Друга половина ХІХ століття в Європі — це час націоналізму, масових ритуалів та комеморації, які мали укріпити становище діючих еліт. Офіційний патріотизм, коли відзначалися дні народження імператорів Росії чи Австро-Угорщини, республіканські свята у Франції та річниці перемог Німеччини, доповнювався практикою вшанувань письменників та інших "національних героїв". Через залучення великих мас населення (завдяки залізничному транспорту і пресі) можна було перетворити підданих у націю.
Польське суспільство не стояло осторонь цих процесів. Святкувати річниці минулих перемог виявилося безпечнішим заняттям, аніж готувати нові повстання. І сприймалося більш патріотичним, аніж "органічна праця". Тим більше, що в умовах розділення між Німеччиною, Росією та Австро-Угорщиною польські еліти наголошували на "побудові суспільства", не кидаючи виклик існуючим імперіям.
В умовах масової політики селян-мазурів залучали до польського, уже не виключно шляхетського національного проєкту. Оскільки існувала конкуренція всередині самих польських еліт, організовані ними заходи дійсно мали бути популярними серед простого народу. Складніше було із залученням до цього модерного національного проєкту не-поляків, хоча традиція змушувала регулярно повертатися до ідеї добровільного союзу Польщі, Литви і Русі.
Завдяки проведенню урочистостей можна було символічно "стерти кордони" існуючих імперій, зібрати в одному місці представників "всього народу". І найсприятливіші умови для такої активності поляки мали в Австро-Угорщині.
* * *
За час автономії в Австро-Угорщині польські еліти навчилися використовувати імперський ритуал для просування свого "національного порядку денного". Діючи як влада (в символічному полі) вони ніби самі ставали владою. І цьому сприяло законодавство, яке стало доволі ліберальним після реформ другої половини ХІХ століття. Місцева влада отримала право закривати магазини на час проведення масових заходів, прикрашати будинки, влаштовувати ілюмінацію, організовувати муніципальну варту. І витрачати на це все реальні кошти. Рада міста Львова, яка значну увагу приділяла роботі "на символічному полі", скористалася цими можливостями повною мірою, балансуючи між лояльністю до Відня і прагненням "відродити польськість".
Деякі приклади відзначення національних ювілеїв є чіткими маркерами змін, що відбувалися в місцевій політиці. Особливо якщо ці святкування відбувалися у вигляді масових заходів. Вони в цьому плані схожі на історію встановлення пам'ятників — це теж своєрідне маркування публічного простору, але відбувалося частіше і еволюціонувало в часі.
Що саме змінювалося? Наприклад, стосунки між Віднем і Львовом, Львовом і Краковом, між поляками та українцями чи євреями. Змінювалася і "влада" — все більшу роль почала відігравати Рада міста, а намісництво перетворювалося із центру, який диктує умови і забороняє, в почесного учасника масових заходів.
Змінилася і роль звичайних учасників. Від персональної участі під наглядом комісара поліції (коли у 1891 році в залі ратуші читали лекції з нагоди 100-ліття конституції 3 травня) — до анонімної присутності на марші з червоним транспарантом (у 1913 році на ювілеї Січневого повстання). Від пересування маленькими групами на місце збору (у 1869 році на 300-літті Люблінської унії) — до організованого проходу через тріумфальну арку (на 100-річчі конституції 3 травня у 1891 році).
Ще дві важливі трансформації — це мілітаризація та політизація масових заходів. Наслідуючи імперські ритуали, місцеві польські еліти організовували "військові побудки" силами муніципального оркестру, а "почесну варту" — за допомогою скаутів (це особливо сильно проявилося в 1913 році). Важливим стало ідеологічне наповнення заходів. Для демократів важливими були річниці повстань чи приклади залучення "народу" в широкому сенсі слова. Тоді як консерватисти більш охоче долучалися до вшанування конституції чи військових перемог далекого минулого.
Цікавими є зміни в ставленні до українців та євреїв, їхня залученість і умови такого включення. А також обґрунтування цього включення за допомогою історії чи поняття про громадянські права.
Ці процеси в динаміці можна побачити на прикладі проведення знакових урочистостей.
1869 рік. 300 років Люблінської унії
Ювілей проводили після досягнення конституційного компромісу в імперії. Це означало, що теоретично права уже були, але на практиці їх ще потрібно було взяти. Відповідно, амбітні плани організаторів залишилися планами. Але і те, що вдалося організувати, було творчим переосмисленням заходів, які проводили у Львові, коли зустрічали Франца Йосифа.
Набагато важливішим був перехід від приватного до публічного святкування, який засвідчили заходи, які проходили пізніше, уже за сприяння Ради міста.
1880 рік. 50-та річниця Листопадового повстання
Напередодні річниці Львів відвідав цісар, і його приймала міська влада вже на правах організаторів, а не виконавців програми, надісланої з Відня. Крім того, якраз в день відзначення річниці русини відзначили ювілей Йосифа ІІ — "визволителя Русі" (він же вважався уособлення пан-германізму і централізму, тому ніхто, крім німців та русинів, не відзначав цієї дати).
Важливим ідеологічним зламом в цьому випадку було ставлення до збройної боротьби і до ідеї повстання, як їх описували в тогочасних газетах. Воно вже не вважалося жахливою помилкою чи трагедією (такою була версія краківських консерватистів). Тепер це був приклад для наслідування і підмурівок під майбутні звершення (за версією національних демократів).
1883 рік. 200 років від перемоги під Віднем
Львів не був центром святкування цього ювілею. Увага польського суспільства була зосереджена в Кракові, де знаходилось поховання короля Яна ІІІ Собєського. У Відні проходили свої заходи, які фокусувалися на австрійських перемогах, а не на допомозі польської кавалерії. Зате урочистості у Львові були стовідсотково лояльними до центральної влади, і це дозволило демонстрації "вийти" на площу Ринок та Високий Замок, не обмежуючись костелами, закритими залами і пересуванням малими групами.
1888 і 1913 роки. 25-та й 50-та річниці Січневого повстання
Львів став центром польської еміграції з Росії після поразки у 1864 році. З одного боку, це змінило місцевий політичний ландшафт і укріпило позиції демократів. З іншого — почало зобов'язувати до ще більшої участі в справі "збереження Польщі". Тим не менше, заходи 1888 року були камерними і жалобними.
Урочистості 1913 року демонструють все більшу роль парамілітарних структур, а також тотальне наслідування імперських ритуалів для просування національної ідеї. Тепер це вже не жалобна церемонія в костелі, а фактично військове вшанування на спеціальному некрополі. З огляду на те, що самé повстання піднімало питання демократизації, до урочистостей активно долучилися ліві. Причому не лише польські, а й українські та єврейські організації.
1891 і 1911 — 100-річчя та 120-річчя Конституції 3 травня
Як ідея для святкування польська конституція 1791 року влаштовувала всіх. Австро-Угорщина була конституційною монархією, тобто втілювала хороші ідеї на практиці, ще й під скіпетром найкращої династії. А для поляків це було щось середнє між невдалими повстаннями і стародавніми перемогами. Відень наголошував на свободах і порядку, польські політики — на демократичних засадах залучення широких верств народу до творення суспільства.
Попри те що сам привід не змінився, порівняно з попереднім відзначення конституції змінилися умови, в яких відбувалися святкування. Тому можна побачити більше парамілітарних заходів, багато нових локацій (стадіон "Сокола", пам'ятник Адаму Міцкевичу) і загалом важливі зміни напередодні Першої світової війни.
1897 і 1907 — роковини страти революціонерів Вішньовського і Капусцінського
Ці заходи демонструють розвиток ідеї про "Бога, Вітчизну і народ", яку пропагували в тому числі за допомогою масових заходів у Львові ще з 1869 року. Йшлося про мучеників за народ (в найширшому значенні слова), і вже точно не про трагічну помилку. Ефект підсилювало порівняння Гори страт із Голгофою.
1910 рік. 500-ліття Грюнвальдської битви
Львів і цього разу не був центром святкувань. А оскільки представники Ради міста і більшість активістів поїхали до Кракова, все пройшло на диво скромно. Тим не менше, антинімецькість самого заходу все одно слід було подавати як "перемогу над хрестоносцями".
* * *
Звичайно, важливими є і деталі. Коли задіяний головний храм міста — Латинська катедра, а коли доводилося змиритися з богослужінням в Домініканському костелі? Чи були це урочистості в закритому залі (нехай і в ратуші), чи можна було відкрито вийти на площу? Як виглядають зміни пріоритетних локацій, якщо порівняти із цісарськими візитами? Як змінилося сприйняття тих самих місць залежно від ситуації, наприклад коли гора Франца Йосифа стає Кіпцем Унії? Зрештою, як змінюється кольорова гама в оформленні міста — від прапорів монархії і краю до національних біло-червоних стягів? Як змінилися ілюмінаційні картки, що пройшли шлях від портретів Франца Йосифа до картинок із польським орлом?
Усі ці деталі, якщо на них поглянути в динаміці, дають розуміння еволюції публічного простору Львова за час автономії. За період з 60-тих років ХІХ століття до початку Великої війни місцеві еліти, які скористалися конституційними свободами та готовими імперськими ритуалами як зразком, змогли перетворити місто зі столиці імперської провінції на символічну "столицю" польського національного руху.
