З позиції імперії Львів був або мав стати органічною частиною монархії Габсбурґів, столицею коронного краю і містом з певною долею самобутності. Для того, щоб донести цю ідею до місцевих еліт та населення, використовувалися, серед іншого, і спеціальні ритуали.
В часи неоабсолютизму, після придушення Весни народів, імперські та релігійні ритуали фактично були єдиним дозволеним варіантом вуличної маніфестації. З часом, коли ліберальні реформи та автономія дозволили місцевим політичним активістам відкрито маніфестувати свої погляди, на ці ритуали накладалися все нові і нові сенси. Це дуже добре ілюструють, наприклад, п'ять візитів цісаря Франца Йосифа до Львова.
Місцеві еліти використовували ці нагоди, щоб популяризувати свої ідеї, а точніше "показати себе" і "показати місто" відповідно до своїх поглядів та переконань. Але головне, що ці ритуали стали прикладом і основою для подальшої "вуличної" масової політики.
Коли політика імперії відійшла від неоабсолютизму і почався період лібералізації, у міських еліт з'явилося багато інших способів "показати себе", крім релігійних ритуалів та цісарських візитів. Це були, зокрема, зустрічі видатних гостей, маркування публічного простору та масові заходи, пов'язані з місцевою історією.
Цісарські візити
Візити правителів — це загальносвітова практика, особливо поширена в час, коли суспільства вже потрібно було консолідувати навколо спільних ідей, але засоби комунікації ще не дозволяли робити це виключно дистанційно.
Цісар був об'єднуючою постаттю держави, а батьківщиною офіційно вважалися землі, де правлять Габсбурґи (хоча ця модель і не витримала випробування часом та Великою війною).
Його ролі під час візитів до підданих були продумані та відшліфовані, як і атрибути на кшталт тріумфальних арок, гвардійців, серенад під балконом тощо. Все було організовано таким чином, щоб продемонструвати, кому належить верховна влада. А вже в цьому сценарії місцеві еліти шукали нагоди проявити себе і показати свої національні симпатії.
Ціса приймає делегації у Львові (1880)
Франц Йосиф приїжджав до Львова п'ять разів за пів століття — це чудова ілюстрація тих змін, які відбулися від 50-их років ХІХ століття до початку ХХ століття. І в сенсі розширення міста, технічного прогресу чи інфраструктури. І як приклад трансформації внутрішньої політики, коли змінюються основні заходи безпеки. Це і відчутні успіхи емансипації та ліберальних політичних реформ, коли на зміну становому суспільству приходять сучасні буржуа. І зрештою — це еволюція розуміння того, хто ж є населенням краю. Якщо спочатку Франца Йосифа вітали "представники різних станів", то згодом — "всіх народів краю". При чому своїми мовами — "Многая літа!" , чи "Niech żyje!", чи "Hoch Kaiser!"
Релігійні ритуали
Релігійні ритуали — один із небагатьох дозволених після придушення Весни народів вид масових маніфестації. Як і цісарські візити, вони стали джерелом "натхнення" для політичних активістів. Під час церковних урочистостей поєднати потрібне (дозволене владою релігійне) із бажаним (національним) було зовсім нескладно. Адже конфесійність в Галичині майже завжди означала і національну приналежність.
Календарна різниця розводила в часі "польські" та "руські" релігійні свята, юдейський календар не співпадав з попередніми двома. Відповідно "руський Йордан" чи "польське Божого Тіла" були легальними національними маніфестаціями ще задовго до того, як класичні національні маніфестації стали дозволеними.
Зі святкування дня Божого тіла (фрагмент фото)
Подібно було і з похоронами, як теж релігійним ритуалом, і теж свого роду маніфестацією. У них чітко прослідковувалася і національна приналежність, і участь в політичних проєктах, і статус. Покійний під час похорону символічно здобував безсмертя, яке згодом закріплювалося встановленням пам'ятника.
Міська історія
Окрім того, що Львів був частиною імперії та столицею коронного краю, він мав і свою історію, своїх "господарів міста", а також групи населення, які вважали місто центром власних національних проєктів. В часи лібералізації та автономії міські еліти та влада відзначали не лише національні річниці, але й події з суто міської історії — і таким чином представляли це місто у вигідному для себе світлі.
Поляки наголошували на міщанських традиціях "королівського міста" та "демократичній" спадщині Речі Посполитої. А також не забували нагадувати, що успіхи за часів автономії є частиною успіху "розбудови польського суспільства", який у Львові уособлювала Рада міста. Українці апелювали до спадщини давньої Русі, осідку греко-католицьких митрополитів та "столиці князя Лева".
Маркування простору
Друга половина ХІХ - початок ХХ століття — це час встановлення пам'ятників, скульптур, таблиць і навіть будівництво окремих споруд, які мали б одразу "розповісти" про те, чиє це місто і яка в нього історія. До цього слід додати ще й масове перейменування вулиць і площ. Усе це можна назвати маркуванням простору.
Очевидно, що польські політики, яким належала влада у Львові, на повну скористалися з неї в добу автономії. А це означає, що міська топоніміка працювала на польський національний проєкт. Тоді як українці та євреї могли бути максимум "присутніми" у "польському Львові" — переважно у своїх національних анклавах — інституціях, храмах чи кварталах. Присутність імперії на міських фасадах чи назвах теж була дуже обмеженою, порівняно з присутністю польського національного проєкту.
З відкриття пам'ятника Адаму Міцкєвичу (1904)
У часи, коли політика буквально "вийшла на вулицю", це грало величезну роль, адже давало змогу польським патріотам проводити мітинг біля пам'ятника Міцкевичу, а не на площі Фердинанда.
Зустріч гостей
Крім візитів цісаря, Львів приймав й інших різноманітних гостей. Як і у випадку з пресою (яка була способом донести свою думку до аудиторії поза межами міста, а отже і представити свою політичну чи національну групу як усе "місто"), ці візити були можливістю презентувати себе назовні, розповісти про себе (а отже і про свій національний проєкт) світові.
Зустріч ерцгерцога Карла на львівському вокзалі (1912)
І тут ситуація була аналогічною — поляки могли запрошувати "до Львова" і влаштовувати ритуали, які супроводжували візити цісаря. Тоді як українці чи євреї просили гостей радше "до себе у Львів". В результаті поляки демонстрували "своє місто", а українці та євреї маніфестували "себе в місті". При цьому ані поляки, ані українці не розглядали одні одних як рівноправних партнерів в дальшій перспективі, оскільки говорили про свої виключні права на цю територію. Що, зрештою, знайшло своє вираження після Першої світової війни.
* * *
В підсумку, про що б не йшла мова — про цісарські візити, релігійні ритуали, прийом гостей чи публічний простір — все раніше чи пізніше зводилося до національного питання. Між містом та імперією ставали нації, які претендували на це місто.
