Окрема карета була приготована для його сім'ї, на інших їхали місцеві чиновники. Дві перші карети були прикрашені біло-червоними стрічками, а візники вбрані в національні польські головні убори "конфедератки". Весь цей кортеж, "повільно проїжджаючи через натовпи радісних львів'ян", проїхав вулицями Городоцькою і Жиґмунтовською під будівлю Сейму, де Тадеуша Рутовського вітали представники крайової влади. Далі проїхали великим "колом" по середмісті: вулицями 3 травня, Карла Людвіґа біля Міського театру, вулицею Тадеуша Рутовського, перейменованою на його честь після його арешту росіянами, площею Марійською, вулицями Коперника та Оссолінських до палацу Лозинського. Тут було облаштовано помешкання для родини Рутовських.

Будинки на вулицях, якими проїжджали карети, були прикрашені килимами, прапорами і наліпками. Порядок забезпечувала громадянська варта, пожежники та вояки польського легіону.

Наступного ранку, в п'ятницю 2 лютого, в залі ратуші зібралося близько 700 осіб: представники влади, товариств та організацій. А також численна публіка на балконах галереї. Тадеуш Рутовський в компанії членів організаційного комітету пройшов від помешкання на вулиці Оссолінських по вулиці Коперника, площі Марійській, вулиці Рутовського та площі Капітульній до ратуші, де його привітали "гейналом" з вежі. Далі були промови, привітання, а ввечері — окремий раут.