З позиції імперії Львів був або мав стати органічною частиною монархії Габсбурґів, столицею коронного краю і містом з певною долею самобутності. Для того, щоб донести цю ідею до місцевих еліт та населення, використовувалися, серед іншого, і спеціальні ритуали.
В часи неоабсолютизму, після придушення Весни народів, імперські та релігійні ритуали фактично були єдиним дозволеним варіантом вуличної маніфестації. З часом, коли ліберальні реформи та автономія дозволили місцевим політичним активістам відкрито маніфестувати свої погляди, на ці ритуали накладалися все нові і нові сенси. Це дуже добре ілюструють, наприклад, п'ять візитів цісаря Франца Йосифа до Львова.
Місцеві еліти використовували ці нагоди, щоб популяризувати свої ідеї, а точніше "показати себе" і "показати місто" відповідно до своїх поглядів та переконань. Але головне, що ці ритуали стали прикладом і основою для подальшої "вуличної" масової політики.
Коли політика імперії відійшла від неоабсолютизму і почався період лібералізації, у міських еліт з'явилося багато інших способів "показати себе", крім релігійних ритуалів та цісарських візитів. Це були, зокрема, зустрічі видатних гостей, маркування публічного простору та масові заходи, пов'язані з місцевою історією.
Цісарські візити
Візити правителів — це загальносвітова практика, особливо поширена в час, коли суспільства вже потрібно було консолідувати навколо спільних ідей, але засоби комунікації ще не дозволяли робити це виключно дистанційно.
Цісар був об'єднуючою постаттю держави, а батьківщиною офіційно вважалися землі, де правлять Габсбурґи (хоча ця модель і не витримала випробування часом та Великою війною).
Його ролі під час візитів до підданих були продумані та відшліфовані, як і атрибути на кшталт тріумфальних арок, гвардійців, серенад під балконом тощо. Все було організовано таким чином, щоб продемонструвати, кому належить верховна влада. А вже в цьому сценарії місцеві еліти шукали нагоди проявити себе і показати свої національні симпатії.
Франц Йосиф приїжджав до Львова п'ять разів за пів століття — це чудова ілюстрація тих змін, які відбулися від 50-их років ХІХ століття до початку ХХ століття. І в сенсі розширення міста, технічного прогресу чи інфраструктури. І як приклад трансформації внутрішньої політики, коли змінюються основні заходи безпеки. Це і відчутні успіхи емансипації та ліберальних політичних реформ, коли на зміну становому суспільству приходять сучасні буржуа. І зрештою — це еволюція розуміння того, хто ж є населенням краю. Якщо спочатку Франца Йосифа вітали "представники різних станів", то згодом — "всіх народів краю". При чому своїми мовами — "Многая літа!" , чи "Niech żyje!", чи "Hoch Kaiser!"
Релігійні ритуали
Релігійні ритуали — один із небагатьох дозволених після придушення Весни народів вид масових маніфестації. Як і цісарські візити, вони стали джерелом "натхнення" для політичних активістів. Під час церковних урочистостей поєднати потрібне (дозволене владою релігійне) із бажаним (національним) було зовсім нескладно. Адже конфесійність в Галичині майже завжди означала і національну приналежність.
Календарна різниця розводила в часі "польські" та "руські" релігійні свята, юдейський календар не співпадав з попередніми двома. Відповідно "руський Йордан" чи "польське Божого Тіла" були легальними національними маніфестаціями ще задовго до того, як класичні національні маніфестації стали дозволеними.
Подібно було і з похоронами, як теж релігійним ритуалом, і теж свого роду маніфестацією. У них чітко прослідковувалася і національна приналежність, і участь в політичних проєктах, і статус. Покійний під час похорону символічно здобував безсмертя, яке згодом закріплювалося встановленням пам'ятника.
Міська історія
Окрім того, що Львів був частиною імперії та столицею коронного краю, він мав і свою історію, своїх "господарів міста", а також групи населення, які вважали місто центром власних національних проєктів. В часи лібералізації та автономії міські еліти та влада відзначали не лише національні річниці, але й події з суто міської історії — і таким чином представляли це місто у вигідному для себе світлі.
Поляки наголошували на міщанських традиціях "королівського міста" та "демократичній" спадщині Речі Посполитої. А також не забували нагадувати, що успіхи за часів автономії є частиною успіху "розбудови польського суспільства", який у Львові уособлювала Рада міста. Українці апелювали до спадщини давньої Русі, осідку греко-католицьких митрополитів та "столиці князя Лева".
Маркування простору
Друга половина ХІХ - початок ХХ століття — це час встановлення пам'ятників, скульптур, таблиць і навіть будівництво окремих споруд, які мали б одразу "розповісти" про те, чиє це місто і яка в нього історія. До цього слід додати ще й масове перейменування вулиць і площ. Усе це можна назвати маркуванням простору.
Очевидно, що польські політики, яким належала влада у Львові, на повну скористалися з неї в добу автономії. А це означає, що міська топоніміка працювала на польський національний проєкт. Тоді як українці та євреї могли бути максимум "присутніми" у "польському Львові" — переважно у своїх національних анклавах — інституціях, храмах чи кварталах. Присутність імперії на міських фасадах чи назвах теж була дуже обмеженою, порівняно з присутністю польського національного проєкту.
У часи, коли політика буквально "вийшла на вулицю", це грало величезну роль, адже давало змогу польським патріотам проводити мітинг біля пам'ятника Міцкевичу, а не на площі Фердинанда.
Зустріч гостей
Крім візитів цісаря, Львів приймав й інших різноманітних гостей. Як і у випадку з пресою (яка була способом донести свою думку до аудиторії поза межами міста, а отже і представити свою політичну чи національну групу як усе "місто"), ці візити були можливістю презентувати себе назовні, розповісти про себе (а отже і про свій національний проєкт) світові.
І тут ситуація була аналогічною — поляки могли запрошувати "до Львова" і влаштовувати ритуали, які супроводжували візити цісаря. Тоді як українці чи євреї просили гостей радше "до себе у Львів". В результаті поляки демонстрували "своє місто", а українці та євреї маніфестували "себе в місті". При цьому ані поляки, ані українці не розглядали одні одних як рівноправних партнерів в дальшій перспективі, оскільки говорили про свої виключні права на цю територію. Що, зрештою, знайшло своє вираження після Першої світової війни.
* * *
В підсумку, про що б не йшла мова — про цісарські візити, релігійні ритуали, прийом гостей чи публічний простір — все раніше чи пізніше зводилося до національного питання. Між містом та імперією ставали нації, які претендували на це місто.