Окрім того, що Львів був центром трьох митрополій (римо-католицької, греко-католицької та вірменської), важливими елементами релігійної мозаїки були численна юдейська громада, а також помітна спільнота протестантів. Коли ж ідеться про цілеспрямовану політичну репрезентацію за допомогою релігійних інструментів, то головними дієвцями тут були поляки римо-католики та українці греко-католики. Для них така присутність в місті була частиною боротьби за Львів як центр "національного відродження". Вірменська церква в цій ситуації діяла і виглядала як частина "польського проєкту".
Більшість масових заходів, які відбувалися у габсбурзькому Львові, містили релігійні елементи. Це були урочисті чи жалобні богослужіння (церемонії) в храмах, приурочені до певних дат, або молитви перед процесіями чи мітингами, різноманітні освячення тощо. Крім того, проводилися і суто релігійні заходи, на прикладі яких можна побачити не сакралізацію політичного (як-от благословення мітингу чи процесії), а політизацію релігійного (коли суто церковний захід набував національного чи політичного характеру).
Релігійні ритуали, ймовірно, стали основою для пізніших практик масових заходів кінця ХІХ - початку ХХ століття. Після придушення "Весни народів" практично усі дозволені масові заходи у місті мали суто релігійний характер. Інших просто не проводили (що регулярно "надолужували" спеціальними богослужіннями, присвяченими життю монаршої родини).
Фактично, релігійні заходи, а також урочистості, пов'язані з цісарем — це те, на чому "виросли" всі інші ритуали у Львові періоду автономії (якщо не враховувати прямих запозичень з тодішньої європейської політичної моди, таких як мітинги, віча чи збори). Урочисті процесії трансформувалися в походи, проповіді — в промови, а ще відбулася еволюція традиції спільного виконання гімнів і тому подібне.
Конфесійна приналежність у Східній Галичині майже завжди визначала і національну. Національно-конфесійні відмінності додатково підкреслювали календарні розходження — релігійні свята, які відзначали за "своїм" ("польським" — григоріанським та "руським" — юліанським) календарем, автоматично ставали "національними". Це стосувалося як Різдва, Пасхи, так і інших загальних для всіх християн свят. Йдеться також про участь в церемоніях початку і закінчення навчального року, про традицію першого причастя для школярів — в руських закладах його проводили греко-католицькі священики, в польських — римо-католицькі.
Деякі свята були притаманні суто "своїй" конфесії і супроводжувались специфічними способами святкування. Зокрема, варто згадати святкування Богоявлення (Йордану) греко-католиками і Божого Тіла — римо-католиками у Львові.
Ситуація, в якій національну приналежність ототожнювали з конфесійною, означала додаткову можливість для національних груп заманіфестувати своє існування у місті під релігійним приводом. У 1890-х роках ярмарки біля собору Святого Юра, які традиційно відбувалися в день Святого Юрія 6 травня та на свято Покрови 14 жовтня, вже не відігравали такої ролі, як раніше. Проте, на ці ярмарки все ще приїжджало багато селян-русинів з навколишніх сіл, що дозволяло принаймні двічі на рік продемонструвати "присутність" русинів у Львові. Залишались і традиційні процесії на цвинтарі: під час Зелених Свят (за юліанським календарем), панахиди за меценатом Михайлом Качковським, різноманітні освячення тощо.
Для русинів без своєї аристократії, майже без представництва в органах міського самоврядування, з мізерною кількістю активних в національному плані міщан, церковні ієрархи були головними (чи не єдиними) репрезентантами у Львові. Вони вважались "батьками народу", представляли його на найвищому рівні в якості еліти. Тому часом саме церква часто брала на себе організацію подій, які на перший погляд не мали релігійного характеру, але були важливі для її пастви — зокрема й в національному плані. Наприклад, річниці скасування панщини.
Позиціонування ієрархів ставало не просто втіленням їхнього високого статусу на рівні влади, а й підкреслювало їхню роль як "національного проводу". Ієрархам обох конфесій в місті проводили пишні інтронізації, які були чи не найурочистішими релігійними церемоніями в місті. Вони зазвичай супроводжувались процесіями через місто, відправами, а за чисельністю людей чи залученістю військових можна визначити лояльність до нового ієрарха "народу" та влади.
Митрополит Сильвестр Сембратович
Враховуючи значення греко-католицького духовенства для українців, ці інтронізації мали засвідчити роль митрополита в житті галицьких українців, і роль самих українців в житті краю. Як наприклад інтронізація Андрея Шептицького на єпископський у 1898 році, а в 1901 — на митрополичий престол. Ці урочистості не завжди мусили бути масштабними, про що свідчить, наприклад, скромна церемонія інтронізації митрополита Юліана Сас-Куїловського у 1899 році.
З часом ритуали, які на перший погляд мали суто релігійний характер, набували щораз виразнішого національного забарвлення. Наприклад, похорони відомих діячів, які за замовчуванням мали би бути суто духовним обрядом, перетворювались на масштабні національні маніфестації, як-от перепоховання Маркіяна Шашкевича, яке стало дійсно масовим та "всенародним".
Формувалися "національні" релігійні календарі. Тут йшлося і про такі щорічні поминальні дати, як "польські" задушні дні та "руські" Зелені свята. І про "вигадування" національних ювілеїв з релігійним контекстом, як от річниці "шлюбів" Яна Казимира, ювілей хрещення Русі у 1888-му чи Берестейської унії у 1896 році, у відзначенні яких активну участь брала церква. Цей процес супроводжувався протистоянням всередині українського національного руху між русофілами та українофілами, а також конкуренція між духовною та світською частинами інтелігенції.
Наприкінці ХІХ століття Греко-католицька церква під керівництвом митрополита Сильвестра Сембратовича робила кроки для зближення із Римом. З одного боку, це забезпечувало підтримку влади, а з іншого — означало ігнор чи спротив з боку більшості руських політиків.
Наприклад, урочистості з нагоди Львівського провінційного синоду 1891 року були відповідними до провідної ролі духовенства в руському суспільстві. Це зустрічі і проводжання на вокзалі, прикрашання будівель, а також дзвони у церквах міста. З іншого боку, мізерна кількість учасників процесії свідчила про напругу в суспільстві, занепокоєному "намірами митрополита ополячити церкву".
Таблиця отців Львівського синоду 1891 року
Подібно, коли у 1893 році Католицька церква відзначала 50-ліття єпископства папи Лева ХІІІ, для митрополита Сильвестра Сембратовича це стало нагодою засвідчити лояльність русинів до Апостольського престолу. На святі були присутніми намісник, крайовий маршалок, латинський та вірменський архієпископи, музичний супровід забезпечив хор із 200 співаків. Русофілів відсторонили від організації святкування, яке мало проходити в Народному домі. Захід однак обернувся ганьбою для організаторів та репутаційними втратами для митрополита — його зустріли біля Народного дому вигуками "Геть!", а в залі викрикували назву села Тучапи, мешканці якого нещодавно перейшли з греко-католицизму в римо-католицизм.
Через явний конфлікт ієрархії та світських політиків 50-літній ювілей скасування панщини 3 (15) травня 1898 року відзначився не лише концертами та богослужіннями чи широким переліком локацій, а й конкуруванням двох організаційних комітетів — світського та церковного і, як наслідок, проведенням двох паралельних заходів.
У наступні роки й аж до Першої світової війни Греко-католицька церква у Львові, яка в часи Сембратовича перебувала в певній опозиції до народовців, при Шептицькому не виявляла надмірної політичної активності під час організації масових заходів, а залишала цю справу власне політикам. При цьому надаючи їм у цьому повну підтримку.
Для Римо-католицької церкви у Львові питання "національної репрезентації" стояло не так гостро, як для Греко-католицької. Польські світські еліти, в тому числі на різних рівнях влади, повністю справлялися із цією роллю. Римо-католицьке духовенство долучалося до різноманітних політичних акцій, організованих польськими активістами, як-то під час відзначень національних ювілеїв, однак активно діяти на "національно-політичному полі" взялося лише на початку ХХ століття.
Зі зростанням популярності соціалізму, церква реагувала на нові виклики, використовуючи (і тим самим посилюючи) національні наративи. Так сталося, зокрема, з проведенням згаданого Католицького віча у 1896 році. Чим більшим був ідеологічний тиск лівих, тим активнішою ставала позиція ієрархії. Прикладом цього є діяльність архієпископа Юзефа Більчевського.
Архієпископ Більчевський вважав, що самого лише виконання душпастирських обов'язків недостатньо, що священики повинні працювати над покращенням освітнього і матеріального рівня своїх парафіян. Спираючись на ідеї католицького корпоративізму (як противагу лівим ідеям), він підтримував Польське професійне об'єднання християн-робітників (Polskie Zjednoczenie Zawodowe Chrześcijan Robotników) та Католицько-суспільний союз (Związek Katolicko-Społeczny), а також ініціював будівництво Католицького Дому у Львові.
Архієпископ Юзеф Більчевський
В греко-католиків ситуація була складнішою, адже національне питання було тісно переплетене із соціальним. Неможливо було проводити жорстку політику проти лівих, не наражаючи себе на критику і звинувачення у зраді національних інтересів.
Одночасно із проведенням анти-соціалістичної політики, Більчевський активно діяв "на національному фронті", наприклад запровадив новий культ вшанування Матері Божої Ченстоховської — Королеви Корони Польської. Починаючи з 1911 року святкування проходило у першу неділю травня. Урочистості в Латинській катедрі не відзначалися оригінальністю, як і перелік учасників (а це вся польська еліта міста і краю, члени товариств, організацій, цехів тощо).
Подібне ідеологічне навантаження мали урочистості з нагоди коронації ікони Богородиці, що відбулися у Львові 27 травня 1905 року. Преса наголошувала, що останній аналогічний захід проходив у Львові у 1751 році, ще до розподілу Речі Посполитої. Коронацію ініціювали єзуїти, які повернулися до Львова у 1836 році (до того з 1773 року орден був ліквідований австрійською владою). Вже цього було достатньо, щоб говорити про "відродження польського характеру міста". Картину доповнювали власне оздоби ікони, виконані у вигляді "казимирівської" та "яґеллонської" корон Польщі.
Коронація ікони Богородиці у 1905 році
Урочистості відбувалися на Марійській площі за участі представників влади, членів товариств, організацій тощо. Святкові салюти організували члени Стрілецького товариства, а не військові, як це було прийнято під час більш "офіційних" заходів. Головні богослужіння проходили в костелі Єзуїтів, звідки урочиста процесія вирушила центральними вулицями міста.
Водночас, зі зростанням популярності націоналізму і соціалізму, масові заходи прихильників цих ідеологій ставали все більш радикальними, і церкви мали якось на це реагувати. Вони постали перед потрійним викликом: одночасно зберегти вірність канонам, втримати симпатії патріотично налаштованих вірян та продемонструвати лояльність до влади.
Напередодні 50-тої річниці Січневого повстання, наприклад, польські клерикали мусили окреслити різницю між тодішніми повстанцями-героями та сучасними "соціалістичними терористами", які "воюють проти свого ж народу". Це, логічно, спричинило шквал критики з боку націоналістів, схожий на пізніші закиди українських політиків в бік єпископа Григорія Хомишина в угодовсті і "зраді" національних інтересів. Саме повстання як спосіб досягнення незалежності, на думку польських ієрархів, програвало стратегії "органічної праці", оскільки передбачало руйнування і насильство, тягнуло за собою численні ризики (чому підтвердженням стали результати самого Січневого повстання). На їхню думку, найкращим вшануванням "мучеників" Січневого повстання була б спільна молитва та визнання власних помилок, які, однак, проходили на тлі загальної глорифікації польського національного руху.
У схожій ситуації, коли потрібно було давати публічну моральну оцінку своїм революціонерам, у міжвоєнний період опинилася Греко-католицька церква. Тоді ж, коли протистояння з прихильниками інтегрального націоналізму досягнуло максимального рівня, ГКЦ повернулася про проведення власних релігійних заходів з політичним підтекстом, організувавши акцію "Українська Молодь – Христові".
