В часи габсбурзької автономії Львів став центром протистояння двох національних проєктів: українців та поляків. Євреї, друга за чисельністю громада міста, теж проводили публічні акції в місті, але на відміну від перших двох згаданих груп, не заявляли про своє виключне право на цю територію.

Натомість українці та поляки не просто конкурували, вони боролися за право на це місто й край. Перші стверджували, що Львів — це "місто князя Льва, давня столиця Галицької Русі". Другі, що це "столиця найбільш вільної частини розділеної Польщі".

Польські річниці

Очевидно, в поляків, які чисельно переважали у Львові і контролювали Раду міста, було більше можливостей просувати свою точку зору. В символічному плані "влада" у Львові була польською. Крім того, Львів став центром польської еміграції з Росії та Німеччини, а також центром ще й антишляхетської, демократичної політики на противагу "консервативному" Кракову. Така роль зобов'язувала і стимулювала ще більше брати участь в загальнопольській політиці.

Коли у Львові почали проводити масові політичні заходи, польські активісти одразу взялися переймати імперські практики, таким чином на символічному рівні стаючи владою. Так громадянська варта замінила гренадерів цісаря, смолоскипами вітали не лише Франца Йосифа, а й національних поетів. Коли в європейських столицях, за допомогою ритуалів, підданих перетворювали на націю, те саме відбувалося і у Львові, з поправкою на те, що місто все ще належало до імперії, а національних проєктів було кілька.

Багато заходів, організованих польськими активістами, стосувалися визначних історичних дат. Відсилки до Речі Посполитої, крім того, що трактувалися виключно як польська історія, дозволяли говорити про демократичні традиції, "спільний дім для народів" та "давні свободи". 

Руські віча

Українці переймали імперський, європейський та місцевий польський досвід, додаючи до нього своєї специфіки. Українські заходи, перш за все через малочисельність українців у Львові, проходили переважно в "національних анклавах": товариствах і церквах, та нечасто виходили на міський простір.

Для виходу "в місто" використовували "всенародні віча". Коли завдяки мобілізації селян вдавалося зібрати декілька тисяч учасників та продемонструвати "силу". Віча теж приурочувалися або до пам'ятних дат, або до актуальних нагод. Така практика, до речі, змінила суть терміну "віче", який первісно означав зібрання делегатів, присвячене якомусь конкретному питанню, де зачитувалися реферати-доповіді, а присутні повинні були схвалити щось на кшталт резолюції або звернення, але згодом його почали вживати у значенні політичної маніфестації.

Іншим способом публічної політики, який використовували українці, була участь в студентських, соціалістичних чи робітничих демонстраціях.

Реакції на актуальні події

Траплялися маніфестації, спричинені якимись актуальними подіями. Наприклад, стихійні польські мітинги-протести проти виокремлення Холмщини зі структури Королівства Польського. Такий вияв солідарності з поляками Російської імперії символічно стирав існуючі кордони і повертав до кордонів колишніх. Або коли українці протестували під час візити прем'єр-міністра Кьорбера, який "віддав русинів і цілий край на поталу полякам".

Питання університету: мова та репрезентація

Головними "темами" українсько-польського протистояння було питання політичного представництва та вживання мови. Регулярно проводилися виступи за виборчу реформу, за лібералізацію законодавства і розширення виборчих прав. А найяскравішим та найкривавішим проявом мовного питання стали події у Львівському університеті.

З точки зору українців, польські політики займали одночасно дві виграшні позиції. Для зовнішнього спостерігача вони позиціонували себе як жертву імперської політики росіян, німців та австрійців. Однак стосовно українців у Галичині виступали типовими колонізаторами і використовували ті самі ганебні практики, проти яких виступали у Німецькій та Російській імперіях. Ймовірно, беручи приклад із угорських політиків, що діяли подібним чином у "своїй" частині Австро-Угорщини, і які були частими гостями у Львові.

Мілітаризація

З початку ХХ століття з'явилася виразна тенденція до мілітаризації політичного життя. Активно розвивалися парамілітарні та гімнастичні товариства, переосмислювалася роль пожежників (які мали стати на захист Батьківщини, а не просто гасити пожежі), спорт трактувався як спосіб "загартувати націю для майбутньої боротьби". Підготовка до "майбутньої справедливої та визвольної війни" велася, однак, при демонстративному запевненні в лояльності до Габсбургів.

Мілітаризація торкнулася перш за все молоді, чимраз більше школярів та гімназистів вдягало мундири і виходило на вулиці під час різних урочистостей, щоб вирішувати "долю вітчизни". Очевидно, це створювало додаткове напруження між польською та українською молоддю, оскільки майже не давало можливості залишитися нейтральним.

Напередодні Великої війни

На початку ХХ століття від колишніх ідей "визволення Польщі, Литви і Русі" залишився хіба рудимент у вигляді легенди про те, що в Речі Посполитій всім народам було добре під керівництвом поляків. Під час Першої світової війни, коли вирішувалася майбутня доля націй, в польській пресі часто з'являлися розлогі тексти — поєднання всіх попередніх спроб сформулювати національну міфологію польського Львова. 

Писали і про "історичну місію серед польських міст", і про "бастіон європейської культури від турецько-татарських набігів", і про "розташування на кордонах Речі Посполитої" (хоча дивлячись на карту, бачимо, що Львів був у центрі, а не на межі). Говорили також про "осередок польського Сейму останніх часів" і "столицю польського П'ємонту", тобто доволі вільно переосмислили самоврядування в провінції. 

Як чесноту місцевих польських політиків подавали те, що під час Великої війни львів'яни чітко дотримувалися пронімецької і проавстрійської політики. І зрештою дійшли висновку, що оскільки Львів пожертвував на польські легіони в австрійській армії багато грошей та "своїх дітей", він по праву може претендувати на лідерство в Польщі.

Українська "міфологія" була скромнішою і явно опиралася більше на підтримку Відня, аніж на власні ресурси. Але в цьому вона виглядала органічно, бо продовжувала довгу традицію допомагати правлячій династії Габсбургів "давати раду з непокірними поляками". Це трактувалося як вдячність за визволення від панщини, за піднесення статусу Греко-католицької церкви, за гарантування (чи принаймні декларування) рівних прав для кожної нації краю та загалом за ефективну емансипацію. З початком Великої війни та революції в Росії українці Галичини все частіше звертали увагу на події в Києві, небезпідставно вважаючи, що ціла Україна буде важливішим союзником Відня, аніж сама лише Східна Галичина і Буковина (про Закарпаття тоді не йшлося, принаймні в найближчому майбутньому).

Вуличні події під час Великої війни

Окремо варто сказати про "вулицю", про яку теж писали вже під час Великої війни. "Вулиця" за час автономії стала у Львові важливим, а іноді й вирішальним фактором політики, як це було, наприклад, під час "справи Холмщини" чи вирішення долі Університету. Та це була й "дорога з двостороннім рухом", якою, крім поляків, скористалися і українці, які без помітного представництва у виборних органах, часто могли впливати на політику саме за допомогою "вулиці".

Зрештою, все це протистояння вилилося в реальні бойові дії на вулицях Львова у листопаді 1918 року.