У ХІХ столітті в Європі активно займалися "відновленням традицій", "пригадуванням історії" та іншими речима, які мали б консолідувати суспільства у модерні нації. Відповідно, меморіальні заходи і масова політика стали звичним елементом публічного життя. До зустрічей правителів (як от візити цісаря Франца Йосифа до Львова), до парадів, до відкриття монументів почали інтенсивно залучати громадян.
Ритуали, якими послуговувалася влада, швидко перейняли місцеві політики, що були зайняті побудовою своїх національних проєктів. У тому числі, з'явилися товариства для "виховання", "гартування", "підготовки нового покоління", які працювали переважно із молоддю та "показували" себе суспільству через спортивні вправи і паради.
Тому на початок ХХ століття різні парамілітарні структури стали дуже поширеним явищем. Як і їхня участь в масових заходах. Навіть добровольців-пожежників у Львові трактували як силу, яка, "коли Польщі буде потрібно", стане на її захист.
Гімнастичний сокільський рух був важливою частиною цього процесу. І тут ані українці, ані поляки, ані євреї у Львові не були оригінальними. В Австро-Угорщині все почалося з чехів в 60-тих роках ХІХ століття із їхнім гаслом "зміцнюймося". Тоді ж ініціативу підхопили словенці, поляки, хорвати та інші слов'яни імперії. Головною аудиторією та ініціаторами руху були студенти, які організовували спортивні товариства, що з часом перетворювалися на парамілітарні.
Поляки в Галичині, як відомо, "розбудовували суспільство", і в умовах автономії відкрито не говорили про боротьбу за незалежність. Але це суспільство "мало бути готовим до різного майбутнього". А оскільки армія — це невід'ємна частина "суспільства", то паралельно до офіційних австрійських військових слід було розвивати "своїх", які колись стануть в нагоді.
Оскільки за Галичину відверто конкурували два національні проєкти, у Львові виникли і два національні парамілітарні рухи. Вони мали б свідчити про силу, гордість, звитягу, можливість нації щось вирішити в майбутньому і тому подібне. А це прямо вело до "гри м'язами" перед конкурентами.
Крім того, хоча євреїські політики, на відміну від польських чи українських, не заявляли про свої виключні права на цю територію, окремі єврейські організації теж почали тяжіти до мілітаризації.
Польське гімнастичне товариство "Сокіл" (Sokół) виникло у 1867 році, практично одночасно із запровадженням автономії Галичини, і з самого початку діяльності користувалося підтримкою місцевої влади. Швидко з'явилася вся необхідна інфраструктура: стадіони для тренувань, зали для зборів, періодика для популяризації своїх ідей, філії в містах, курси для вчителів тощо.
Сокільські "злети" (збори з демонстрацією успіхів) були окремим видом маніфестацій, що відбувалися раз на кілька років. При цьому "соколи" активно брали участь майже в кожному польському масовому заході у Львові, граючи роль своєї, національної "майже армії". На початку ХХ століття мілітарна складова стала не менш важливою за спортивну — з'явилися військові інструктори, обмундирування, зброя. У 1913 році у Львові під час чергового злету провели не гімнастичне шоу, а "воєнну гру" на декілька тисяч учасників.
Український "Сокіл" виник у 1894 році. У 1900-му зареєстрували перше товариство "Січ" — теж спортивне, теж мілітарне, але зі ще більшою прив'язкою до "козацьких традицій". Козацька історія та культ Тараса Шевченка були тим, що поєднувало ці організації в протистоянні з поляками. Відрізнялися ж вони тим, що "Сокіл" був близьким із народовцями, а "Січ" — із радикалами, тому більш критично налаштованим стосовно влади та духовенства.
Хоча українці не могли розраховувати на підтримку місцевої влади і мали значно скромніше матеріальне забезпечення, вони, як і поляки, теж проводили свої "злети", але спочатку (з 1907 року) не у Львові, а в Стрию, Тернополі, Бережанах, Калуші та інших містах краю. У Львові згодом відбулося два "крайові здвиги" — у 1911 та 1914 роках. І вони вкотре засвідчили, що масовість українських маніфестацій у Львові забезпечували в основному делегати з провінції.
Від веселих розваг до "загартовування мас": фізкультура в місті
Ідея того, що потрібно тренуватися, щоб бути здоровим і фізично сильним, на початку ХХ століття йшла в комплекті із розумінням мети цих старань. А метою, як правило, було краще майбутнє народу, яке ще слід було здобути в боротьбі з "іншими". Ця думка в суспільній свідомості здомінувала не одразу — бувало, що спорт трактувався і просто як корисне проведення часу та весела атракція.
Наприклад, 1896 року у Львові проводили перші велосипедні змагання. Крім власне перегонів на трасі Львівського велосипедного клубу (Lwowski Klub Cyklistów) біля повиставкової площі, 6 вересня 1896 року організатори влаштували велопробіг вулицями Курковою (стартували на Стрільниці), Чарнецького, площами Бернардинською, Галицькою, Марійською, вулицями Карла Людвіґа, Яґеллонською, 3 травня, Словацького, Оссолінських, Хоронщизни, Академічною, закінчивши біля Міського касина.
Львівські "циклісти" (велосипедисти) у 1908 році
Як розвага сприймалися і змагання з санного спорту в березні 1909 року, які організовували клуб "Погонь" на своїй санній трасі біля Високого замку ("на Кісельках") та Товариство рухових забав в парку Залізна вода. Але і в цьому випадку організаторами були товариства, а товариства за визначенням працювали "на благо суспільства".
Масові види спорту в той час трактували вже зовсім інакше. Оскільки метою фізкультури стало "загартовування мас", то і можливості для масової фізкультури були в пріоритеті. Це ілюструє, наприклад, відкриття літнього спорткомплексу Товариства рухових забав, яке відбулося 29 червня 1909 року біля Стрийської рогатки. Комплекс описували як перший в місті парк, де діти, молодь і старші люди могли б "укріплювати здоров'я, збільшувати сили, гартувати волю". Польову месу і освячення провів архієпископ Юзеф Більчевський (Józef Bilczewski), серед присутніх були маршалок граф Станіслав Бадені (Stanisław Badeni), намісник Міхал Бобжинський (Michał Bobrzyński), президент міста Станіслав Цюхцінський (Stanisław Ciuchciński), віцепрезиденти Тадеуш Рутовський (Tadeusz Rutowski) та Кароль Еплер (Karol Epler), багато радців міста, ректор Університету Антоній Марс (Antoni Mars), ректор Політехніки Броніслав Павлевський (Bronisław Pawlewski). Організовано прибули члени "Сокола", товариств "Gwiazda", "Skała", "Wspólność", добровільної пожежної дружини "Сокіл" та інших патріотичних організацій.
Було багато промов, які так чи інакше вели до "виховання польської молоді для майбутнього Батьківщини". Юзеф Більчевський вважав, що краще хай молодь "шумить" на стадіоні, ніж в кнайпах — і це буде краще для Польщі. Президент Товариства рухових забав просив продовжити до стадіону трамвайну колію, і це теж мало б допомогти Польщі. Президент Львова Станіслав Цюхцінський (який теоретично міг відповісти на прохання про трамвай) наголошував, що поляки — нація, яку всі навколо намагаються асимілювати, тому повинні стати фізично витривалими, щоб боротися.
Далі в програмі був виступ хору товариства "Echo", різні змагання шкільних команд, хокей на траві, баскетбол між жіночими командами. І футбольні змагання, в яких "Czarni" (Львів) грали проти "Wisła" (Краків). Тоді ж мали бути встановлені "польські рекорди з бігу на 500 і 3000 метрів" — Львів, крім "столиці найвільнішої частини Польщі", заявляв і про амбіції стати центром "польського спорту".
Влітку цього ж року на стадіоні проводили навчання для вчителів (на курси записалося 17 жінок і 26 чоловіків), які мали б вчити фізкультуру у львівських школах. В програму входили перша медична допомога, значення ігор для виховання, гігієна, організація змагань в школах, а також практичні заняття.
Отже, масовий спорт і фізкультура стали справою національної ваги, а без патріотичної складової залишилися хіба що скачки з тоталізатором, а також всілякі шоу каскадерів.
Військовий вишкіл
Військовий вишкіл був другою після спорту складовою гімнастичного руху. Хоча австрійська влада дозволяла підданим проявляти свої національні сентименти навіть у війську, в ситуації Галичини це створювало ще більше проблем через польсько-українське протистояння.
Наприклад, у 1909 році відзначали 100-ліття перемоги австрійців над військами Наполеона під Асперном. В цій битві відзначилися і галицькі частини, тому урочистості в Галичині вирішили провести з розмахом. У Львові піхотинці 15-го полку (кілька сотень) промарширували ввечері з різнокольоровими ліхтарями в супроводі оркестру від казарм на вулиці Яблоновських до комендатури на площі Бернардинській, на площу Марійську, а також до намісництва. Гарнізонам в провінції, як писали в газеті "Діло", дозволили "проявити свої національні особливості". Тут якраз і виник конфлікт: хоча промови офіцерів і виголосили в тому числі українською мовою, богослужіння для греко-католиків відправляли в латинському обряді. Або залу для театральної вистави "Сватання на Гончарівці" для піхотинців 15-го полку у Львові прикрасили лише біло-червоними прапорами. Такі речі, закономірно, сприяли усвідомленню того, що потрібна "своя армія".
"Соколи" в просторі міста
Без участі парамілітарних структур у Львові не обходилася жодна більш-менш масова акція, особливо коли була потреба у так званій громадянській варті. Однак "соколи" стали помітними в публічному просторі і як самостійні організатори маніфестацій, зборів, парадів тощо.
Львів був центром перш за все польського сокільського руху — і через сприяння влади, і банально через демографію. Українці спромоглися на власний стадіон ("Український город") щойно в 1911 році, що зайвий раз підтверджує існування українського руху у Львові як мережі національних анклавів.
Часом найбільш активної діяльності польських "соколів" були травень і червень, коли розпочинали "новий сокільський рік", звітували за попередній, і коли погода сприяла проведенню спортивних заходів на відкритому просторі. До того ж, це традиційні річниці конституції 3 травня і свято Божого Тіла — важливі дати в польському патріотичному календарі. Так само цей період — це закінчення навчального року в школах, коли школярів можна було активніше залучати до участі в гімнастичному русі під наглядом старших товаришів на стадіонах на вулиці Цетнерівці чи на Личаківській. Відкриття сезону традиційно включало в себе богослужіння, промови, вправи, ігри і урочистий похід "до міста". Крім того, розпочинався сезон фестин, в яких "соколи" теж брали активну участь.
З часом придумували нові й нові способи залучити побільше глядачів, які купували вхідні квитки, щоб дивитися спортивні вистави. Як, наприклад, огляд кінного відділу в мундирах польських уланів в червні 1911 року, або вправи на конях "для пань". Це додатково до бігу, поєдинків на шаблях і побудови атлетами "живих пірамід".
Відкриття "Сокола-ІІІ" на Жовківському передмісті
Масово та помпезно відбувалися і різноманітні посвячення. У 1909 році чергова філія організації — Сокіл-ІІІ (Жовківська дільниця міста) — освячувала свій штандарт. Спочатку члени товариства зі Львова та околиць зібралися в залі центральної організації будинку "Сокола-Матері". Тоді, в супроводі оркестру, вирушили на Жовківське передмістя. "Біля колії" їх зустріли місцеві "соколи" і всі разом пішли на стадіон "Сокола-ІІІ" на території колишніх казарм по вулиці Святого Мартина (сучасна вулиця Жовківська). На стадіоні за цей час зібралися місцеві мешканці, члени товариств "Skała", "Gwiazda", добровольці-пожежники товариства "Сокіл", пожежники із Замарстинова та інші. На спеціальному вівтарі архієпископ Юзеф Більчевський відправив месу, а в проповіді сказав, що треба "йти в бій, як Жолкевський чи Барські канфедерати, до кращого майбутнього і визволення". Були й інші промовці, які зокрема говорили, що "Сокіл" — це братство цілого народу без різниці стану і походження, тобто дуже модерні мобілізаційні речі.
Після богослужіння і промов почався ритуал "вбивання цвяхів" у древко штандарту. Забивали цвяхи архієпископ Юзеф Більчевський, віцепрезидент Львова Кароль Еплер, представники "Сокола", маршалок Львівської повітової ради Леопольд Бачевський (Leopold Baczewski) — його родинне підприємство розташовувалось відразу за Жовківським передмістям, та інші достойники. Далі вписувалися до пам'ятної книги, а тоді зрештою передали штандарт хорунжому. Все це супроводжувалося численними згадками про Вітчизну і Богородицю — Королеву Корони Польської. Зі стадіону члени товариства вирушили до будівлі "Сокола-ІІІ", де провели парад, заспівали польський гімн і занесли штандарт в приміщення. Вулиці Жовківського передмістя, якими рухалися учасники маніфестації, були прикрашені зеленню та прапорцями.
Відкриття "Сокола-ІІ" неподалік головного залізничного вокзалу
За схожим сценарієм освячували штандарт і приміщення "Сокола-ІІ" на вулиці Шептицьких (сучасній Федьковича, 30-32) 6 червня 1909 року. Від 7:30 до 8:00 ранку вітали гостей, які прибували на вокзал. О 9:00 ранку розпочалися збори в залах "Сокола-Матері" та "Сокола-ІІ" на вулиці Шептицьких. О 9:30 дві групи "соколів" вирушили звідти на місце урочистості — на вулицю Леона Сапєги, навпроти школи Конарського. Тут о 10:00 ранку почалася польова меса, далі промови, освячення штандарту, вбивання цвяхів, вписування до пам'ятної книги, вручення штандарту хорунжому. Тоді — урочистий похід вулицями Шептицьких, Шумлянських, Городоцькою, Сапєги і знову Шептицьких — до будинку "Сокола-ІІ". І аж після цього — посвячення будівлі.
О 16:00 по обіді гості (за окрему плату) могли відвідати "спортивні забави" на відкритому просторі по вулиці Сапєги навпроти школи Конарського. А о 20:00 вечора — раут з танцями, виступ хору і оркестру в приміщенні на Шептицьких.
Підтримка влади та місцевих еліт проявлялася не лише в тому, що вони були присутні на сокільських урочистостях. Наприклад, коли члени львівського польського "Сокола" готувалися до змагань зі стрільби, які мали пройти в Кракові у 1910 році, то свій тир для них надало Стрілецьке товариство. Молодь із львівських шкіл заохочували користуватися стадіонами "Сокола", при цьому за школярами наглядали, а отже і "виховували" в потрібному дусі. І навіть шкільні патріотичні заходи, як-от різні декламування і співи до 3 травня, школярі могли проводити в залах "Сокола".
Місця українського "Сокола"
Діяльність українського "Сокола" в принципі не відрізнялася від діяльності польських "колег". З поправкою на масштаб і той факт, що працювати потрібно було в своєму національному "анклаві". Тим не менше, можна було орендувати зал чи навіть цілу водойму. Таким чином взимку став "Морське око" прикрашали синьо-жовтими прапорами, влаштовували свої "фестини" і здавали в оренду ковзани. Або організовували "забави" на передмісті (наприклад, на Збоїщах), а "до міста" поверталися після них, іноді навіть влаштовуючи смолоскипні походи. Традиційно відрізнявся і календар — для українців важливими датами були березневі вшанування Тараса Шевченка та свято Покрови у жовтні. Прикладом того, наскільки успішною могла бути така діяльність навіть у несприятливих політичних умовах, був так званий "Український город" (стадіон "Сокола-Батька"). Землю під який вдалося викупити, залучивши кошти українців навіть на еміграції.
На противагу регулярним польським "злетам" українці за час автономії провели тільки два "крайові здвиги" — у 1911 та 1914 роках. Це була мобілізація всього національного ресурсу і фактично виклик полякам, якщо уважно вивчити риторику організаторів акції в 1914 році.
Таким чином, поляки та українці, "будуючи суспільства", заодно сформували і прототипи власних армій, які показали себе і в час Великої війни, і після неї — під час боїв за Львів.
