Ці події є прикладом глорифікації польських національних героїв у Львові в період автономії. А також того, як місцева політика очевидно розходилася із "історичними уявленнями" центральної влади.
31 липня 1847 року на горі Страт у Львові повісили учасників антиавстрійського повстання Теофіла Вішньовського (Teofil Wiśniowski) і Юзефа Капусцінського (Józef Kapuściński). Через 48 років, у 1895 році, в умовах широкої автономії, за ініціативою тодішнього депутата Ради міста і Галицького сейму Міхала Міхальського (Michał Michalski) на місці страти був встановлений обеліск, а навколо впорядкований сквер.
А ще через два роки місто вшановувало 50-ті роковини страти. З цієї нагоди 30 липня 1897 року в залі ратуші відбулися урочисті збори. Вечір, на який були запрошені члени патріотичних товариств, складався з промов, декламування віршів, а хор виконав спеціально складену до ювілею патріотичну кантату.
На самі роковини, 31 липня 1897 року, на Кургані Люблінської унії та на вежі ратуші вивісили чорні жалобні хоругви. З 9:00 до 11:00 були зачинені усі крамниці в місті, а Латинську катедру і площу навколо заповнили міщани з траурними відзнаками на одязі. В катедрі розмістили катафалк, прикрашений вінками і квітами, навколо розташувалися представники цехів та ремісничих корпорацій зі штандартами своїх організацій. А також члени добровільної пожежної дружини "Сокола" в одностроях. Жалобне богослужіння завершилося співанням патріотичного гімну "Boże coś Polskę".
Після цього маніфестація, через площу Ринок, вулиці Карла Людвіга, Третього травня і Красіцьких, рушила "на гору Вішньовського і Капусцінського" (так в цьому випадку преса називала гору Страт). Тут цікаво, в якому порядку вони рухалися і як демонстрували "загальнонаціональне вшанування".
Попереду – представники Ради міста із залізним вінком, стилізованим під кайдани та тернові гілки (і це була не остання алюзія до мученицької смерті Христа). З написом на вінку (польською мовою, очевидно) "Героям і мученикам – Рада королівського столичного міста Львова".
Далі йшли "жінки-польки". При чому напис на їхньому вінку – "Героям за свободу – польки трьох заборів", однозначно свідчив про загальнонаціональний характер акції, не обмеженої кордонами імперії.
Третьою групою процесії були селяни з вінком "Оборонцям народу – селянство польське". Після них йшли члени різних товариств, корпорацій тощо. Багато хто – з вінками, наприклад, "Мученику волі – товариство стрілецьке".
На місці страти, як свідчить преса, зібралися "сотні земляків". Опис гори в цей день наштовхує на аналогії з Голгофою – на місці шибениць тепер хрест і пам'ятник, замість кордону військових, які охороняли тіла повстанців – новітня "сторожа духу та ідеї". Після коротких промов і покладання вінків учасники зібрання вмурували в обеліск мармурову табличку, присвячену 50-тій роковинам страти, і виконали ще один патріотичний гімн – "Z dymem pożarów".
Вшанування 60-их роковин у 1907 році
Вшанування 60-их роковин у 1907 році теж вийшло масовим, але були й важливі відмінності. Ймовірно, через радикалізацію заходів (про що нижче), Рада міста не була присутня навіть на жалобному богослужінні в Латинській катедрі. Саму відправу 31 липня 1907 року організувало Товариство імені Костюшка, його ж хор виконував жалобні пісні. Порожній катафалк тепер прикрашали вінки товариств та професійних об'єднань, а також зброя. Серед політиків присутніми у Катедрі були лише депутати Державної ради — соціаліст Юзеф Гудец (Józef Hudec) та "людовець" Якуб Бойко (Jakub Bojko).
Стосовно радикалізації, то вона проявлялася не лише у візуальних ознаках (як зброя на катафалку чи присутності на богослужінні соціалістів). Окремі газети писали, що кожна імперія, яка розділила Річ Посполиту, є окупантом і асимілятором. А це розходилося зі звичним наративом про те, що Австрія дозволила полякам розвиватися як нації.
Після традиційного гімну "Boże coś Polskę" маніфестація розділилася. Публіка почала розходитися, а "молодь" рушила з вінками на гору Страт. На ній, якщо вірити патріотичним газетам, зібралися "тисячі". При чому вшановували не лише двох страчених там повстанців, а й п'ятьох загиблих у Варшавській фортеці 5 серпня 1864 року. Тобто акція ставала все більш загальнонаціональною.
Крім вінків, оформлених переважно в білих і червоних барвах, учасники мали смолоскипи і лампадки. А до звичних товариств Костюшки, Кілінського, Ґвязди додалися численні робітники і агітатори польської соціал-демократії. Один із них навіть промовляв українською мовою. Крім патріотичних пісень співали також "Червоний прапор" ("Czerwony sztandar").
Не обійшлося і без звичних алюзій на біблійну тематику. Патріотична преса подавала опис подій 60-річної давнини, в якому повстанці виглядали героями, а люди навколо – співчуваючими патріотами. Писали, що тоді чиновники навіть змінили звичний маршрут з тюрми на гору Страт, аби львів'яни не могли кидати в'язням квіти. При цьому сторожа пильнувала, щоб люди, які приходили помолитися, не викрали тіла "мучеників". Тому їх обробили вапном і швидко поховали.
Консервативна польська преса відреагувала на подію стримано. Йшлося про те, що з ініціативи патріотичних товариств в Латинській катедрі відбулося богослужіння у пам'ять про страчених у Варшаві та Львові повстанців.
