5 листопада 1916 року представники Австро-Угорщини та Німеччини оголосили про намір своїх монархів утворити "Королівство Польське". І хоча майбутнє державне утворення планували на дуже урізаній території, відібраній в Росії, з німецьким контролем над зовнішньою політикою та армією, цю новину з ентузіазмом сприйняли в значній частині польського політикуму. Спроби критики та аналізу, по-перше, не толерувалися цензурою, а по-друге, затьмарювалися символічною роллю "проголошення вільної Польщі".
Австрійці та німці розраховували, що таким чином можна буде залучити на свій бік більше поляків-добровольців, а також мобілізувати з території майбутнього королівства до одного мільйона солдатів.
Це був німецький задум, оскільки австрійці спочатку планували приєднати захоплені ними польські етнічні землі до Австро-Угорщини. А галицькі польські політики сподівалися, що вдасться таким чином перетворити дуалістичну монархію на союз Австрії, Угорщини та Польщі під владою Габсбургів.
Крім того, Відень надавав Галичині широку автономію, відмовивши українцям у поділі провінції на Східну (українську) та Західну (польську) частини. Чим ще більше посилив польські впливи на справи автономії зі столицею у Львові.
Підготовка "спонтанного" святкування
Коли у Львові дізналися про "проголошення вільної Польщі", а в обід листівки з прокламацією скидали з аероплана, в середмісті почали збиратися натовпи — переважно біля редакцій місцевих газет, де обговорювали "важливість моменту". Частину будинків відразу прикрасили національними польськими прапорами.
Ввечері спонтанний мітинг зібрався біля пам'ятника Адаму Міцкевичу. Тут були польські легіонери, скаути, школярі, представники Головного польського комітету, звичайна публіка. Грав оркестр, молодь провела смолоскипний марш "львівських дітей", виголошувалися промови на честь "вільної Польщі". Далі, після виконання гімну "Jeszcze Polska nie zginęła", люди вирушили на вулицю Баторія (сучасна вулиця Князя Романа) до приміщення Головного польського комітету (міжпартійного польського об’єднання, що орієнтувалося на Четвертний союз), де знову співали патріотичних пісень.
6 листопада у великій залі ратуші зібралися присутні у Львові члени "прибічної" (дорадчої) Ради міста, магістрату та інші поважні громадяни — "після 27 місяців перерви зібралася репрезентація міста". Було багато промов, вирішили відправити телеграми до цісаря та "до Варшави". Але в той самий час збиралося і представництво Головного комітету у Львові, і важко сказати, в чиїх руках на цей момент було більше влади.
Зрештою, за організацію святкувань у Львові взялися Головний польський комітет та польська Ліга жінок, а не магістрат. Основний акцент вони вирішили зробити на польських військових — своїх нових героях. Це не значить, що не було місцевого адміністративного ресурсу. Навпаки, Шкільна рада видала розпорядження — рекомендацію, щоб школярі старших класів взяли участь в загальній маніфестації, а до цього учні всіх класів брали участь в богослужіннях та заходах після них, які проводили в школах.
Плакат з програмою урочистостей у Львові
Перебіг святкувань 9-12 листопада
Четвер 9 листопада розпочався із подячного богослужіння в Латинській катедрі, відповідно магазини "польських власників", як в старі-добрі часи, до обіду не працювали. Дехто з учасників святкування був одягнутий в польські національні костюми — кунтуші, про що не писали ще з часів російської окупації. Були присутні німецькі офіцери та консул Німеччини — теж доволі незвична для Львова ситуація, зважаючи на історії з польськими протестами під консульством. Ну і, звичайно, легіонери, цехи, ветерани Січневого повстання, представники влади тощо. З вежі Ратуші лунали гейнали, що теж сталося вперше після російської окупації.
У п’ятницю 10 листопада урочисте богослужіння провели у Вірменській катедрі. Далі були вистава в Міському театрі та вечір на Стрільниці для легіонерів — загалом цей день вирішили присвятити виключно "польському війську". Це було анонсовано в пресі, тому не дивно, що колону військових, які ішли з Міського театру до Стрільниці, супроводжували натовпи молоді. На Стрільниці вояків вітали ректори, керівники установ та організацій, проте з офіційних представників влади був присутнім лише староста Казимир Ґрабовський. Так само і в театрі в цей день не було австрійських чиновників високого рангу — вони прийшли наступного дня, коли вечір не був присвячений суто "польським солдатам".
У суботу 11 листопада спеціальні "обходи" проводили в школах міста, а в костелах та синагогах (зокрема в Темплі) — богослужіння для учнів.
Кульмінацією свята стала неділя 12 листопада. Після зборів в ратуші похід вирушив до Кургану Люблінської унії на Високому Замку, де відправили польову месу. Тут спеціально для богослужіння спорудили вівтар, з Кургану трубили гейнали, а в ролі почесної військової варти виступали польські "легіоністи". Звідти — знову похід, тепер до пам'ятника Міцкевичу. А тоді — до Міського театру, де провели ще одні урочистості. Народу зібралося дійсно багато — окрім звичних товариств, освітян, цехів та корпорацій було багато польських селян, переважно жінок і дітей, оскільки чоловіки перебували на фронті.
Загалом, як писала польська преса, день пройшов під гаслом "Все через Польщу і для Польщі", тому нічого дивного не було в тому, що австрійські офіцери та представники комендатури проігнорували ці недільні заходи. Був іще один епізод, який свідчив про фундаментальні зміни — біля пам'ятника Міцкевичу група німецьких офіцерів віддала честь при виконанні маршу Домбровського (неформального, а згодом офіційного державного гімну Польщі). Важко було собі уявити таку ситуацію в довоєнному Львові.
Окремо варто звернути увагу на прикраси, що використовувалися в громадському просторі. Головним сюжетом ілюмінаційних карток став білий орел, дуже популярними стали біло-червоні кокарди та портрети Юзефа Пілсудського. Серед прапорів тотально домінували національні польські біло-червоні.
Далі було ще безліч подібних зборів та засідань, на яких польські та єврейські організації поспішали висловити свою радість та засвідчити прихильність "польській державі", в костелах проводили спеціальні вдячні богослужіння, і навіть квитки на Рацлавицьку панораму зробили дешевшими.
Слід розуміти, що основні події відбувалися у Варшаві, яка стала столицею новопроголошеного Королівства Польського а заходи у Кракові як мінімум не поступалися львівським. Багато було повідомлень про схожі "обходи" з різних міст Галичини і земель Королівства Польського. Таким чином, Львів таки втрачав статус столичного міста, принаймні коли йшлося про "польську справу".
Українська преса більше переймалася загально політичними питаннями, зокрема статусом Галичини після створення "вільної Польщі" та порозуміння між Віднем та польськими елітами. Про львівські маніфестації українці писали, що вони були і що багато будинків були прикрашені польськими та австрійськими прапорами.
* * *
Загалом, листопадові демонстрації 1916 року показали, що у Львові, попри евакуацію та депортації, можуть проводити масові польські заходи. Однак вже із залученням селян з довколишніх сіл, що досі вважалося суто українським прийомом масової політики.
З іншого боку, Львів втрачав статус головного польського центру — столиці "найвільнішої частини розділеної Польщі". Більше безпеки, а отже і політичних активістів, було в Кракові. А головні, фундаментальні, тому і найбільш масові, маніфестації проходили у Варшаві. До Варшави, зрештою, і була прикута увага польських політиків.
