Похорони визначних осіб у Львові кінця ХІХ — початку ХХ століття були масовими, переважно національними, маніфестаціями. Не став винятком і похорон Івана Франка — українського мислителя та "поета-пророка". Ця маніфестація була незвичною для українців, перш за все через відсутність селян (що було пов'язано з обмеженнями воєнного часу). А також через позицію греко-католицької церкви, яка, м'яко кажучи, не сприяла цьому заходу. Але відсутність селян і опір церкви, що незвично, не вплинула на масовість процесії — похорон Франка став однією з наймасовіших українських подій у Львові до 1918 року. При чому подією, організованою силами самих майже львів'ян.
Підготовка
Про дату останнього прощання заздалегідь писали в газетах, запрошуючи людей вшанувати визначного громадянина. Організацією займалося Наукове Товариство імені Тараса Шевченка, зокрема повідомили Загальну українську раду у Відні, обговорювали місце поховання, домовлялися про посмертну маску та фотофіксацію процесії.
29 травня відбулися спеціальні жалобні засідання в НТШ. У вівторок 30 травня — репетиція об'єднаного хору в залі "Української Бесіди" на вулиці Костюшка, 1а.
Мешканців Львова про смерть Франка сповіщали газети та традиційні плакати з повідомленням про смерть. А на будівлях українських товариств вивісили чорні хоругви. В книгарні "Просвіти" на площі Ринок, 10 організували виставку творів Івана Франка. Зрештою, товариства та організації окремо закликали своїх членів взяти участь в церемонії прощання.
Згодом похорон Франка описували в пресі як "величаву демонстрацію", адже "Львів давно не бачив такого похорону". Примітно, що більшість із 10 тисяч учасників процесії були місцевими, оскільки воєнний стан не дозволяв прибути ані великим делегаціям з провінції, ані селянам. Були делегати з різних повітів, шкільна молодь, члени товариств, січові стрільці — "весь український Львів". Тому на фоні "міського одягу", що не характерно для українських демонстрацій у Львові, вирізнялася дівчина в гуцульському костюмі із вінком "від приятелів з Криворівні".
Перебіг події
Церемонія почалася о 17:00 увечері 31 травня 1916 року з будинку Франка на вулиці Понінського, 4. Співав хор українських товариств під керівництвом Василя Барвінського, домовину винесли січові стрільці, а промову виголосив Кость Левицький. Тоді вирушили на цвинтар: шкільна молодь і пластуни, "соколи" в одностроях, жінки, хор, катафалк з вінками, катафалк з домовиною. За домовиною йшли "приятель покійного радник Карл Бандрівський", син Івана Франка Петро (офіцер Легіону УСС), і "брат Покійного селянин" Захар Франко. Далі репрезентація Загальної української ради: Кость Левицький, Кирило Трильовський, Микола Ганкевич, тоді члени НТШ, Олександр Барвінський, редакція газети "Діло", Іван Труш з дружиною Аріадною (донькою Михайла Драгоманова), делегати з провінції, українська інтелігенція. Наприкінці — "польські приятелі Покійного": редактор газети "Kurjer Lwowski" Болеслав Вислоух, поет Ян Каспрович, посол у парламенті Ян Стапінський, етнограф Генрик Біґеляйзен та інші.
О 20:00 дісталися цвинтаря, пройшовши вулицями Понінського — Святої Софії — Зиблікевича — Академічною — площею Галицькою — площею Бернардинською — вулицею Пекарською до Личаківського кладовища. Тут домовину знову взяли січові стрільці та поклали тимчасово до гробівця Сас-Мотичинських (восени 1916 року НТШ звернулося до Магістрату з прохання безкоштовно виділити ділянку для гробу поета, однак перенесли прах лише у 1921 році).
До 22:00 виголошували промови, говорили Олександр Колесса від імені українських культурних товариств, член редакції "Діла" Михайло Лозинський, Кирило Трильовський від Радикальної партії, сотник Зенон Носковський від УСС, "делегат з Волині" (тобто тих її територій, які були зайняті австрійською армією), Василь Ратальський від Дрогобиччини, Федь Федорців від української молоді, Орися Величківна (Ірина Величко) про боротьбу Франка за рівноправність жінок, Микола Ганкевич від українських соціалістів, Сидір Твердохліб від молодих письменників і митців. Це не враховуючи численних надісланих телеграм.
Такою була видима сторона похорону. Який, однак, не був такою простою справою, як може здатися на перший погляд. Репутація Івана Франка як атеїста і розмови про його незавершену сповідь створювали проблеми зі священиками, які відмовлялися провести церемонію. Семінаристам заборонили бути присутніми під час похорону, відповідно не могло бути і хору семінаристів — звідси потреба в спільному хорі українських товариств.
Зрештою, ховати погодився священик Володимир Гургула, якому Франко напередодні відмовлявся сповідатися. Дружина покійного, Ольга, перебувала на лікуванні психічних розладів, донька Анна була в Києві, син Тарас на фронті — в частині Українських січових стрільців. З цілої сім'ї приїхав лише один син Петро, офіцер УСС.
Тим не менше, похорон Франка показав, що в українському середовищі, коли дійшло до конфлікту між представниками Греко-католицької церкви (хоча й за відсутності митрополита Андрея Шептицького, який був депортований до Росії) та світських політиків, гору взяли останні. Політична і національна доцільність, а може і прості людські стосунки, здомінували навіть в такому суто релігійному явищі, як церковний похорон.
Крім того, українці продемонстрували і наявність усіх атрибутів "нації, що бореться і претендує". На похороні були військові, інтелігенція, представники організацій, а також "маси народу" — навіть без залучення селян (яких залучити не вдалося з огляду на обмеження воєнного часу). І все це — фактично всупереч позиції греко-католицької церковної ієрархії. Усе це дуже незвично і говорить про колосальні зміни. Про те, що українці у Львові — це вже не ті "хлопи і попи", про яких прийнято було говорити у ХІХ столітті, а суспільство з амбіціями боротись за місто і в місті.
А ще на тлі похорону Івана Франка можна усвідомити ступінь свободи, доступний в австрійському Львові. Навіть в час війни та жорсткого контролю з боку військової адміністрації можливості для національної маніфестації були величезними, порівняно з періодом російської окупації. Ось як, наприклад, виглядав похорон знакового українського політика Михайла Павлика в окупованому Львові у січні 1915 року (зі спогадів Ярослава Левицького).
На його похорон зібралась майже вся українська інтелігенція, яка тоді була у Львові. Похорон Павлика був першим російським похороном в "освобожденній" Галичині. Піших і кінних жандармів явилась тьма. Перед походом, навколо каравану і за караваном — всюди жандарми. За караваном їхали жандарми на конях. Виглядало, наче ховали якогось визначного жандармського старшину, а не убогого українського письменника.
