Масова вулична політика у Львові в період Першої світової війни

Велика війна загострила політичні процеси, які, здавалося б, мали завмерти через обмеження військових адміністрацій. Насправді ж місцеві політики продовжували шукати способи проявити себе в міському просторі, від деяких ритуалів дійсно доводилося відмовлятися, але з'являлися й нові. Війна прискорила і кристалізувала всі політичні процеси, події почали розвиватися дуже стрімко, риторика політиків змінилася в бік мілітаризму і "справжнього задоволення" національних вимог. Завдяки цій кристалізації можна побачити, чого досягли національні рухи поляків та українців в публічній сфері за часів австрійської автономії. І до чого ці процеси прямували, закінчившись кривавим зіткненням у листопаді 1918 році. Поляки та українці так довго намагалися імітувати владу через ритуали і церемонії, що вирішили, ніби справді стають нею. Проблема полягала в тому, що свіжих претендентів на владу було двоє, а місто одне.

Тому що ті, хто прагнув стати владою, мав поводити себе як влада. Наприклад, зустрічати національних героїв слід було так само, як зустрічали цісаря. З "громадянською вартою" замість почесної охорони піхотинців і гренадерів, з урочистими прийомами, смолоскипними походами та іншими атрибутами влади.

Саме місто сильно втратило в статусі. Львів уже не сприймався як "столиця найвільнішого краю Польщі" чи як центр українського політичного життя. Всі важливіші речі відбувалися у Варшаві чи Києві, до них і були спрямовані погляди політично заангажованих громадян.

Війна посилила цензуру. За часів автономії преса, як відомо, була не лише способом комунікації з аудиторією. Це був спосіб презентувати себе "в світі". Наприклад, щоб донести свою позицію до Уряду. Тому, якщо про щось писали в львівських газетах, це робили не лише для читачів у Львові. А в тому числі — для австрійських урядовців, політиків у Варшаві, Берліні чи Петербурзі. Отже опис львівських маніфестацій — це в тому числі і робота на зовнішню аудиторію.

Репрезентація себе через конфесію, яка з розвитком модерних ідеологій, теоретично, мала втрачати свою важливість, отримала під час Великої війни "друге дихання". По-перше, це сталося через окупацію Львова росіянами, які робили акцент на православ'ї — отже релігійне питання актуалізувалося. По-друге, релігійні ритуали, як і в часи після придушення Весни народів в середині ХІХ століття, ставали  часом єдиним легальним способом саморепрезентації.

Коли ми говоримо про масову вуличну політику, яку проводили польські і українські активісти у Львові (а до польських активістів часто можна додати і єврейських, що підтримували асиміляцію), слід пам'ятати і про третю сторону "трикутника" — австрійську адміністрацію. Під час війни австрійців, та їхніх союзників німців, розглядали в принципі як одне політичне ціле. Для польських політиків це було непросто, адже зовсім недавно студенти-поляки громили консульство Німеччини, лідери критикували німецьку політику асиміляції поляків на території сучасної Західної Польщі, а спроби налагодити стосунки Уряду з українцями таврували як "прусську інтригу". Українці традиційно намагалися протистояти полякам через скарги до Відня, сподівалися на підтримку австрійців, апелювали до законності. Досвід Великої війни показав, наскільки хиткою була така позиція. Адже Відень традиційно маневрував між поляками та українцями, проводячи власну політику "локальної лояльності" відносно монархії.

* * *

Період Великої війни для Львова складався з кількох послідовних етапів.

На самому початку бойових дій , коли пропаганда обіцяла швидкий розгром ворожих армій, всі вірили, що національні амбіції вдасться реалізувати коштом переможеної Росії. Спостерігалася небувала консолідація суспільства: українські і польські парамілітарні організації проводили спільні мітинги, надзвичайно популярними та масовими знову стали ювілеї цісаря Франца Йосифа, регулярно збиралися маніфестації на підтримку "австрійської зброї". Але це, зрештою, не заважало польським політикам тягнути ковдру на себе, наприклад виділяти бюджетні кошти на "польські легіони", оминаючи українські. Українські політики, знову ж таки традиційно, скаржилися на поляків наміснику та безпосередньо до Відня.

Під час російської окупації Львова (3 вересня 1914 – 22 червня 1915), окрім логічної та передбачуваної зміни політичного курсу, відбувся "ренесанс" релігійного життя. Католицькі свята, які тепер до того ж відзначалися не за офіційним календарем, стали мало не єдиним легальним способом польської національної репрезентації. Про відзначення річниць повстань поляків проти Росії навіть не йшлося. Офіційним церковним календарем став юліанський, але це не означало, що почали домінувати українці. Навпаки, їх трактували як непорозуміння, неправильних росіян, тому навіть Водосвяття проводили одночасно в двох місцях — на Ринку для греко-католиків і окремо на Францисканській площі для православних: солдатів, чиновників, місцевих русофілів. Подією, яка могла стати масовою маніфестацією, був приїзд до Львова царя Миколи ІІ, але і сама організація, і реакція місцевого населення були на відчутно нижчому рівні, аніж при зустрічах цісаря Франца Йосифа.

Після звільнення Львова австрійськими військами здавалося, що все швидко повернеться до звичного графіку. Справді, польські традиційні "обходи" відновилися, знову почали відзначати всі імперські урочистості. Але успіхи на фронті не вражали, значна частина Галичини і далі була окупована російською армією, загострювалися проблеми з продуктами, епідемії інфекційних хворіб змінювали одна одну. Крім того, місто втратило багатьох своїх активних громадян через війну, евакуацію і депортацію. Ті політичні активісти, хто залишився у Львові, явно не могли забезпечити довоєнного рівня політичної активності. Адже мешканцям часто було не до маніфестацій.

В таких умовах загострювалися національні протиріччя. Похорон Івана Франка 31 травня 1916 року  був не лише національною маніфестацією, але й демонстрацією мобілізаційних можливостей українців у Львові. Але головне те, що прийшло розуміння невідворотності змін. Ніхто уже не сподівався на повернення довоєнного status quo, всі розуміли, що національні питання вирішаться на фронтах війни. Тому, поки австрійці вигадували нові способи зробити населення більш лояльним: встановили фігуру Залізного лицаря, провели виставку трофейної техніки в річницю звільнення Львова — національні політики більше переймалися долею "своїх солдатів" в лавах австрійської армії.

Крім того, роль Львова як центру політичного життя "всієї Польщі" остаточно нівелювалася. У Кракові було безпечніше, якщо говорити про австрійську частину, а головні надії були пов'язані із Варшавою. Щось схоже відбувалося і в українському русі, оскільки щоразу активніше українські активісти ангажувалися в справи Наддніпрянської України.

Наприкінці 1916 року з'явилася інформація про "відновлення незалежної Польщі". Це викликало неабиякий підйом у польському політикумі Львова, а в публічному просторі знову з'явилися традиційні шляхетські костюми кунтуші, з вежі Ратуші знову почали сурмити "гейнали", зображення білого орла знову почали друкувати на ілюмінаційних картках. Площа перед Кіпцем Люблінської Унії на Високому замку повернула собі статус місця для проведення патріотичних мітингів. А головне — всі говорили про польські легіони як про нову польську армію. Тим не менше, головні урочистості проходили в Кракові та Варшаві.

У 1917 році до Львова повернулися фактично лідери національного життя довоєнного Львова, вивезені росіянами при відступі — президент міста Тадеуш Рутовський та греко-католицький митрополит Андрей Шептицький. Те, як їх зустрічали, можна порівняти із візитами цісаря —  настільки великими були бажання саморепрезентації та демонстрація національних політичних амбіцій.

Ситуація ненадовго змінилася у 1918 році, коли на тлі все більшої кризи, було підписано мир між Центральним державами та Українською Народною Республікою. Берестейський мир означав закріплення Холмщини та Підляшшя (які поляки вважали своїми) за Україною. А також зростання ролі українців у Габсбурзькій імперії з подальшим поділом Галичини на Східну (українську) та Західну (польську) частини. З цієї нагоди українці провели масове "свято миру та української державності" — наймасштабніший захід 1918 року.

Але так тривало недовго, восени 1918 року ситуація знову змінилася не на користь українців, коли Уряд передумав робити ставку на Україну і вчергове переорієнтувався на поляків, а після жовтневого маніфесту цісаря Карла І взагалі стало зрозуміло, що тепер кожен бореться сам за себе. Іронічно, що і українці і поляки провели свої перші мітинги в статусі "майже самостійних" біля своїх архієпископських соборів — тобто ніби повернулися до вихідної точки "національно-конфесійної ідентифікації". Однак вже з досвідом вуличного політичного протистояння часів габсбурзької автономії. Та вірою в "свою армію", яка і мала вирішити долю міста. Що, зрештою, і показали події листопада 1918 року.